Жуйка «миру»

Відверто кажучи, я не дуже добре розумію, скільки ще та як саме можна писати про багаторічну жуйку, що передається з одного рота до іншого з результатами пережовування, які не залежать від кількості та навіть наявності в тих персонажів, які її мусолять, зубів. Та які відрізняються лише кількістю розприсканої слини розприскується та виділеної учасниками процесу жовчі.

Це я (якщо хтось іще не зрозумів) про засідання Тристоронньої контактної групи (ТКГ). Чергове відбулося минулої середи та вкотре, по суті, було зірване російською стороною, що докотилася вже до криків і демонстративного переривання сеансу відеозв’язку. Скільки ще можна терпіти російське хамство? Для чого? Задля яких результатів? Адже навіть гуманітарне питання звільнення бранців блокується позамежним за своєю нахабністю ультиматумом росіян. І ТКГ дедалі більше нагадує фарс у балагані.

Передбачаю заперечення. Президент із членами своєї команди скрізь і постійно наголошують, що от уже енний день дотримується режим тиші.

Справді, це так (або, точніше, майже так). І це дійсно чудово. Але стріляють чи ні на лінії розмежування, залежить не від засідань ТКГ і не від того, скільки ще листів із пропозицією розглянути російські «хотілки» спрямує до Верховної Ради голова української делегації Кравчук або якими новими чудовими ініціативами «порадує» українців його заступник Фокін. Це залежить виключно від Путіна. Негайне та всеосяжне припинення вогню — вимога всіх трьох мінських документів (2014–2015), схвалених лідерами і України, і Росії, а «Мінськ-2» (з подачі росіян) — ще й ООН. І для виконання цієї вимоги не потрібні ні засідання ТКГ, ні навіть, ризикну стверджувати, зустрічі в «нормандському форматі». Для цього потрібна лише воля господаря Кремля. І з якоїсь причини зараз це перемир’я йому вигідне.

Раніше в Путіна був один емоційний «гачок» для Зеленського — звільнення полонених, тепер же збереження перемир’я стало очевидним другим. У Москві чудово розуміють, що в «зеленої» команди на носі місцеві вибори і їй необхідні успіхи, у тому числі й у виконанні основної обіцянки Зе!президента — «закінчити війну». У нещодавньому інтерв’ю телеканалу Euronews він навіть не виключив можливості зробити це до кінця 2020 року. Зеленський, у передвиборному пафосі так багато й так часто згадуючи про мир, буквально провокує Москву шантажувати його можливістю порушити режим тиші в цей важливий для Зе!команди період.

Мені достеменно відомо, що офіс президента вимагає від української делегації в ТКГ хоч якогось прогресу. Аби це помітити, не потрібно навіть мати якісь інсайди, це просто впадає в очі. Достатньо прочитати повідомлення ОПУ на його офіційному сайті про кілька останніх засідань ТКГ і зрозуміти, що «прогрес» намагаються зобразити навіть там, де його, взагалі-то, або немає, або він досить незначний.

«Було принципово узгоджено чотири наступні ділянки розведення сил і засобів», — рапортує ОПУ після засідання ТКГ 2 вересня. Але ж і після зустрічі 19 серпня повідомлялося, що «українська делегація також підтримала пропозиції про чотири нові ділянки розведення сил і засобів». У чому істотна відмінність?

Або візьмемо розмінування. 2 вересня ОПУ повідомляє: «Тристороння контактна група повністю узгодила рамкове рішення про протимінну діяльність, яке стане основою для проведення робіт із гуманітарного розмінування в майбутньому». Також ідеться про узгодження координат 19 пріоритетних ділянок розмінування та двадцятої — поблизу Золотого (у рамках проведення робіт із відкриття додаткового КПВВ у цьому районі, попередньо запланованого на листопад). Але спецпредставник чинного голови ОБСЄ в Україні та у ТКГ по Донбасу Хайді Грау ще два тижні тому (після засідання 19 серпня) повідомляла, що учасники засідання робочої групи з безпеки займалися розробкою оновленого плану розмінування та «значно наблизилися до угоди щодо 20 ділянок розмінування, у тому числі біля контрольних пунктів в’їзду-виїзду». Пані Грау закликала учасників засідання ТКГ «підписати та виконати цю угоду, не висуваючи додаткових умов».

Однак умови було висунуто. Російською стороною. І саме спецпредставник ОБСЄ, а не ОПУ, пояснила, чому вже «повністю узгоджене» рамкове рішення з розмінування не завершилося підписанням документа. «Через триваючу дискусію щодо відповідності постанови Верховної Ради України №795-IX «Про призначення чергових місцевих виборів у 2020 році» мінським угодам до остаточного прийняття рішень у ТКГ сьогодні прийти не вдалося», — йдеться в повідомленні Грау, розміщеному на сайті ОБСЄ.

Проте до дрібного (і не дуже) окозамилювання влади (і не тільки) перед виборами (і після них) нам не звикати. Набагато гірше інше. Гонитва за «успіхами» і «прогресом» призводить до підігрування Москві, втягування України в нав’язаний російською стороною порядок денний замість пропозиції та просування власного — українського.

Російський ультиматум про скасування вищезгаданої постанови ВРУ від самого початку був, цілком очевидно, провокаційним і так само очевидно — невиконуваним. Як же можна йти на повідку в росіян та їхніх маріонеток і пропонувати Верховній Раді розглянути це питання? Навіщо Кравчук писав листа до ВРУ, витрачав час багатьох депутатів на його розгляд, а після зустрічі з парламентаріями ще й обіцяв підготовку ними якогось документа до наступного засідання ТКГ? Уже багато депутатів, у тому числі зі «Слуги народу», включаючи навіть спікера Разумкова, заявили, що перегляд постанови ВРУ про місцеві вибори — неможливий. Навіщо ж після цього, наче виправдовуючись, включати до повідомлення ОПУ за результатами останнього засідання ТКГ слова Кравчука про те, що «розгляд відповідного питання українським парламентом передбачає низку процедур, виконання яких потребує часу»? Хіба справа у часі? Чому конституційний орган суверенної держави взагалі має розглядати якісь ультиматуми, висунуті представниками країни-агресора на якомусь консультаційному майданчику?

Росіяни договорилися вже до того, що, за інформацією ZN.UA, пропонують «попрацювати разом» над текстом постанови, яка скасовує постанову ВРУ про місцеві вибори 2020 року. Усвідомте цей сюр.

Ще один важливий нюанс. ОПУ повідомляє: «Спецпредставник ОБСЄ в ТКГ Хайді Грау особливо відзначила досягнення прогресу в питаннях безпеки (виділено мною. — Т.С.)».

Однак, перечитавши повідомлення самої Грау, я не знайшла не тільки «особливого» відзначення, а й узагалі слова «прогрес» відносно досягнення його в питаннях безпеки. Навпаки, завершуючи опис роботи підгрупи з безпеки та кажучи про суперечки навколо постанови ВРУ про місцеві вибори, спецпредставник ОБСЄ зазначила, що «дана дискусія перешкоджала прогресу і в інших робочих групах», отже, в групі з питань безпеки цього прогресу також не було.

Чим небезпечне таке перекручування в меседжах ОПУ? Тим, що українська сторона сама випинає прогрес у сфері безпеки, який нібито має місце, надаючи тим самим Росії привід потерти руки та сказати: «Ну-с, панове-товариші, а тепер черга за вами — виконуйте негайно політичну частину «Мінська»!». Але ж пункти «Мінська», що стосуються питань безпеки, не обмежуються лише припиненням вогню! Читайте «Мінськ», як люблять указувати росіяни. Безпека — це і безперешкодний доступ СММ ОБСЄ на всю територію ОРДЛО, включно з ділянкою українсько-російського кордону, і виведення всіх іноземних збройних формувань, військової техніки, а також бойовиків і найманців із території України, і питання контролю кордону.

То де ж розпіарена «проактивна позиція» української сторони? Україна вже цілком достатньо демонструвала поступливість і «готовність до компромісів». Західним партнерам немає чим нам дорікнути. Коли Росія в черговий раз приголомшила світ підлим і жорстоким злочином — отруєнням опозиціонера Навального; коли вражений світ розмірковує над новими санкціями проти путінського режиму (а тим, хто не розмірковує, хоча б ніяково продовжувати business as usual), настав досить вдалий час згадати про власний, український, порядок денний та піти в наступ хоча б на майданчику ТКГ.

Чому українська сторона не ставить і не фіксує у своїх офіційних повідомленнях питання про введення на Донбас миротворчої місії ООН? Чому уперто не згадує (попри численні нагадування втаємничених у деталі професіоналів) про «дорожню карту» виконання «Мінська», передбачену рішеннями Берлінського саміту «нормандської четвірки»? Тому що карта готувалася «папєрєдніками»? Але ж вона була вже узгоджена з німецькими та французькими партнерами й передана на розгляд росіянам, які похерили її в очікуванні президентських виборів в Україні. І не промахнулися.

Ось іще один «шматочок сюру». Як ми вже колись писали, горезвісна «формула Штайнмаєра» фігурувала в драфті підготовленої «дорожньої карти» лише в заключній частині документа, якій передували розділи, що передбачають виконання пунктів «Мінська» з питань безпеки. Але росіяни, яких такий порядок виконання «Мінська», зрозуміло, не влаштовував, після виборів швидко втюхали Україні «Штайнмаєра», користуючись нездоланним бажанням Зеленського заглянути в очі Путіну та поставивши «підписання формули» умовою «нормандського» саміту в Парижі. Спочатку рівно рік тому на формулу (причому в її російській редакції) дав згоду Єрмак на зустрічі дипломатичних радників, а потім у Парижі в грудні «освятив» її своєю згодою й Зеленський.

Ви пам’ятаєте, як штормило тоді Київ? Які були акції протесту? Скільки людей скандувало на мітингах: «Ні капітуляції!»? Як незграбно виправдовувалася тоді нова влада? Отже, про сюр: сьогодні вже українська сторона, по суті, виступає за прискорення інкорпорації «формули Штайнмаєра» в українське законодавство. Знову ж, по-піонерськи підкреслюючи свою «проактивну позицію». У повідомленні ОПУ за підсумками засідання ТКГ 19 серпня йдеться, що «з метою інтенсифікації Мінського переговірного процесу» українська сторона під час роботи політичної підгрупи «підкреслила необхідність виконання Паризьких домовленостей лідерів «нормандської четвірки», зокрема продовження роботи над законодавством із метою імплементації «формули Штайнмаєра».

Та от халепа: трудовий порив української сторони було грубо перервано ультиматумом росіян, блокуванням ними роботи політичної підгрупи та ускладненням консультацій у трьох інших. І тепер, коли росіяни через якийсь час милостиво розблокують роботу політгрупи (дуже сподіваюся, що все-таки не ціною скасування постанови ВРУ про місцеві вибори) і таки погодяться обговорювати нав’язаного ними ж рік тому «Штайнмаєра», не здивуюся, якщо наші доблесні «мінчани» під керівництвом ОПУ врочисто сповістять: «Ура! У нас прогрес!» і з відчуттям перемоги радісно продовжать впихати «Штайнмаєра» в українське законодавство…

Чергове дежавю: знову вересень. Зеленському знову кортить заглянути в очі Путіну, і він знову повторює про необхідність якнайшвидшого проведення «нормандського» саміту. Росіяни знову пред’являють ультиматуми та підвищують ставки. Тривожно. Тому що я не знаю, що дає підстави президенту моєї країни припускати, що «закінчити війну» можна до кінця поточного року…