Зрозуміти Євразійський союз

Нещодавня ініціатива Володимира Путіна про створення Євразійського економічного союзу не на жарт сколихнула світову громадськість. Що характерно, у Росії їй приділили відносно мало уваги порівняно з тим медійним резонансом, який вона мала за кордоном. Це було пов’язано з виборчою кампанією у Державну думу РФ і порозумінням усіх сил, які брали в ній участь, з цього приводу. Наступна виборча кампанія (президентська), мабуть, теж не обійдеться без обговорення цієї цікавої теми. От і давній симпатизант Росії Андреас Умланд на сторінках передноворічного DT.UA опублікував свій протестантський погляд на тему Євразійського союзу. Глибока історична помилка і нерозуміння євразійського простору, висловлені паном Умландом, змушують нас відповісти.

Головним і докорінно помилковим у наших (євразійських) умовах підходом є спільна риса багатьох носіїв англосаксонської протестантської моралі - міряти всіх по собі. Давня традиція мечем і хрестом нав’язувати іншим свої цінності незалежно від їхнього бажання виражається сьогодні у спробах насадити демократію на Близькому Сході - підірвати наявний там тендітний баланс і тим самим, «у результаті демократичних виборів», привести до влади екстремістів і релігійних фанатиків. Кому потрібна така демократія? Вже точно не Ізраїлю з Європою, які стануть найближчими цілями терористів, які перемогли на виборах.

Андреас Умланд, родом зі Східної Німеччини, нині залучений викладач кафедри політології Києво-Могилянської академії, у своїй статті «Безперспективний союз» намагається аналізувати євразійську інтеграцію з погляду європейського. «Російська Федерація домінуватиме в розмірі, могутності і сумі ресурсів над усіма майбутніми членами союзу, разом узятими», - побоюється європеєць. Чи варто говорити про те, що саме існування такої величезної країни, як Росія, з погляду Європи немислиме - ця країна надто велика для розуміння європейця. Вона сама собі ЄС, і мірками Євросоюзу її, вибачте за банальність, не виміряєш. У світі існує багато форм цивілізаційної інтеграції, і однією моделлю ЄС список далеко не вичерпується. Побоювання на тему «рівності», висловлені у цьому зв’язку, не витримують ніякої критики - в євразійській традиції рівність не формальна, вона смислова. Народна міфотворчість схильна ховати найголовніші речі в абсолютно не відповідні їм за формою предмети - смерть Кощія в яйці (etc.), а головна матрьошка - суть, найменша.

«Мы совершенно не могли состыковаться с цивилизованным миром. Речь идет о разнице в том, что у тебя стоит на полке и что происходит за окном. У русских необычайно сильное ощущение того, что одно с другим не имеет ничего общего», - писав євразійський поет-дисидент Йосип Бродський.

У передноворічній суперечці з одним медійним націоналістом-аматором здивувався його трактуванню російської історії. На щире переконання медійника, Росії всього триста з лишком років. Історичне невігластво у цьому питанні виявилося символічним - справді, як імперії Росії вже виповнилося 300 років, а в доімперській формі розвитку своїми опонентами вона вже не визнається. Але, на відміну від класичних імперій, у нас ніколи не було поділу на колонії і метрополію. Цього вдавалося досягти завдяки масштабному континентальному євразійському сприйняттю - у міру освоєння життєвого простору приєднані народи не перетворювалися на людей другого сорту, а на однакових правах залучалися у процес творення спільної держави.

Сьогоднішня запізніла спроба російської влади згадати про євразійську спадщину виглядає як остання можливість очолити рух глобалізації бодай у себе в регіоні. У той час як у решті світу давно оформилися і переоформилися центри регіонального тяжіння, пострадянський простір, зрозуміло, не без зовнішньої допомоги, продовжує розриватися внутрішніми суперечностями. Держави Середньої Азії, незважаючи на зростаючу економічну взаємодію з Китаєм, політично могли лавірувати лише між Москвою і Вашингтоном. Але за період правління Обами з різних обставин американська присутність у Середній Азії значно скоротилася. Киргизія після чергової зміни влади, Таджикистан, Казахстан - увесь регіон поступово повертається під політичну опіку Москви. Це пов’язано насамперед з фактом замкнутості Китаю в політичному плані на себе. Він може бути лідером за кількістю інвестицій в амери­кансь­ку економіку, але це зовсім не означає його впливу на політику Білого дому. Шанхайська організація співробітництва на найближчі кілька років залишиться максимумом інтеграційного потенціалу Пекіна. Політич­но ж Піднебесна рухається у зов­нішньостратегічному фарватері Кремля так само, як Євро­пейсь­кий Союз слідкує за думкою Вашингтона. Це особливо чітко видно на прикладі ухвалення доленосних для світової політики рішень - таких як війна в Афга­ністані, Іраку або питання визнання Косово. У всіх цих випадках Пекін як постійний член Ради Безпеки ООН солідаризувався з Москвою.

Маючи такий потенціал зовнішнього співробітництва, Росія повинна його активно розвивати, ініціюючи різні форми інтеграційного партнерства на просторах Євразії. І для цього Російській Федерації зовсім необов’язково ставати частиною євроатлантичного простору. Більше того, їй вкрай протипоказано це робити тому, що центр інтеграції не може бути залученим у чужі інтеграційні механізми на правах рядового члена.

Постімперська спадщина, за Умландом, є проблемою для інтеграційних проектів Росії? Навпаки, імперська модель для Росії є найприроднішою формою існування! А російська національна держава, про яку снять націоналісти і веде мову у своїй статті Умланд, це чистісіньке божевілля: Московсько-Нижего­родське князівство з ядерним потенціалом СРСР? Особливо дивно чути апеляцію до «неоднозначності історичної спадщини» від німця, чия країна за всієї

своєї «супернеоднозначної історії» сьогодні знову є економічним і політичним лідером Євро­союзу. Типові подвійні стандарти протестантського світу.

Хоч би як євроатлантики намагалися просувати свої підходи, все одно доцентрові тенденції на євразійському просторі, як і раніше, крутяться навколо Москви. Хоча б тому, що центром і джерелом історичної модернізації на євразійському просторі була і залишається Росія. І Стара Європа це добре розуміє. «Нас усіх разом усього 500 мільйонів, а в Азії лік іде на мільярди, - журиться в одному з інтерв’ю екс-міністр оборони Франції сенатор Жан-П’єр Шевенман. - Тому ми повинні допомогти Росії зберегти її вплив у регіоні». Він, як і багато інших високопоставлених європейських політиків, визнає, що гегемонія Заходу закінчилася, і ми вступаємо в епоху постзахідного світу, в якому, перефразовуючи Мадлен Олбрайт, «без Росії не обійтися». А всередині європейського континенту дедалі популярнішим стає ще одне одкровення Шевенмана, що вражає своєю історичністю: «Зближення Німеччини і Росії, перерване двома світовими війнами, знову виходить на високий рівень і стає світовим порядком денним» (29 березня 2011 р., Париж, Національна асамблея Франції, виступ на конференції «Європа, Росія і США після виборів 2012 року»). Це підтверджують запуск «Північного потоку», співробітництво «Газпрому» і Ruhrgas, розвиток інших спільних російсько-німецьких проектів - майбутніх флагманів європейсько-російських відносин.

Дійсно, процес формування «нової Європи» передбачає наявність двох центрів розвитку - на Заході і на Сході. І ймовірна перемога в листопаді цього року на виборах президента США кандидата від республіканців тільки прискорить динаміку розвитку відносин Москви і Берліна, розставивши все на свої місця. Зрозуміло, такий формат може «напружувати» деякі країни Східної Європи, у тому числі Україну. Але, як сказав в інтерв’ю російській «Литературной газете» колишній прем’єр-міністр Словаччини Ян Чарногурський, «у разі продовження європейської економічної кризи країнам Центральної і Східної Європи доведеться вибирати між Берліном і Москвою, а Німеччина, на відміну від Росії, не є глобальною державою. Тому шанси сильної путінської Росії на вплив у регіоні непогані». Очевидно, що в цій ситуації підвищується значення Києва, тому що без України Росія не зможе претендувати на серйозний вплив у Центральній і Східній Європі.

Формат такої взаємодії, прий­нятний на Заході і на Сході, один - Євразійський економічний союз (ЄАС). Наднаціональний союз суверенних держав, у якому рішення ухвалюються колегіально, з однаковим правом голосу для кожної країни. Базис ЄАС - Митний союз, куди вже входять Росія, Білорусь, Казахстан, приєднаються найближчим часом Киргизія, Таджикистан і, у перспективі, Вірменія. Для відновлення економічних ланцюжків новому об’єднанню явно не вистачає України. Для розуміння: після відкриття країнами МС внутрішніх митних кордонів з 1 липня 2011 року відбулося п’ятиразове зростання товарообігу між Білоруссю і Казахстаном. А яким може бути цей потенціал для України?

Це найвигідніший варіант інтеграції для всіх його учасників, поки що відкритий для вступу в нього нових членів. Адже історично й індустріально Україна давно інтегрована в євразійську цивілізацію - рейок від польського кордону не перекласти і кордонів не пересунути: ринок перспективного споживання для України перебуває на Сході. І якщо Кабінет міністрів прагне реального розвит­ку економіки своєї країни, нехай його чиновники поцікавляться думкою українських промисловців: де їм краще торгувати, перш ніж наосліп інтегруватися в зону вільної торгівлі з ЄС. Нещодавно створена в Києві асоціація «Постачальники Митного союзу» об’єднала у своїх лавах багатьох лідерів провідних галузей української економіки - від «Мотор Січ» і «Гірських машин» до Аграрного союзу. Вимога одна: «дайте нам торгувати на російському ринку!». А якщо ні, то українська економіка, а разом з нею й уся країна, може продовжити свій розвиток буферним острівцем в ізоляції між Заходом і Сходом. Очевидно, так, як мріють активісти екстремістської партії «Свобода». У чому проблема «антизахідних підходів», Умланду краще запитати в Тягнибока. Інший шлях у глобалізованому світі навряд чи хтось запропонує - Європа за політичними мотивами після рішення Апеляційного суду у справі Тимошенко чекатиме нових українських виборів, США найближчі півтора-два роки явно не до київських з’ясувань стосунків.

Залишається знову ж таки Росія зі своєю поки ще актуальною пропозицією стосовно Євразійського союзу. Поняття євразійства, чудово описане чималою кількістю авторів наприкінці XIX-XX століть, яке пройшло горнило жорсткої полеміки в російській еміграції, найкраще було сформульоване Левом Миколайовичем Гумільовим. Усім критикам Євразійського союзу, перш ніж починати суперечку, раджу уважно вивчити його роботи «От Руси к России», «Тысячелетие вокруг Каспия», «Этногенез и биосфера Земли». Спеціально для товариша Умланда хотів би пояснити, що «імперськими націоналістами» неможливо бути, тому що «імперія» в Росії виключає будь-який націоналізм, поєднуючи й убираючи в себе різні народи, етноси, вірування й релігії.

Євразійський економічний союз - не експансія, а форма природного існування та елементарного виживання для народів, що проживають у регіоні, єдино можлива для збереження суверенітету і державної цілісності на початку XXI століття. Звідки прийде загроза швидше, невідомо - від маховиків азіатської глобалізації, зростання «фундаменталістських демократій» Близького Сходу, руху сепаратистської регіоналізації Центральної Європи чи банального економічного краху всієї єврозони. Тому, хоч би якою вона була, у нас є шанс разом їй протистояти. Для цього в рамках ЄАС уже найближчим часом можуть бути створені такі інститути, як власний Євразійський валютний фонд із перспективою впровадження єдиної валюти для всіх країн-учасниць і Євразійський суд з прав людини, який міг би зі значно більшим успіхом узяти на себе функції Страсбурзького суду і всього сумнозвісного «гаазького правосуддя».

Євразійський союз може стати нашим власним, не нав’язаним ззовні, Великим Проектом історичної творчості всіх народів Євразії, які беруть у ньому участь.

Знаєте, чому завжди приємніше селитися і жити в нових будинках, ніж у старих квартирах? - Там ти почуваєшся повноправним хазяїном, який може ще при бажанні все переробити.