…Зів’яли троянди?

Михайло Саакашвілі добре відомий у Страсбурзі. Будучи комунікабельним, чудово володіючи англійською і французькою мовами, він багато років очолював грузинську делегацію у Парламентській асамблеї Ради Європи. Як і Віктор Ющенко, після революції троянд і подальших президентських виборів Саакашвілі насамперед приїхав сюди — щоправда, не заїжджаючи до Москви. І, звісно ж, був прийнятий на ура. На минулому тижні грузинський президент знову відвідав Раду Європи. Але «ура» вже не було. «Постреволюційна ситуація не повинна ставати виправданням для непродуманих рішень і зневажання стандартів демократії і прав людини», — це з ухваленої ПАРЄ резолюції щодо виконання Грузією зобов’язань, узятих на себе при вступі до Ради Європи. Це, власне, звинувачення на адресу Михайла Саакашвілі.

За рік із чимось, що минув після грузинської революції, асамблея вперше детально проаналізувала ситуацію у цій країні. Вийшла вона досить невтішною для грузинів і не може не насторожувати українців, які перебувають у постреволюційній ейфорії. «Ми бачили ту революцію й ентузіазм на вулицях, — заявив під час виступу один зі співдоповідачів моніторингового комітету ПАРЄ по Грузії угорець Матіаш Йорші. — Очевидно, що коли панує така ейфорія, сподівання колосальні. Ми всі знали: неможливо для такої країни, як Грузія, виправдати такі сподівання за рік. І якщо бути чесним, то, як ми й зазначили в доповіді, не все добре у Грузії. Але було б також нечесно стверджувати, що не відбувається нічого хорошого». Інший співдоповідач, болгарин Євген Кирилов, був конкретнішим: «Існує тенденція до централізації влади, коли все залежить від вузького кола людей... Ми розуміємо, що боротьба з корупцією може означати зосередження більшої влади в одних руках, але грузинське керівництво має усвідомлювати: як друзі ми стурбовані тим, що людям починає подобатися мати занадто багато влади». У резолюції ПАРЄ загальну політичну ситуацію у Грузії описано так: «Революція троянд і двоє подальших виборів, загалом оцінені міжнародними спостерігачами як чесні та вільні, призвели до створення дуже сильного уряду, що могло б бути цінним у розв’язанні політичних, економічних проблем і проблем безпеки — за умови супроводження такого уряду сильною та функціональною системою стримувань і противаг. Проте цього не сталося. Сьогодні Грузія має напівпрезидентську систему з дуже сильною владою президента, слабкою парламентською опозицією, слабким громадянським суспільством, недостатньо незалежною і функціонуючою судовою системою, слаборозвиненою або відсутньою місцевою демократією, самоцензурою у медіа та незадовільною моделлю автономії Аджарії. Тому асамблея просить грузинське керівництво створити умови для появи та функціонування ефективної системи демократичних стримувань і противаг. Влада має бути позитивно налаштована на діалог і бути відкритою для порад, а під час дискусії прислухатися до критичних голосів. У сьогоднішніх умовах це одна з ключових вимог для проведення успішних реформ».

Асамблея висунула Тбілісі довгий список вимог. Зокрема ратифікувати низку конвенцій Ради Європи, переглянути існуючу модель автономії Аджарії (вона сьогодні, як зазначив один із доповідачів моніторингового комітету, автономією насправді не є), прийняти закони щодо реституції власності або компенсації тим, хто втратив її внаслідок конфліктів 1990—94 років, провести адміністративну та територіальну реформи, завершити реформу судової системи, прокуратури та поліції відповідно до стандартів Ради Європи й у тісному співробітництві з її експертами, проконсультуватися з експертами до набрання чинності недавніми змінами до Конституції, що стосуються призначення суддів Верховного і Конституційного судів — вони, побоюються у Страсбурзі, можуть спричинити підконтрольність цих органів президенту. ПАРЄ має намір перевірити виконання всього зазначеного в жовтні. Але вже сьогодні цілком очевидно, що здійснити такі зміни можна лише за дуже сильного бажання, наявності політичної волі грузинського керівництва й усвідомлення ним грузинських проблем.

Михайло Саакашвілі приїхав до Страсбурга наступного дня після дискусії навколо грузинського питання. Він виступив перед асамблеєю і говорив красиво — не відповівши, втім, на обвинувачення у надмірній концентрації влади та зробивши акцент на проблемах із Південною Осетією. «Я б хотів, щоб Парламентська асамблея стала домом не лише для захисту демократії і прав людини в Грузії, — заявив він. — Насамперед, ця зала, ці члени й ця інституція мають стати постійним домом для пропаганди тривалого миру в Грузії». Що ж до політичної ситуації у країні, то, послухавши грузинського президента, за його країну варто лише порадіти, дивуючись із приводу резолюції ПАРЄ. «Коли щось із революції троянд і продовжує резонувати сьогодні, то це голос свободи, який нагадує нам про історичну можливість і гігантську відповідальність, що її ми несемо заради створення більш квітучої, більш справедливої і більш мирної Грузії — нині і для всіх прийдешніх поколінь... Для нас найважливішим у революції троянд було те, що вона дозволила нам повернути собі нашу гідність, яка є фундаментом нашої прихильності до демократії... Я впевнений, це те, без чого ми не змогли б зробити так багато протягом минулого року і здивувати багатьох скептиків. Завдяки тому, що ми рішучі та чесні, ми досягли великого прогресу, зменшивши корупцію у структурах поліції, борючись із відмиванням грошей, поклавши край релігійній нетерпимості. Завдяки тому, що ми дисципліновані та зрозумілі, ми потроїли державний бюджет, подвоїли державні пенсії і повернули десятилітні борги. Завдяки тому, що ми прозорі й нейтральні, ми започаткували перше громадське телебачення у нашому регіоні — на згарищі державного контролю і цензури».

«Тому що» нам знайоме добре. Але не тільки це наводить на аналогії з недавніми українськими реаліями, а й прагнення до концентрації влади, і критичний тон резолюцій ПАРЄ, і перелічення досягнень у відповідь на критику. Згадується квітень 2000 року, дискусія в асамблеї стосовно «так званого» всеукраїнського референдуму. Тоді, будучи ще членом ПАРЄ, Михайло Саакашвілі у своєму виступі теж красиво розповідав про великі заслуги Леоніда Кучми, про те, як багато він зробив для європейської інтеграції України (до речі, так само палко захищали під час тієї дискусії антидемократичні українські процеси і деякі добродії з недавньої опозиції, котрі претендують нині на високі посади). Важко, звісно, повірити, що постреволюційна Грузія може піти шляхом кучмівської України. Однак про те, що революція аж ніяк не є чарівною паличкою, яка автоматично приводить до влади стійких до спокуси нею людей, грузинський випадок свідчить переконливо.