ЗАХІДНО-СХІДНА МОВНА ПЛУТАНИНА: СПОСТЕРЕЖЕННЯ СПОГЛЯДАЧА З НІМЕЧЧИНИ

У часи глобалізації основні політичні поняття — «влада», «партія», «фракція», «коаліція», «опозиція», «стабільність», «імідж» — здаються універсальними. Той, хто їх вживає, виходить із того, що його зрозуміють навіть тоді, коли співрозмовник прибув з іншої країни. Це враження оманливе. І між такими двома близькими в географічному й культурному сенсі країнами, як Німеччина та Україна, існують суттєві смислові розбіжності в політичному лексиконі, які ускладнюють взаємну комунікацію. На поверхні це — наслідок різного правового устрою наших держав, якщо ж поглянути глибше, зазначене непорозуміння пов’язане з чималими розбіжностями в політичних традиціях та менталітеті. Діалог між нашими політиками потерпає від таких непорозумінь. Приклад: депутат із Німеччини, який нещодавно побував в Україні, здивувався, довідавшись, що депутат фракції комуністів у Верховній Раді є водночас і бізнесменом. «Тоді він не може бути комуністом», — такою була реакція гостя з Німеччини. Комуніст і людина, котра займається бізнесом, у німецькому розумінні — речі несумісні. Адже нечисленні комуністи, що залишилися у Німеччині, є переконаними ідеологами, а тому не займаються «капіталістичним» бізнесом.

Німецький депутат мав би пам’ятати, що більшість представників української політичної та економічної еліти все ще походить із радянської партійної школи, комсомолу та подібних їм організацій. І що ці люди перенесли свій спосіб мислення та стиль роботи в умови нової держави, незалежної України. Це автоматично означає відмінності від того стилю роботи, який історично склався в парламентських демократіях, зокрема у Німеччині. Тому, використовуючи однакові слова, ми часто вкладаємо в них різне значення.

Цю мовну плутанину не слід сприймати як щось неминуче. Одне із завдань посольства полягає у підготовці гостей-політиків з Німеччини до переговорів із метою покращання доступу до української політики. Це полегшує розуміння та обмін і допомагає вийти за межі взаємного вислуховування заготовлених наперед ввічливих формулювань.

З іншого ж боку, я гадаю, що громадськість і політики в Україні мають також докласти більших зусиль, щоб скласти собі чіткіше уявлення про свою власну систему. Вони, на мій погляд, надто легковажно оперують поняттями, імпортованими з практики парламентських демократій, вкладаючи в них цілком відмінний зміст, а інколи навіть зловживаючи ними для маніпуляцій. Прикладом цього є феномен «політтехнології». Українська політтехнологія — чудернацький синтез комунікаційних стереотипів, імпортованих із країн західної демократії, змішаних із комерційними засобами маркетингу, та запозичених з радянських часів механізмів маніпуляції й дезінформації. Часто «технологи» жонглюють словами, що втратили будь-який зв’язок із політичним смислом і не дають можливості збагнути, які політичні та економічні інтереси криються за ними. В Західній Європі ми звикли до політичного піару, який не затушовує мету і програму партій, а навпаки, посилює їх звучання з метою привернути до них увагу громадян та виборців.

Кілька тижнів тому на деяких веб-сторінках української преси, що з’являється в Інтернеті, подавався як «сенсація» той факт, що Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН) не запросила на свій ювілейний з’їзд з нагоди 140-річчя її існування українську партію зі схожою за звучанням назвою. Звичайно ж ніякої сенсації в цьому не було. Та й у відповідній українській партії не відчувалося ніякого особливого збентеження з цього приводу. І це добре, бо є свідченням того, що сторони розуміють одна одну. І там, і тут, у Берліні, добре знають, що упаковка — це одне, а зміст — інше. І кожен розуміє: якщо від сьогодні я почну називати себе Джоном Траволтою і вдягатися, як він, то, попри це, танцювати, як він, усе ж не зможу. Та й очікувати запрошення з Голлівуду теж не доводиться.

Німецькі соціал-демократи запросили на своє свято просто-напросто представників тих політичних груп, із якими вони підтримують контакти протягом тривалого часу і чиї програмні й політичні цілі вони — принаймні в плані підходів — поділяють: такий уже він, механізм партійних контактів. У цьому випадку ними стали пані Тимошенко, пан Ющенко та пан Мороз. Це — не ексклюзивний клуб опозиційних партій. СДПН та інші німецькі демократичні партії теж відкриті для контактів з іншими українськими угрупованнями, які — принаймні за своїми підходами — виступають за правову державу, демократію і соціальну ринкову економіку. При цьому приналежність до опозиції чи уряду не відіграє ніякої ролі, як і назва цих груп.

Тому, хто оперує імпортованими політичними поняттями, погляд у бік чужої системи може інколи допомогти чіткіше уяснити собі свою власну. Наступні міркування щодо значення таких понять, як «партії», «влада і опозиція» та «стабільність» у німецькій політиці я виклав під кутом зору своїх спостережень за українською політикою. Вони є запрошенням до самоаналізу.

А такий аналіз, своєю чергою, є передумовою цілеспрямованих дій у період, коли Україна переживає процес різких змін. Було б безглуздо відкладати ці дії до часів суспільної й економічної стабільності. Так, у Києві інколи можна почути думку, що передумови для дотримання таких основних прав, як свобода слова, настануть лише тоді, коли в Україні завершиться процес консолідації. Більш логічною є протилежна думка: процес перетворень в Україні буде успішним настільки, наскільки її громадяни та політичні діячі вже сьогодні, хоч і малими кроками, але постійно працюватимуть над побудовою правової держави, демократії та ринкової економіки, бо лише за цих передумов Україні вдасться реалізувати свій потенціал. Чим більше зволікати з цим, тим довше країна залишатиметься політично й економічно слабкою. А в слабкій Україні не зацікавлений ніхто, в останню ж чергу — її нові сусіди, країни Європейського Союзу.

Партії

Партії мають своє місце в Конституції, однак не є державними органами

Як і в Україні, політичні партії у Німеччині мають своє місце в конституції. Різниця: в Конституції України свобода творення партій розглядається у розділі «Права громадянина», в Основному Законі Федеративної Республіки Німеччина роль партій описується на початку розділу «Федерація і федеральні землі». Вже сама систематика засвідчує, що Основний Закон (ОЗ) наділяє партії основоположним значенням.

Це не просто формальність, адже в ОЗ, що є прямим джерелом права (як і Конституція України), безпосередньо визначено державний устрій Німеччини. Закон про партії набув чинності у Німеччині лише в 1967 році. Це означає: з моменту заснування Федеративної Республіки Німеччина у 1949 році партійна демократія протягом вісімнадцяти років змогла розвиватися без спеціального закону про партії. Для цього розвитку достатньою правовою базою став Основний Закон та деякі інші закони загального змісту (наприклад, закон про об’єднання).

У чому полягає роль партій? В статті 21 (1) вона описана так: «Партії сприяють формуванню політичної волі народу. Їх створення є вільним. Їх внутрішня побудова має відповідати демократичним принципам. Вони повинні надавати публічний звіт про джерела та витрачання своїх коштів, а також про своє майно».

Чому ця роль така важлива? Попередня стаття 20 дає на це опосередковану відповідь: «Джерелом усієї державної влади є народ». Та в умовах демократії з мільйонами громадян народ безпосередньо політично дієздатний лише дуже обмеженою мірою. Народ мусить передати комусь свою волю. Партії і є тим приводним ременем, який — у разі успіху на виборах — підхоплює, об’єднує і втілює в площину практичної політики думки і волю населення. Вони роблять це завжди у змаганні з іншими партіями. Єдина партія, однаково прийнятна для всіх громадян, суперечила б сама собі. Вона була б несумісною з демократією, поклала б край будь-якому ефективному контролю з боку «політичних конкурентів». У новітній історії Німеччини протягом недемократичних етапів, зокрема за часів націонал-соціалізму та НДР, існували такі «Єдині партії» або ж «єдині списки».

Лише з ухваленням у 1949 році Основного Закону — після майже століття свого існування — партії отримали статус конституційно-правового органу. На початку своєї історії — в середині XIX сторіччя — партії сприймалися здебільшого як джерело розбрату, або ж з ними мирилися як з необхідним злом.

Нині партії й насправді мають конституційний ранґ. Але вони не є конституційними органами. Запровадження однієї державної партії було б настільки ж антиконституційним, як і запровадження однієї-єдиної партії. У зв’язку з цим насторожує те, що під час попередньої парламентської передвиборної кампанії в Україні один виборчий блок набував подекуди «офіціозного характеру». Цей напівофіційний характер в деяких регіонах відразу ж впадав у вічі іноземному спостерігачеві при спогляданні багатьох плакатів на громадських приміщеннях, як от школах, вокзалах тощо, які агітували виключно за якесь одне угруповання. А після розмов зі студентами, службовцями чи робітниками, яких систематично спонукали до голосування за певний виборчий список, можна було швидко зрозуміти, наскільки регулярною й ексклюзивною була офіційна підтримка цієї однієї політичної сили. Тим самим відповідальні особи спотворили суть партій. Якщо адміністрація систематично нав’язує свою волю населенню і диктує йому, за яку партію голосувати, годі сподіватися, що ця політична сила зможе виконати те, що є власне смислом діяльності партії, а саме — представляти політичну волю населення. Такий підхід шкодить довірі до української демократії. І це стосується не лише зарубіжних спостерігачів, а й — що важить набагато більше — власного населення.

Робота на низовому рівні та програми
як життєвий елемент партій

Яким чином партії можуть виконувати свою посередницьку функцію? Як було сказано, свою політичну легітимність політичні партії черпають у тому, що звертаються до інтересів і думок населення, об’єднують їх і за них агітують. Це було б неможливо без тривалої чорнової роботи партійних низів із залученням тисяч членів, які довгі роки працюють на громадських засадах. Місцеві та регіональні парламенти відіграють при цьому ключову роль у контактах з низовим рівнем та у підборі політиків на федеральному рівні.

Програми є концентрованим втіленням цієї децентралізованої партійної роботи. З ними партії йдуть на вибори, вступаючи, як сказано, у конкуренцію з іншими партіями. І шанс на успіх вони мають лише тоді, коли їм довіряють. Це означає, що їхні позиції формувалися протягом тривалого відтинку часу і що вони, можливо, вже позитивно зарекомендували себе відповідальними справами у складі попередніх урядів. Партія — це не піар-проект, не штучний продукт політтехнологів. Партію не можна продати, як пральний порошок. Щоправда, «віртуальні» популістські партії, без справжньої бази серед населення в окремих випадках змогли добитися успіху на виборах у Німеччині, але втриматися надовго їм не вдалося. Врешті-решт, вони не були для виборців вартими довіри. Я вважаю, що парламентські вибори 31 березня 2002 року в Україні засвідчили: і тут виборець спроможний розпізнати, що є синтетичним продуктом політтехнологів, а що ні. Результати засвідчили — голоси виборців не можна довільно «продукувати» дорогими агітаційними кампаніями.

Але чому ж люди в умовах демократії беруть активну участь у діяльності якоїсь партії? Партії Німеччини нараховують загалом близько 1,5 мільйона членів, на жаль, із тенденцією до спаду. Причиною дедалі нижчої активності є інертність та «роздратованість політикою». Багато хто думає, що окрема людина все одно не може нічого змінити в існуючому стані речей. Насправді ж бо для заняття політичною діяльністю на низовому рівні потрібна певна міра ідеалізму. Це потребує чимало часу і здебільшого не дає жодних особистих переваг, та й навіть навряд чи додає престижу. А тому, хто діяльно заявляє про себе, важливо взяти на свої плечі відповідальність за справи спільноти, а не отримати для себе переваги. Окрім часу, партійна діяльність коштує ще й грошей у формі членських внесків, за рахунок яких партії у Німеччині покривають від 25 до 50% своїх витрат. Ці обов’язкові членські внески становлять, у розрахунку на члена партії, здебільшого від 100 до 250 євро щороку. І тут я вбачаю контраст із поширеною практикою деяких партій та кандидатів в Україні, які агітують «соціальним благодійництвом». У таких випадках даруються комп’ютери школам, покращується стан вулиць, фінансується медичне обслуговування незаможних дітей тощо. Натомість кандидат чи партія сподівається на лояльність із боку виборця. Виборець має сказати собі: «Мій депутат хороший, бо він — багатий і впливовий і розв’яже мої проблеми, коли я в скруті. Що він ще робить у Києві, які закони ухвалює, для чого він там працює, мені байдуже. Київ далеко, і мене це не обходить». Це — класичний випадок західно-східної мовної плутанини: партії, які прагнуть таким патерналізмом купити лояльність виборця, не є демократичними партіями в західноєвропейському сенсі. Я назвав би їх групами з обслуговування певної клієнтури. У такому випадку виборець, як і простий член партії, є не активним генератором ідей та напрямів і контролером політики, а залишається пасивним адресатом для благодійництва.

Партії як «політична батьківщина» політиків — і як гарант стабільної більшості

Бундестаг обирає канцлера більшістю своїх членів (ст. 63). З огляду на пропорційну виборчу систему, справа рідко доходить до абсолютної більшості однієї партії. Тому утворення уряду найчастіше можливе лише за домовленості принаймні двох фракцій. Тільки сильна фракційна та партійна прив’язка членів бундестагу дозволяє втримати такі коаліції, як правило, на весь період скликання.

Як же забезпечується така прив’язка? Як сказано вище, більшість депутатів пов’язані зі своїми партіями багато років, часто й десятиліть, і нерідко активно працювали в них уже на місцевому рівні. Партії стають «політичною батьківщиною» для політиків. Виходи з фракцій та зміна фракцій у парламентах трапляються, відповідно, рідко. Той, хто залишає свою фракцію, втрачає свою політичну батьківщину. Сам він мало на що може вплинути у бундестазі. Інша фракція навряд чи прийме його з розпростертими обіймами. У нього буде мало шансів на повторне обрання, оскільки кандидати без підтримки своїх партій на виборах шансів майже не мають, навіть коли висувають свою кандидатуру по мажоритарному округу. Всі 602 депутати бундестагу мають партійну приналежність. Тому навіть відносно невелика коаліційна більшість, як от у теперішньому бундестазі (307 голосів проти 295), дозволяє без проблем утворити уряд і проводити стабільну коаліційну роботу. До речі, поняття «коаліція» неодноразово згадується в Основному Законі, не кажучи вже про його визначення. Коаліційні уряди є просто-на-просто результатом конституційно-правової та політичної логіки взаємної політичної відповідальності партій, парламенту й уряду.

Тісна прив’язка політиків до своїх партій у німецькій системі має й свій протилежний бік: вона не зовсім узгоджується з визначенням поняття «депутат», яке дається в ОЗ. Вони (депутати) є «представниками всього народу, не пов’язані наказами чи вказівками і підкоряються лише велінню своєї совісті». Тим самим депутати не зобов’язані підкорятися вказівкам своїх фракцій. Проте на практиці вони досить рідко відхиляються від лінії фракції. Тим самим сильна партійна система таїть у собі постійний ризик монополізації політичного процесу. Найнадійнішим способом захисту від «партійної держави» є громадськість та засоби масової інформації, які з критичних позицій приділяють політичним партіям особливо багато уваги.

Окрім шести партій, представлених у бундестазі, в Німеччині існує ще 43 інші партії на федеральному або земельному рівні. Сюди ж слід зарахувати ще й набагато більшу кількість виборчих об’єднань на комунальному рівні. Таке велике розмаїття і кількість на практиці не становить проблеми для німецької демократії. Воно не шкодить функціонуванню і стабільності демократії. Лише окремі такі групи здатні утвердити себе на тривалу перспективу в боротьбі за прихильність виборця, інші ж існують на периферії політичного буття. Багато невеликих ініціативних груп виборців, які діють лише в межах однієї або декількох територіальних громад, виконують дуже корисну роботу, зосереджуючись на місцевих проблемах і підтримуючи особливо щільний контакт із громадянами.

Чи не є така система, що опирається на тривалі партійні зв’язки, надто статичною, нерухомою? Не обов’язково. Приклад «зелених» засвідчує, що партійний спектр, попри свій тривалий характер, відкритий для нових тенденцій суспільного розвитку та суспільних течій. «Позапарламентська опозиція», що виникла наприкінці 60-х років, трансформувавшись у рух на захист миру та довкілля, зрештою зуміла увійти до системи партій. Партія зелених в основному якраз і вийшла з цих політичних течій. У 1983 році вона вперше потрапила до бундестагу, а з 1998 року бере участь у формуванні федерального уряду.

Влада і опозиція

«Владу» і «опозицію» в дискусіях в Україні часто розуміють як протиставлені, взаємовиключні поняття. Доходить до того, що представники різних таборів відмовляють одне одному в легітимності. Це є ще одним джерелом західно-східної мовної плутанини. У своїй роботі я постійно спотикався об поняття «влада/власть», переклад якого німецьким словом «macht» є не зовсім доречним, бо в нашому понятті присутня й опозиція, яка теж бере участь у тому, що ми позначаємо словом «macht».

Адже роль партій не зводиться лише до функціонування в ролі каналу політичної волі з метою підготовки до взяття на себе відповідальності за діяльність уряду. Політична воля громадян так само знаходить свій вияв і в діяльності опозиції. В умовах функціонуючої демократії уряд і опозиція настільки взаємозалежні, що, зрештою, та й друга сторони беруть участь у здійсненні владних функцій. Нижче хотів би викласти деякі аспекти взаємодії уряду та опозиції в політичній системі Німеччини. При цьому можна буде побачити, що дієва робота опозиції була б неможливою без сильної, критично налаштованої громадськості та потужних партій.

«Партія завжди має рацію»: опозиція як ворог держави

За часів комунізму опозиція в НДР визначалася як зайва і навіть ворожа сила, що не дає жодної користі державі, а лише шкодить її загальним інтересам. Наочним свідченням цього є цитата з партійної газети «Нойес Дойчланд»:

«Проти чого мала б виступати в нас опозиція? Вона мала б казати «ні», коли лунають заклики до подальшого спільного будівництва. Вона мала б заперечувати досягнуті дотепер здобутки у цій справі. Вона повинна була б виступати проти миру і зростання достатку».

Таке розуміння опозиції слугувало в НДР виправданням неконтрольованої повноти влади єдиної партії. Результатом були зловживання владою та політика всупереч інтересам спільноти, населення.

Основний Закон Німеччини як «Закон про опозицію»

В Основному Законі Федеративної Республіки Німеччина закладено інше розуміння держави. Досвід Веймарської Республіки, що перейшла у диктатуру нацистів, був ще надто свіжим у пам’яті авторів ОЗ. Перед ними стояло завдання врегулювати і збалансувати політичну систему таким чином, щоб максимально усунути можливість зловживання владою. При цьому опозиції відводиться основоположна роль у справі збереження демократії. А тому недосить було лише встановити формальні правила гри. Одночасно слід було створити умови, які забезпечили б визрівання політичної культури в Німеччині та можливість конструктивного застосування цих правил. До них належить залучення опозиції до політичної відповідальності. Передумовою цього, своєю чергою, є уважно і критично налаштована громадськість. Адже саме на неї, врешті-решт, орієнтуються політичні рішення, бо опозиція і влада перебувають у постійному «змаганні за привабливість» для виборця, його прихильне ставлення. Тому статті ОЗ про свободу слова, зібрань та об’єднань мають таке видатне значення в межах самої конституції. До речі, політичній системі в Німеччині невідомий закон про опозицію. Слів «коаліція чи «опозиція» теж жодного разу не надибаєш в ОЗ. Роль опозиції випливає вже із визначення правил гри в політичній системі, закріплених в ОЗ.

Право контролю як право меншості

До таких правил гри належать повноваження на контроль за діяльністю уряду, що можуть здійснюватися бундестагом. Це повноваження меншості, тобто для їх здійснення не потрібна парламентська більшість. Сюди належить розгалужена система усних, письмових, великих, малих та термінових запитів. Сюди ж належать певні процедурні норми, зокрема така, згідно з якою, для ініціювання поіменного голосування щодо будь-якого проекту достатньо меншості в 34 депутати. Достатньо також лише 34 голосів, аби наполягти на проміжному звіті про роботу парламентського комітету на сесійному засіданні. Чверть членів комітету може добитися публічних слухань питання, яке обговорюється на комітеті. Таким чином, меншість може звернути увагу громадськості на неприємні для урядових фракцій теми.

Особливо дієве контрольне повноваження опозиції — створення слідчих комісій. Для утворення таких надзвичайних комісій достатньо голосів чверті депутатів бундестагу. Як правило, такі комісії займаються перевіркою сигналів про негаразди в діяльності уряду чи органів управління або порушення правил поведінки політиками. Закріплені в конституції повноваження слідчих комісій суттєві: як і суди, вони можуть викликати і приводити до присяги свідків, вимагати від уряду дозволу на свідчення для державних службовців і надання документів. Уряд може відмовити в цьому лише у виняткових і добре обгрунтованих випадках, зокрема якщо це може зашкодити інтересам Федерації. Засідання слідчих комісій є принципово публічними. І тут забезпечення публічності — важливий допоміжний інструмент опозиції. Лише таким чином вона може забезпечити доведення своєї критики діяльності уряду до відома виборця.

Суто формально опозиція мала б можливість із допомогою названих вище інструментів блокувати роботу парламенту, а частково — й діяльність уряду. Проте, позаяк відповідальна за загальний процес, на практиці до цих засобів вона вдається досить обережно. Наприклад, протягом попереднього періоду скликання було створено лише одну слідчу комісію. Вона займалася розглядом звинувачень, пов’язаних із нелегальними партійними пожертвами. Зловживання контрольними правами і блокування діяльності парламенту означали б порушення спільного демократичного консенсусу. Це швидко б набуло розголосу в засобах масової інформації й не було б сприйняте виборцем.

Стабільність

«Стабільність» теж належить до понять, які є досить небезпечними з погляду мовної плутанини. У мене склалося враження, що стабільність в Україні часто ототожнюють із безконфліктністю. Тим самим відкритий спосіб вирішення суперечки, наприклад у формі демонстрацій чи страйків, сприймається як ознака нестабільності. Це нагадує мені колишні повідомлення у засобах масової інформації НДР, в яких кожна демонстрація у Західній Німеччині подавалася як радісний симптом майбутньої загибелі Заходу, «капіталістичної системи». Але й сьогодні мене вражає те, яке велике значення приділяють мої українські співрозмовники повідомленням про публічні протести у Західній Європі, зокрема про недавню хвилю страйків у Німеччині, Франції та Австрії.

Конфлікти інтересів існують у країнах демократії так само, як і в умовах будь-якого іншого суспільного ладу. Стабільними на тривалу перспективу є ті суспільства, яким вдається створити механізми переговорів з метою владнання цих конфліктів. А до таких механізмів, коли питання стоїть руба, якраз і належать такі усталені публічні форми вияву думки, як демонстрації чи страйки. Опоненти тим самим заручаються громадською підтримкою і створюють тиск з метою посилення своєї позиції. Чим переконливіше вони обстоюють свої вимоги, чим більше викликають до себе довіри при цьому, тим краще їм вдається зміцнити свою позицію. При цьому вони, як і партії, залежать від постійної уваги та вільного інформування з боку ЗМІ. Ця увага виступає контролюючою інстанцією не тільки стосовно парламенту й уряду, а й недержавних учасників процесу. Бо той, хто висуває надмірні вимоги чи вдається до сили, швидко втрачає симпатії громадськості, тим самим послаблюючи свою позицію.

Таким чином, постійний публічний переговірний процес між різними політичними та суспільними гравцями створює, врешті, стабільність шляхом зняття напруги. Однак це стабільність не статична, а динамічна. Вона змінюється в міру трансформації цінностей та інтересів у суспільстві. А динамічне суспільство все ж привабливіше, ніж позбавлене руху.

Тим самим ми знову підійшли до ще одного слова, яке постійно створює західно-східну мовну плутанину: імідж. Кожен господар, кожен співрозмовник намагається створити якнайкраще враження про себе. Проте найнадійніший спосіб зажити поганого авторитарного іміджу полягає у приховуванні всіх проблем. Іноземний інвестор, наприклад, досить швидко помітить і насторожиться, якщо ділові партнери почнуть демонструвати йому потьомкінські села — зрештою, йдеться про його гроші. Тому було б добре, якби наші українські партнери у сфері політики та управління менше боялися відкрито визнавати існування проблем та активно їх обговорювати. Тоді б довіра до них виросла, і склалося б враження наявності волі взятися за ці проблеми.

Недосить лишень відмахнутися від критичних запитань щодо свободи слова, зіславшись на те, що 90% засобів масової інформації є приватними, отож підлягають вільному впливові ринкових сил і не можуть бути об’єктом будь-яких втручань з боку держави. По-перше, ця цифра викликає в мене неабиякі сумніви: під час поїздок в українські регіони я чув неодноразові підтвердження, що велика частка поширених там регіональних газет і каналів перебуває у власності або під контролем державних служб. По-друге, це ще нічого не говорить про дії чи їх відсутність із боку державних служб у сфері засобів масової інформації, які через механізми ліцензування, фінансового та інших видів контролю можуть чинити неабиякий вплив на приватні ЗМІ. І, по-третє, кожен знає, яке тісне особистісне переплетіння між політичною, адміністративною та економічною діяльністю в Україні і як яскраво це переплетіння проявляє себе в медійному секторі. Я гадаю, що політичний діалог між нашими країнами вже досяг такого рівня, який дозволяє пряміше говорити і про цей феномен «олігархів». Яку назву дати цьому явищу — питання другорядне.

До речі, імідж України за кордоном не такий і поганий, як часто думають тут. Коли на початку 2000 року я довідався, що мене переводять до Києва, то почав читати у західній пресі всі статті про Україну, котрі мені траплялися. Звичайно ж, у них ішлося про політичні проблеми, а також про скандали. Але повідомлялося й про просування вперед, зокрема в економічній політиці. Ці повідомлення не налаштували мене негативно щодо України, а пробудили допитливість. Досвід, накопичений мною протягом наступних за тим трьох років мого перебування в Україні, співзвучний з основним спрямуванням цих повідомлень і доповнює їх масою деталей. Україна може багато чого запропонувати нам. Їй непотрібно культивувати відчуття меншовартості чи манії величі. Якщо українці й надалі працюватимуть над побудовою відкритого суспільства, то тим самим водночас вони працюватимуть і над створенням позитивного іміджу своєї країни.