Зворотний бік Вранішнього сонця

Вибори, які відбулися в Японії в передостанній день літа, можуть стати точкою відліку для корінних змін у політичній системі країни. Проте можуть бути й лише черговою зміною декорацій. Демократична партія Японії, під керівництвом Юкіо Хатоями, здобула більшість у парламенті, і 16 вересня сформує новий кабінет. Проте найважливіший результат виборів у Японії — завершення періоду піввікового домінування ліберально-демократичної партії, позиції якої тривалий час вважалися непохитними, і яка була монополістом на політичному олімпі країни (майже як компартія в Китаї та в СРСР). Її поразка дає шанс на проведення політичних і соціальних реформ у Японії, народження нової політсистеми. Щоправда, поки не ясно, чи спроможні переможці здійснити свої честолюбні плани та чи не побояться вони зайти так далеко, як обіцяють сьогодні. Скептики, проте, вважають, що вантаж політичного минулого, японські традиції та наступність, схильність до компромісів незабаром зіб’ють із демократів переможний запал, і в Країні Вранішнього Сонця все повернеться на круги свої.

Для повоєнної Японії політична система, заснована на домінуванні двох партій, була чимось новим. Адже вона прийшла на зміну системі, що складалася з безлічі угруповань, таємних товариств і впливових кланів. Під час війни існувала лише одна партія — Політична асоціація Великої Японії. США, виконуючи Потсдамські домовленості, мали сприяти на окупованих територіях становленню демократичних свобод. І це був один із перших і, слід сказати, у чомусь вдалий експеримент США з перенесення демократії в чужу країну, де за великим рахунком були відсутні демократичні традиції. Японія являла собою певну складність, з огляду на наявність імператора та впливової еліти, звичну для японської політичної культури схиляння перед лідером — імператором, який у багатьох аспектах був утіленням держави, а також відсутність політичної боротьби в західному розумінні. Найважливішим елементом тут була й залишилася традиційна ідея про домінуючу роль державної влади, для якої народ — це об’єкт, який підпорядковується всім розпорядженням зверху.

Зважаючи на це, історія створення нинішньої японської політ­системи не була прямолінійною, а йшла шляхом накопичення практики. Наприклад, японська конституція 1947 року формально проголошує парламент найвищим органом державної влади. Та насправді члени уряду й особисто прем’єр як керівник найбільшої партії керують депутатами та ухвалюють рішення про розпуск нижньої палати парламенту (так сталося й цього разу). Саме глава уряду, якого затверджує японський імператор, має в країні найбільшу владу.

Демократія, створена тут, була багато в чому специфічна, хоча методи політичного впливу виявилися універсальними — США витрачали мільярди доларів для підтримки своїх ставлеників, ті ж робили все, аби під соусом подальшої демократизації країни зберегти максимум із тієї політичної спадщини, яка була в старій Японії. З низкою застережень можна навіть сказати, що демократію в Японії створювали ті консервативні бюрократи та політики, проти яких за великим рахунком були спрямовані демократичні перетворення того часу. Великі корпорації Японії охоче субсидують провідні партії, не надто вникаючи в особливості їхніх програм. Однак знаючи, що вони отримають свій куш за будь-якої влади.

Ліберальна партія, що виникла в 1945 році, швидко привернула до себе увагу американців. У ході перших виборів 1949 року ліберали здобули більшість. Проте відлік епохи ліберально-демократичного правління заведено вести з 1955 року, коли ліберальна та демократична партії утворили ЛДПЯ. Одним з ініціаторів цього злиття був лідер демократів Ітіро Хатояма (дід нинішнього лідера японських демократів), який очолив нову об’єднану партію і став прем’єром країни. Відразу зазначимо, що об’єднання двох найбільших правих консервативних партій було конче потрібне для протистояння соціалістам, які набирали силу. Та от цікаво (і це теж особливість японської політичної традиції), що боротьба часто зводилася до пошуку компромісів між, здавалося, непримиренними супротивниками. Через десятиліття ЛДПЯ як правляча партія перенесла акценти з охорони політичних цінностей довоєнного періоду і боротьби із соціалізмом на стимулювання економічного розвитку країни, що стало основою японського економічного дива. Політичне суперницт­во залишилося як таке, але місцем політичної боротьби між консерваторами стала вже не національна політична сцена, а внутріпартійні сфери, де голов­ну роль почали відігравати фракції та групи, які спочатку утворилися на базі партій, що створювали ЛДПЯ. Це й є ахіллесова п’ята ліберальних демократів (як, утім, усіх великих японських партій, які мають схожу внутрішню структуру, що складається з груп). 15 років тому, коли партія ослабла, ЛДПЯ програла вибори, але правління лівої опозиції тривало менш ніж рік. Відтоді ЛДПЯ не ділилася владою ні з ким, проте в останні три роки її рейтинг падав. Умовою успіхів лібералів, їхнього домінування завжди була внутрішня згуртованість лав, що забезпечувалося наявністю сильного лідера. В останні роки з такими людьми партії щастило, але, як кажуть, нинішній прем’єр Таро Асо перегнув палицю. Він був надто жорстким і нерозбірливим. Він також не зміг переконати японців у своїй спроможності впоратися з кризою та із соціальними проблемами суспільства, що стрімко старішає.

Першим ударом була поразка в липні на муніципальних виборах у Токіо. Всередині правлячої партії почало зростати невдоволення прем’єром, він змінював міністрів, але це також не додало йому популярності. У результаті він зважився на крайній захід — 21 липня розпустив парламент. Багато соратників, передчуваючи недобре, заявили: прем’єр учинив усупереч думці партії, керуючись особистими спонуканнями, поставив особисту гординю вище за партійні інтереси. ЛДПЯ котилася до катастрофи.

Лібералам не повірили, коли ті оголосили про плани збільшити річний дохід японської сім’ї на 10 тис. дол., а дошкільну освіту зробити безоплатною. Обіцяли збільшити щомісячну допомогу на дитину на 275 дол. і скасувати плату за проїзд швидкісними трасами. Для всього цього потрібно було знайти 179 млрд. дол. Найдивовижніше, що демократична опозиція обіцяла приблизно те саме — 300 дол. на кожну дитину, скасування плати за користування дорогами і розширення субсидій для фермерів. Пакет демократів — 180 млрд. дол. Принциповою ж розбіжністю стало те, що демократи пропонували в нинішній кризовий період кредитувати не корпорації, а стимулювати безпосередньо громадян, викоренити бюрократію і провести ревізію видаткових статей бюджету. Втім, ні ту ні іншу програму не можна виконати в частині зростання субсидій, коли зважити, що держборг Японії вдвічі перевищує її ВВП.

Що ж тоді приваблює в демократах? Перемога дісталася їхньому лідерові Юкіо Хатоямі. У 1993 році він залишив лави ЛДПЯ, щоб через кілька років створити демократичну партію. У 2003 році вона поглинула ліберальну партію Ітіро Одзави (на плутати з ЛДПЯ), ставши головною опозиційною силою країни. Йдучи слідами свого уславленого діда, 62-річний Хатояма цього разу зробив усе, аби правляча партія — ЛДПЯ — програла вибори й була відсторонена від влади. Цікаво, що значна частина членів ДПЯ, так само, як і їхній лідер, вихідці з ЛДПЯ, багато хто по кілька разів змінював свою політичну приналежність. От у чому парадокс японської політики — ідеологія відіграє тут меншу роль (на відміну від ЛДПЯ, ДПЯ називає себе соціально-ліберальною партією), ніж якості та здібності лідера партії. Сьогодні Хатояма пропонує країні новий курс — рівноправні відносини зі Сполученими Штатами, нормалізація відносин із Китаєм, «корекція» відносин із Росією (щоправда, у питанні Курильських островів політика Токіо не зміниться), на що ліберальні демократи не наважувалися останні півстоліття. В японському МЗС та різноманітних відомствах уже говорять про наближення чисток, коли чують, як Хатояма каже про майбутні зміни. Політик у четвертому поколінні, онук прем’єра і син міністра, мільйонер і спадкоємець імперії автопокришок Bridgestone, сьогодні має в Японії популярність, яку можна порівняти з популярністю Барака Обами та Джона Кеннеді. Самі лиш ці порівняння свідчать про рівень очікувань, які японське суспільство покладає на нього як майбутнього прем’єра. Нетиповий для Японії політик — зі скуйовдженою зачіскою та дуже скованою манерою поведінки — справді спроможний розворушити закостенілу при лібералах-демократах політичну систему, і, що важливіше, — є шанс, що головним у політиці правлячої партії вперше будуть людина і суспільство загалом, а не інтереси окремих впливових груп.