ЗАМАЛЬОВКИ ПРО ТЕ, ЯК ЕСТОНІЯ ЗАЛИШИЛА ПОЗАДУ 14 КОЛИШНІХ «СЕСТЕР»

Паризький саміт Україна — Європейський союз був сповнений різними оптимістичними заявами, побажаннями, але наскільки наблизилася Україна до вступу в ЄС, залишається запитанням і нині... Так, резюмуючи підсумки саміту, писали вітчизняні засоби масової інформації. Перед іншою країною, яка, як і Україна, входила до складу Радянського Союзу, питання вступу до Європейського союзу стоїть вже на порядку денному. Йдеться про Естонію, яка в найближчому майбутньому стане повноправним членом ЄС у групі таких країн, як Угорщина, Кіпр, Польща, Чехія, Словенія.

Що ж відрізняє Естонію від інших молодих держав на території колишнього СРСР?

Картину сучасної Естонії, нехай трохи суб’єктивну, з її досягненнями та проблемами, допомогли відтворити люди, в яких я взяла інтерв’ю та просто розмовляла з ними. Заздалегідь хочу зауважити, що в статті увагу акцентовано на досягненнях Естонії за останні роки. Проблеми в цій державі є, як і в будь- якій іншій. Але тут уміють не відкладати їх вирішення в довгий ящик...

Понад усе в Естонії вражає патріотизм маленького народу (лише 1,5 млн. чоловік), причому слово «патріотизм» естонці вживати не люблять, оскільки воно, на їхню думку, вельми пафосне... У пам’яті зринають слова директора талліннської туристичної фірми Маріанни Сібуль, завдяки котрій у мене була чудова нагода ближче познайомитися з Естонією:

— Ніхто не замислюється про патріотизм — це почуття глибоко всередині. Це так само природно, як схід і захід сонця. Це настільки глибоко всередині, що люди не люблять про це говорити вголос. Можливо, слово «патріотизм» трохи загубило своє значення після радянського періоду. А от трепетне ставлення до своєї землі, країни, гімну, до президента, який викликає у нас тільки позитивні емоції (Леннарт Мері — й дипломат, і драматург, і перекладач, який володіє п’ятьма мовами, й історик, і публіцист — користується заслуженою повагою), — саме як до свого, власного, — я гадаю, це притаманно багатьом жителям Естонії. Ці почуття проявляються органічно, їх ніхто не насаджує, з ними просто народжуються...

Любов до рідної землі в Естонії проявляється у стосунках між поколіннями. Старші підтримують молодь, виділяючи пристойні субсидії на житло для підтримки молодої сім’ї. Вища освіта платна, але цю плату ви можете віддавати після закінчення вузу, у вигляді п’яти відсотків від річного прибутку. Молоді бережуть пам’ять про тих, кого немає, — акуратні цвинтарі в лісі, де горять свічки, ростуть кущі та квіти, скромні плити, жодного химерного меморіалу й огорож — усе повертається, перетворюється на ліс...

Ніде не видно стихійних ринків, таких до болю нам знайомих. Бабусі, продаючи квіти, не втікають від поліцейських. Для них у центрі міста спеціально відведено місця — в основному білі кіоски, де вони, ті, що вміють складати неповторні, з вишуканим нордичним смаком букети, дарують людям красу й хороший настрій.

До речі, естонці не збудували монумент незалежності, і я нічого не чула про подібні плани. Проте цей народ уміє берегти те добре, що дісталося йому в спадок від кого б то не було — датчан або поляків, росіян або шведів...

Республіку Естонію було проголошено 24 лютого 1918 р. Тому з 1991 р. естонці вважають незалежність відновленою. А за цей проміжок часу завдовжки майже в 70 років Естонії, як і Україні, довелося пережити окупації, депортації, насильницьку русифікацію й суцільну фальш, зведену в культ...

Пауль-Еерік Руммо, поет-шістдесятник, драматург, перекладач, перший міністр освіти та культури незалежної Естонії, нині активіст ліберальної партії, спадковий інтелігент і просто чарівна мудра людина, розповів, у чому секрет політичної сили та стійкості Естонії.

— Чому нація вижила? Ми є культурним монолітом. Генетично немає чистих естонців. Кожний естонець — суміш різної крові. Проте естонцем, нехай це гучно звучить, може бути кожен, хто здатен думати, висловлюватися естонською мовою. Роль мови в даному контексті незаперечна. Глибока мовна ідентичність була найвищим для нас, а культурне єднання породило політичну єдність. Але дискримінація для нас чужа. Наша національна політика завжди була дуже збалансована — і це один з чинників, що допоміг нам вижити.

— Як ви гадаєте, чому саме Естонія, єдина з усіх колишніх республік Радянського Союзу, стала гідною вступу до Європейського союзу однією з найперших?

— По-моєму, з цим запитанням краще звернутися безпосередньо до ЄС. А коли серйозно, то ми справді у всіх сферах життя досягли великих успіхів. Дуже важливо підкреслити — ми зуміли побудувати відкрите громадянське суспільство.

Право завжди йшло трохи попереду економічних реформ. Поза сумнівом, були та лишилися проблеми: реформи в сфері освіти, у соціальній галузі проходять не так швидко, як хотілося б, сильна, на жаль, бюрократія. Але в нас очевидні успіхи в економіці, один з фундаментальних моментів — це прив’язка естонської крони до німецької марки, ліберальне податкове законодавство. І, до речі, Естонія стала першою державою колишньої рубльової зони СРСР, яка перейшла на національну валюту (естонську крону було введено в обіг ще в перший період незалежності — 1927—1941 рр.)

А взагалі, секрети успіху криються й в естонському національному характері. Естонці не лише активні, а й терпимі, дуже реалістичні, не романтики, а скоріше скептики. Популярні естонські політики намагаються зберігати гаряче серце й холодний розум!

— У Естонії нині активно обговорюється питання про вступ не лише до Євросоюзу, а й до НАТО. Що ви думаєте з цього приводу?

— Незважаючи на те, що я письменник, поет — я вельми прагматична людина. Сьогодні для Естонії немає більш серйозних питань, ніж вступ до Євросоюзу і, по змозі, — в НАТО. Останні рейтинги свідчать про зростаючу популярність НАТО серед естонців, особливо в середовищі молоді. Якщо ми досягнемо цих цілей, багато важливих проблем відпадуть автоматично!

У цьому контексті мені б хотілося процитувати резонансне інтерв’ю з президентом Естонії Леннартом Мері, яке він дав популярній російськомовній газеті «Эстония» у липні цього року: «Чи проводити референдуми з питання вступу Естонії до НАТО та Євросоюзу?! Мені пригадується історія з упровадженням картоплі в Естонії. Селяни завзято не хотіли її саджати. Тоді відома в Естонії людина Аугуст фон Коцебу, батько відомого мореплавця, одягнувши святковий фрак, сам вийшов у поле й у білих рукавичках став саджати картоплю. На наших флегматичних і скептичних селян це справило враження, хоча жоден з них не міг знати, що він закладає свій майбутній добробут. Словом, я віддав би перевагу такому педагогічному підходу Коцебу...

Євроскептики в Естонії часто порівнюють ЄС з СРСР. Але забувають маленьку різницю. З СРСР вийти було вкрай складною справою, а в ЄС — увійти. Вихід з Євросоюзу ніякої складності не представляє».

Ідеї вступу до Євросоюзу й НАТО витають у повітрі цієї прибалтійської країни. Естонія останніми роками, долаючи бар’єри в економічній сфері, створила основу реальної, а не декларованої незалежності. І аналітики віддають належне продуманій політиці естонського уряду. Економічна політика складається з таких моментів, як віддалення від Росії, прив’язка до німецької марки (оскільки суверенність держави взагалі гарантована рівновагою економічних зв’язків), добре розроблена й діє законодавча економічна база. І, як констатують міжнародні експерти, в Естонії склалися всі передумови для процвітання середнього класу — кістяка будь-якого суспільства. Про деякі нюанси, механізми естонської економіки розповів генеральний директор фірми міжнародної торгівлі та реклами Іво Хіллермаа:

— Не знаю, кому дякувати, — хвалити Бога, що в Естонії склалася саме така сприятлива атмосфера для розвитку економіки. Проте багато чого залежало від нашого першого уряду, склад якого за десятилітній період майже не змінився. Уряд у нас молодий: середній вік — 25—30 років. Звісно, у них іноді бракувало досвіду, зате вони чесні, вільні від тягаря старої системи. Незважаючи на складності на внутрішньому ринку в перші роки відновленої незалежності, уряд робив усе можливе, щоб розвинути відкриту економіку, яка хоч і поставила в складні умови внутрішнього виробника, але водночас змусила мобілізуватися й виконувати свою роботу дедалі краще.

У нас дуже швидко ліквідували всілякі так звані мафіозні угруповання, рекет. Їх ліквідували спеціальні приватні конкуруючі між собою охоронні фірми.

І що ще важливо: у нас превалює серйозне шанобливе ставлення до закону. Усе грунтується на довірі.

Порівняно з багатьма іншими державами в Естонії просто вражають такі досить часті одкровення, з яких робиш висновок, що велика частина населення живе в злагоді з урядом. Але чи так усе гармонійно?! І чи так комфортно почувають себе в Естонії люди некорінної національності?

Нині естонське суспільство зайняте втіленням урядової програми інтеграції. Естонська держава до Другої світової війни була в основному моноетнічною державою — естонці становили 88 відсотків населення, а за даними перепису 1989 р., їхня кількість зменшилася до 61 відсотка. Нині третина населення країни неестонці, більшість з них не володіє естонською мовою. А знання чи незнання державної мови визначає становище в суспільстві, конкурентоздатність на ринку праці й т.д. Основна мета програми інтеграції — не зміна законів, які регулюють життя некорінних жителів, а зниження перешкод на шляху одержання громадянства. Деякі важливі аспекти програми розшифрує радник міністра з питань інтеграції, міжнаціональної політики, одержання громадянства, міграції, питань сім’ї та дитини Естонії (коротко, міністр з питань народонаселення) Едуард Одинець:

— Інтеграція — процес, що охоплює все суспільство, тому урядова програма називається «Інтеграція естонського суспільства». Інтеграція — це двобічний рух. Для неестонців інтеграція — це подолання бар’єрів, які заважають їм бути повноцінними членами суспільства, мати гарну високооплачувану роботу й т.д. Найбільша проблема полягає в незнанні естонської мови. Програму прийнято до 2007 р., і насамперед у ній приділено увагу проблемі мови.

Ми добре усвідомлюємо, що прошарок неестонців представляє великий потенціал для розвитку нашої країни. Ми проти того, щоб відбувався «відплив мізків», молодої крові — ми намагаємося неестонців утримати від еміграції. Останнім часом серед цієї категорії жителів спостерігається масове набуття російського громадянства. Безперечно, це їхнє право, але водночас це проблема для нашої країни. У Естонії нині мешкає понад 100 тисяч російських громадян, що, в принципі, не зовсім нормально. Але краще нехай у них буде російське громадянство, ніж узагалі ніякого.

— Як відомо, асоціативне засідання ради Європейського союзу та Естонії позитивно оцінило дії державної програми інтеграції. Випадків порушення прав національних меншин в Естонії не зафіксовано. Як вам удалося знайти підтримку різних соціальних верств?

— Програма інтеграції — один з небагатьох документів в історії Естонії, — розповідає Едуард Одинець, — який проходив всенародне обговорення. Цей документ три місяці знаходився в Інтернеті, а друкарський варіант кожен бажаючий міг одержати в нашій установі. Кожен міг дати коментар — і ми одержували такі побажання-зауваження як від простих людей, так і від колективів, організацій. Була створена спеціальна комісія, до якої ввійшли представники всіх парламентських фракцій, представники наукових установ і організацій нацменшин. І тільки потім документ було винесено на суд уряду. Програма інтеграції одержала високу оцінку міжнародних організацій, у тому числі ОБСЄ, які виступають донорами, оскільки реалізація програми коштує надто дорого для Естонії.

Над подібною програмою працювала й продовжує працювати Латвія. Починали ці прибалтійські країни разом, але Естонія вже робить перші кроки з її втілення в життя. В Естонії немає загострення міжнаціональних проблем, як у сусідній Латвії, що останнім часом викликає тривогу міжнародного співтовариства.

І ще, повертаючись до теми про непоказний «естонський патріотизм»: тут майже немає еміграції серед корінного населення. Коли на початку 90-х відкрили кордони (до більшості країн світу, крім США, Канади, Північної Кореї та Франції, не потрібні візи), люди перестали емігрувати. Естонці дуже часто в звичайній розмові підкреслювали, що нарешті відчули себе вільними, вільними у виборі зростають їхні діти...

Словами директора турфірми Маріанни Сібуль я б хотіла закінчити свій матеріал про маленьку, гарну країну з надзвичайним, трохи гіпертрофованим почуттям власної гідності: «Звісно ж, те, що діти не хочуть їхати з країни, свідчить багато про що. Кордони відкриті — немає жодної перепони для того, щоб підростаюче покоління виїжджало. Незважаючи на все це, діти не їдуть і не думають про це».