Знайти себе в Піднебесній

Запланованому на 2—5 вересня 2010 року державному візиту президента України Віктора Януковича до Китаю українські чиновники, ділові кола та ЗМІ продовжують приділяти більше уваги, ніж візиту до Німеччини, який безпосередньо передує китайському вояжу, і поїздкам глави держави до Франції та Великобританії, які відбудуться після цього. Ще до початку візиту його названо епохальним, «непересічним», і навіть історичним. Насправді вже мало хто згадає, як площа Тяньаньмень прикрашалася українськими прапорами: згідно з китайським протоколом, це відповідає вищому статусу візиту іноземного гостя і є показником того, наскільки серйозно до даного візиту ставляться в Пекіні. У минулому це вже траплялося — після того як у президента Леоніда Кучми склалися добрі стосунки з тодішнім головою КНР Цзянь Цземінем і нинішнім лідером Китаю Ху Цзіньтао, який змінив його на цьому посту. Та епоха в україно-китайських відносинах закінчилася наприкінці 2004 року, коли в Україні відбулися президентські вибори та помаранчева революція, яку неоднозначно сприйняли в Пекіні. В Києві всі п’ять років намагалися не надавати значення реакції Піднебесної. У Китаї ж просто чекали.

Понад п’ять років очікував Ху Цзіньтао моменту, щоб знову привітати Віктора Януковича з обранням на президентську посаду (першого разу китайська влада зробила це після другого туру виборів у 2004-му, результати якого потім було скасовано). 12 квітня під час зустрічі у Вашингтоні китайський і український лідери домовилися активізувати двосторонній діалог з метою підвищення взаємної довіри, поновити повну взаємодію в політиці, економіці й торгівлі за всіма каналами двостороннього співробітництва, зблизити погляди й проводити узгоджену політику в міжнародних питаннях, активізувати науково-технічне співробітництво. За кілька наступних місяців сторони зробили для виконання цих домовленостей, схоже, більше, ніж за минулі п’ять років. Відбувся обмін візитами міністрів закордонних справ, чиновників уряду, проведено бізнес-форум, запрацювали спільні комісії та робочі групи експертів у рамках підготовки саміту, котрий, як очікується, закінчиться підписанням пакета економічних угод на мільярди доларів і визначить політичні відносини двох країн на кілька років уперед.

НАТО проміняють на ШОС?

Сьогодні Київ заявляє про бажання вивести відносини з Китаєм на новий рівень, розвивати й поглиблювати співробітництво у всіх сферах. У принципі лексика відповідає тому стану справ в україно-китайських відносинах, який залишив після себе Леонід Кучма. Сьогодні дипломати використовують навіть більш обережну термінологію, ніж у 2004-му, коли йшлося про «інтенсивне або поглиблене співробітництво». Втім, далі цього китайська сторона не бажала йти й у ті благополучні роки, коли Київ, за прикладом Росії, навіть виношував плани зафіксувати дружні відносини з Пекіном договором про стратегічне партнерство. Ця ініціатива не дістала підтримки, і кожний залишився при своєму.

Сьогодні кардинально нових підходів до двостороннього співробітництва і в Києві, і в Пекіні не спостерігається. У кращому разі в ході майбутнього візиту сторонам удасться зафіксувати політичні досягнення минулого. Україна отримає від Китаю гарантії збереження свого суверенітету та територіальної цілісності, гарантії незастосування ядерної зброї і знову підтвердить незмінність свого курсу щодо важливих для Пекіна питань — тайванського і тибетського.

В іншому ж основне завдання Віктора Януковича та його команди полягає в тому, щоб переконати партнерів: задекларована раніше активізація зовнішньої політики Києва на азіатському напрямку та висування Китаю в число пріоритетів цієї політики не просто слова, а новий курс. У Китаї пильно спостерігають за тим, як за півроку перебування при владі команди Віктора Януковича українська зовнішня політика перетворилася з суто євроінтеграційної на багатовекторну. Китайські експерти, у принципі, позитивно оцінюють цей крок, але не поспішають робити однозначні висновки, зазначаючи, що це матиме довгострокові наслідки у відносинах України з її ключовими партнерами — Європою, Росією та США.

Гості з Києва, вочевидь, розглядають як основний політичний козир, що його збираються викласти на стіл переговорів у Пекіні, відмову від курсу на вступ у НАТО і збереження за Україною позаблокового статусу. Українські дипломати вважають, що цей факт справить належне враження на Китай. Останній хоча ніколи й не висловлювався проти політики євроатлантичної інтеграції України, але в цьому питанні більше звертав увагу на аргументацію з Москви, і до просування НАТО на Схід ставився з побоюванням. Зміни ж в україно-російських відносинах — для Китаю тенденція також швидше позитивна, оскільки йому часом було складно визначити, хто правий у суперечках Києва і Москви, але в цілому симпатії Пекіна були на боці росіян.

Складається враження, ніби Київ уже зробив досить багато, щоб принаймні зняти певну упередженість Пекіна стосовно себе й вести діалог про нові обрії співробітництва. Проте слід бути готовим до того, що на будь-які ініціативи рухатися далі в Китаю вже буде заготовлено відповідь — він не квапитиме події там, де йому це не потрібно. Китайське керівництво більше цікавитиме, наскільки новий курс нинішньої української влади відповідає реальним українським державним інтересам, наскільки Київ самостійний тепер у здійсненні важливих зовнішньополітичних кроків, визначенні пріоритетів. Чи не є черговий переворот у зовнішній політиці країни тимчасовим, чи стане новий курс довгостроковою стратегією поведінки України на світовій арені? Відповідей на ці запитання в Києва немає і бути не може: малий строк перебування при владі нової команди та незавершеність політичних трансформацій в Україні занадто очевидні для того, щоб обіцяти китайцям щось напевно (у минулому українська влада вже неодноразово грішила подібними обіцянками). Але буде дуже добре, якщо в ході переговорів у Пекіні український лідер та його оточення зможе принаймні правильно позиціонувати себе й добере правильні слова для змалювання своєї політики, щоб бути переконливим.

Пекін — одна з небагатьох столиць великих держав сучасності, де держава Україна, а також її лідери, дипломати та бізнесмени можуть показати себе такими, якими вони є насправді, якими вони хотіли б бути, якими вони хотіли б здаватися в очах своїх найбільших союзників. Адже головна відмінність Китаю від інших стратегічних партнерів України — Росії, Євросоюзу та Сполучених Штатів — полягає саме в тому, що він не втручається у внутрішні справи Києва, не міряє Україну міркою своїх демократичних принципів та ідеалів і навіть не розглядає її поки що через приціл своїх національних стратегічних, військових та інших інтересів. Китай просто хоче побачити реальне обличчя країни й реальну політику нової української влади. Китай — це унікальна можливість для України знайти саму себе або, принаймні як у відбитку дзеркала — через реакцію китайських партнерів, побачити та оцінити свій нинішній стан і реальне місцеположення в сучасному світі. Там це буде чесніше й очевидніше проявлено, ніж у ході майбутніх візитів українського лідера до Європи.

Проте у політичному плані Пекін сьогодні мало що може запропонувати Києву, окрім того, що вже є, оскільки в нього дуже невизначені інтереси у східноєвропейському регіоні. Поки що китайська дипломатія не готова грати тут самостійну роль, вона виявляє більше ініціативи в напрямку країн Азії, Африки і Латинської Америки, тобто там, де містяться життєві інтереси Китаю, пов’язані з перспективами його внутрішнього розвитку. Для Китаю при цьому важливо, щоб, розвиваючи відносини з Україною, йому не довелося зіштовхнутися з інтересами інших великих держав — навіть Росії, не кажучи вже про США. Адже останні мають власну думку про те, якими повинні бути відносини Києва і Пекіна, й вона не завжди відповідає інтересам України і Китаю. Таким чином, одне з основних завдань для українського керівництва — не тільки під час самого візиту, а й після нього, — довести, що політика зближення з Китаєм справді стала пріоритетом і розрахована на тривалу перспективу.

Загалом, в азіатському векторі зовнішньої політики Києва Китаю також, очевидно, має приділятися ключова роль. У цьому плані єдиною політичною регіональною структурою, що відповідала б цілям розвитку двостороннього співробітництва України з Китаєм, є Шанхайська організація співробітництва. З погляду Пекіна, ШОС — класичний приклад політичного союзу, створеного для вирішення економічних питань. І хоча інші країни, наприклад та ж таки Росія, можуть не погоджуватися з цим підходом, розвиваючи в рамках організації, зокрема, військове співробітництво, Китай саме через цю структуру реалізовує власний курс на розвиток добросусідства, створення безпечного зовнішньополітичного середовища і взаємне процвітання, що лежать в основі стратегії мирного підйому Китаю. Київ придивлявся до цієї організації давно і під час візиту може зробити заявку на реальне з нею зближення. Правда, розширювати цю структуру держави-члени поки що не мають наміру, більше того, Білорусь, яка подавала заявку на статус країни–спостерігача при ШОС, отримала, бо не є азіатською країною. Проте, вловивши цей інтерес, із минулого року в ШОС передбачено новий статус для зацікавлених держав — «партнера по діалогу», і навесні нинішнього року вже надали його Білорусі та Шрі-Ланці. Такий варіант можуть запропонувати і Києву. Саме через ШОС Китай реалізовує «економізацію» своєї зовнішньої політики. Цей термін також знають в українському зовнішньополітичному відомстві з часів Кучми, і сьогодні він повертається в лексикон української дипломатії, особливо з огляду на заяви про передачу блоку зовнішньоекономічних функцій міністерства економіки МЗС.

Економізація політики

Зважаючи на все, економічна складова візиту Віктора Януковича до Китаю буде домінуючою, якщо судити з переліку документів, які сторони готують до підписання, а також складу делегацій і планів президента провести переговори з представниками найбільших китайських корпорацій. Днями стало відомо, що навіть програму візиту довелося підкоригувати: з Пекіна делегація вирушає в Гонконг — найбільший китайський фінансовий центр, — і лише потім повернеться в Шанхай, де Віктор Янукович, як передбачається, відвідає Всесвітню виставку EXPO-2010.

Економіка у відносинах із Китаєм завжди йшла попереду політики. На тлі відсутності прогресу і стагнації у двосторонніх політичних відносинах саме люди підприємливі з обох сторін змогли довести міждержавний товарообіг до рівня майже п’ять мільярдів доларів. Втім, якби держава приділяла цьому процесові більше уваги, результат міг бути іншим. У першому півріччі поточного року товарообіг становив 2,3 млрд. дол., збільшившись, порівняно з показниками аналогічного періоду минулого, на 21%. Правда, при цьому експорт китайських товарів в Україну зростає значно швидшими темпами, ніж поставки української продукції в Китай. У період економічної кризи саме влада Китаю стимулювала переорієнтування експортних потоків товарів своїх виробників на ті ринки, у ті країни, де ще спостерігається економічне зростання, — Україна серед них.

Сьогодні українська влада бачить у зв’язках з Китаєм один із чинників модернізації національної економіки. Віктор Янукович, а також представники бізнесу мають намір під час візиту запропонувати Китаю проект розширення товарообігу шляхом розвитку відповідної інфраструктури. Причому один із масштабних проектів створення зони вільної торгівлі, із преференціями для китайського бізнесу, у районі аеропорту «Бориспіль» дозволить доставляти товари з Китаю протягом 12 днів. У цьому сенсі Україна бачить себе навіть якимось логічним центром між Китаєм та Європою і готується відкрити для китайського бізнесу також інші, раніше закриті сфери: агробізнес, високі технології, видобуток корисних копалин, сферу будівництва і розвитку інфраструктури.

Очевидно, що для реалізації таких масштабних проектів власних сил у Києва недостатньо, тому реального прориву під час візиту українська делегація планує домагатися у сфері інвестування. Китай як держава, що володіє найбільшими у світі фінансовими резервами, справді може стати найбільшим спонсором і кредитором України. Напередодні візиту різні джерела заявляли про можливість залучити з Китаю від 8 до 10 млрд. дол. Проте слід брати до уваги, що першою умовою для таких масштабних вливань із боку Піднебесної буде гарантування безпеки цих інвестицій українською державою. Адже основними інвесторами з боку Китаю можуть виступати або сама держава і пов’язані з нею інвестиційні структури, або великі корпорації, діяльність яких на зовнішніх ринках також контролюється урядом КНР. Ще одним з аспектів китайського інвестування є те, що китайці зазвичай не зацікавлені в купівлі міноритарних пакетів, і умовою для справді великих вкладень може стати їхній контроль у тій чи іншій формі над об’єктом інвестування. Такий процес фактичної скупки Китаєм цінних в економічному плані активів по всьому світу вже триває, і для України не буде зроблено винятків. Втім, тільки український уряд разом із бізнесом може встановити тут правила гри, виходячи з власних інтересів та світового досвіду. Китайці готові підкорятися недвозначним і чітким законам, яких не розмиватиме внутрішня корупція.

Викликає також жаль і те, що напередодні візиту президента в Китай у Києві мало говорили про плани стимулювання та держпідтримки виходу українського бізнесу на китайський ринок, захисту українських економічних інтересів у Китаї. Є ризик, що Київ повторить свою попередню помилку, коли Китай з України отримував практично все, що йому було потрібно, причому зі значними, порівняно зі світовими цінами, знижками, а у відповідь ділився лише дещицею. Це, знову ж таки, відбувалося й досі відбувається через відсутність в українських чиновників розуміння й уявлення про те, що зв’язки з Китаєм можуть дати їхній власній країні, а не їм особисто. Лише окремі чиновники, котрі готували візит, говорили про можливість певної синергії зусиль двох країн, у результаті якої з’явилося б щось нове, чим Україна могла б скористатися для власного розвитку такою ж мірою, як і Китай, а їхні спільні зусилля, можливо, дали б користь і іншим країнам. Такі проекти у портфелях українських чиновників, котрі вирушають до Китаю, є, особливо у сферах високих технологій, авіабудування та дослідження космосу. Питання лише в тому, як їх реалізувати із взаємною вигодою.

У зв’язку з цим хотілося б особливо відзначити, що дієвих механізмів регулювання відносин із Китаєм у Києва досі немає, оскільки ніколи в минулому за 18 років існування офіційних відносин двох країн процес їхнього розвитку не був прямолінійним і тривалим, а завжди супроводжувався спадами і підйомами, періодами активізації та похолодання. Хочеться сподіватися, що після візиту Віктора Януковича до Пекіна з минулого буде зроблено висновки і відносини України і Китаю набудуть нової динаміки та змісту.