ЗАХІД ВТРАЧАЄ УКРАЇНУ? УКРАЇНА ВТРАЧАЄ СЕБЕ?

Рік, що закінчується, несподівано виявився найпрагматичнішим у відносинах України й Заходу за всю нову українську історію. Ейфорія закінчилася, і це особливо помітно у військово-політичній сфері. І якщо охолодження Заходу до українського питання настало дещо раніше, то 2000 рік знаменний тим, що саме цього року в Києві усвідомили й відчули це охолодження. Початок падіння іміджу України більше пов’язувався з 1998 роком, а його пік безпомильно припадає на поточний.

Нинішнього року відбулося досить багато змін, які свідчать про можливу корекцію зовнішньополітичного курсу. Українські дипломати на Заході говорять, що сповнені пафосу балачки про євроатлантичну інтеграцію України на тлі розгортання масштабної взаємодії з Росією вже почали дратувати багато столиць. І не тільки Вашингтон і Брюссель... Нарікання чути навіть у Варшаві, яка на сьогодні залишилася практично єдиним лобістом українських інтересів у Європі.

До речі, розчарована Україною і численна діаспора на далекому Заході, з якою багато хто пов’язував національне відродження. Приміром, у Канаді практично вся діаспорна преса опозиційна до офіційного Києва. І справа не в тому, що не справджуються сподівання наших колишніх співвітчизників і партнерів на Заході, і навіть не в тому, що не справдилися й надії самого Києва на співробітництво з Заходом. Головна проблема в тому, що є межа кредиту довіри до будь-кого й Україна, на думку багатьох, занадто наблизилася до цієї межі.

Охолодження до старих пісень

Ще на початку року генеральний секретар НАТО Джордж Робертсон двічі завітав до Києва, що розцінювалося як значна політична підтримка. В українській столиці, де цього року вперше відбулося засідання Україна—НАТО, побували й усі посли НАТО. Нарешті, найконсервативніший орган української влади — парламент несподівано ратифікував Договір про статус іноземних підрозділів на території України (Status of Forces Agreement). Правда, останній дозволяє поки що грати тільки в одні ворота: якщо з моменту ратифікації договору по лінії НАТО Україну без віз відвідало вже понад 5 тис. західних військових, то українські військові до міністра оборони включно в штаб-квартиру альянсу досі потрапляють лише при наявності візи.

Проте вже цієї весни з’явилися й перші ознаки взаємних розчарувань. Справді, є небезпідставні побоювання, що, з одного боку, керівництво НАТО не хоче вникнути в реалії сьогоднішніх проблем України, а з іншого, Київ не хоче занадто прислухатися до порад Заходу. Саме цього року невдоволення досягло критичної маси й Києву вперше відкрито заявили, що реформи, зокрема реформа оборонної сфери, дуже пробуксовують. А також про те, що занадто незначні результати у сфері цивільного демократичного контролю. А Київ, образившись, заявив, що будує армію «не для якихось мадам», а для себе. У відповідь на запитання автора про оцінку оборонної реформи України генеральний секретар НАТО Д.Робертсон сказав, що «попри те, що багато зроблено, багато чого ще треба зробити». І хоча він як і раніше називає українського міністра «мій друг Олександр Кузьмук», цілком ясно, що ніякі особисті чинники не змусять ключових фігур Заходу власкавитися та продовжувати дивитися крізь пальці на дії Києва.

Загальмувались і регіональні починання Києва у військовій сфері: у другій половині поточного року мало хто згадував про батальйонотворчість із сусідніми Румунією, Угорщиною і Словаччиною. Хоча, коли бути об’єктивним, українсько-польському співробітництву, вінцем якого сьогодні є миротворчий «Укрполбат», вдається зберігати темпи. Скоріш за все тому, що Вашингтон досі приділяє велику увагу цій структурі, вбачаючи в ній можливості для розвитку стратегічного трикутника Вашингтон—Київ—Варшава.

Сьогодні, хоч українські дипломати й не втомлюються повторювати на Заході, що заміна керівника зовнішньополітичного відомства України «ніяк не вплине на зовнішньополітичний курс держави й на розвиток відносин із НАТО», Захід чудово розуміє символічність цього кроку. Справді, ні в Брюсселі, ні у Вашингтоні появу Анатолія Зленка не розцінюють як поворот у зовнішній політиці, але в ньому точно вбачають можливість такого повороту в майбутньому, якщо нова серія спроб зрушити відносини з альянсом від взаємних декларацій до конкретних програм і проектів зазнає краху.

Часом охолодження інтересу Заходу до Україні здається природним. Справді, колись ядерна Україна давно роззброєна. Можливості впливу Росії на сусідів, за оцінками західних експертів, грунтовно підірвано, а відродження імперії дійсно неможливе. Але, як полюбляє говорити один дуже відомий у Європі військовий експерт із Великобританії, котрий добре розбирається в українському й російському питаннях, святе місце порожнім не буде. Багато західних урядів не розуміють цього життєвого правила.

У певний момент Київ усвідомив, що залишився віч-на-віч зі своїми численними проблемами. Результат цієї тенденції не змусив на себе чекати: у середині нинішнього року Київ назвав Росію «першим серед рівних» стратегічних партнерів. Несподівано Україна стала учасницею низки військових навчань на терені Росії, і в майбутньому вже абсолютно не виключено поновлення повноцінного членства України в Об’єднаній системі ППО СНД, організованій Москвою. Тим паче що російський військовий міністр Ігор Сергєєв упевнений: Україна й так є повноцінним членом цієї дуже показової коаліції. Яка, зокрема, передбачає спільну оборону повітряних просторів і, можливо, одержання взамін нових засобів ППО. Росія (якщо не враховувати дрібні проекти з Іраном і Китаєм) — єдина держава, з якою Україна реалізує кілька великих військово-технічних проектів. Ну і, ясна річ, Росія є основним постачальником в Україну газу, нафти й палива для ядерних реакторів. Внаслідок згаданого охолодження до українського питання в нашої країни сьогодні фактично немає альтернативи співробітництву з Росією, попри те, що саме розширення українсько-російського партнерства на тлі політичних декларацій про військово-політичне партнерство з Заходом перетворило Україну на буферну зону.

Цікаво, що якщо раніше у Брюсселі були дещо збентежені напористістю української сторони, то сьогодні в коридорах штаб-квартири з’явився подив із приводу різкого зменшення ініціативності особливого партнера. Скоріш за все, не випадково акценти несподівано почали переносити на невійськову сферу. Хоча той факт, що близько 500 українських учених уже отримали гранти НАТО на різноманітні дослідження, також важливий. Важливе і спільне планування в царині запобігання надзвичайним ситуаціям, виконання індивідуальних планів партнерства. В українському військовому відомстві стверджують, що результативність співробітництва поліпшується: якщо 1999 р. план індивідуального партнерства виконано на 66%, то цього року, хоч запланованих заходів дещо менше, військові розраховують вийти на 90%. Вони під кінець року підтвердили подальшу участь у третьому етапі спеціальної програми оцінки військових підрозділів на 2001—2006 р. (Planning and Review Process), якою передбачено досягнення цілей партнерства, що означає передусім мовну сумісність і відповідність систем управління й тилового забезпечення. Правда, цікавий і той факт, що раніше досягалися не цілі партнерства, а цілі взаємосумісності, у чому Київ, м’яко кажучи, був не вельми успішним.

Сьогодні вже помітно пробуксовують і українсько-американські відносини. США демонструють занадто малу зацікавленість у виході за межі політичної підтримки України. Сьогодні більше ніж будь- коли помітно, що американсько-польські, американсько-турецькі і, тим паче, американсько-ізраїльські відносини мало нагадують американсько-українські. Україна не одержує в «подарунок» військові кораблі, як Польща, Україна не може скористатися американським політичним впливом на ринках інших країн, як, приміром, Туреччина в Малайзії чи Ізраїль у Румунії.

Хоча серед вдалих прикладів — сприяння США при вступі України в режим РКРТ і виході на космічний ринок з реалізацією проекту «Морський старт», допомога в ліквідації наступальних озброєнь, у створенні в Україні сучасної системи експортного контролю чутливих товарів.

Проте при перетині економічних інтересів України і США на Київ завжди чигає фіаско. Спроби останнього налагодити торговельні відносини, приміром, з Іраком, на ринок якого через російських посередників і так потрапляє 14 видів української продукції, не викликають ентузіазму Вашингтона. Не було адекватної компенсації за відмову Києва від Бушерського контракту в Ірані. Останній випадок тим паче цікавий, що не розв’язав проблему: держава не одержала прибутку, але українські фахівці ядерної галузі однаково в приватному порядку беруть участь у будівництві АЕС в Ірані. Тому й Китай стає дедалі важливішим для України.

Саме складності торговельних відносин із західними партнерами підштовхують Україну до пошуку нових ринків, до розвитку співробітництва з тими країнами, які є антагоністами США. Справді, головні надії Києва було пов’язано саме з розвитком економічного співробітництва й появою проукраїнського лобі, що було б у десятки разів кориснішим, ніж транші міжнародних фінансових інституцій. Можливо, зазвичай, Київ чекав занадто багато...

До речі, про те, що заклякле чекання Заходу небезпечне, першими заговорили самі американці. «Заходу необхідна агресивніша стратегія щодо України, бо негативні наслідки порівняння України з Польщею призведуть до того, що Україну «можуть віднести до неєвропейських держав». Таку думку висловив минулого тижня відомий американський експерт із Центру вивчення проблем міжнародної безпеки ім. Карнегі Шерман Гарнет на зустрічі із щорічною делегацією Гарвардської програми національної безпеки України, до складу якої входять представники всіх силових структур країни. Ш.Гарнет чесно визнав, що стратегічне партнерство США й України надміру сильно керується розв’язанням проблем безпеки, тоді як економічна складова цього партнерства незначна. Американський експерт додав, що «сучасна політика стосовно України може призвести до появи зони потенційної нестабільності й формування периферійної України, небезпечної як для Європи, так і для себе самої».

ГУУАМ — новий міст для старих ідей

Саме збіг інтересів США й усіх членів неформального об’єднання — ГУУАМ може забезпечити йому довге життя і влити свіжу кров у партнерство України й Заходу. Нагадаємо, що 1997 р. американська адміністрація оголосила каспійську нафту «сферою національних інтересів США». Попри те, що Москва сприймає ГУУАМ як структуру, діяльність якої спрямовано проти Росії, США підтримуватимуть розвиток ГУУАМ. Так вважає високопоставлений представник Міноборони США Джеффрі Старр. Справді, і в Києві багато хто впевнений у тому, що саме успіх ГУУАМ спроможний вирівняти відносини України з Заходом.

Проте ніхто не чекав, що Західна Європа займе вкрай обережну позицію в питанні підтримки ГУУАМ, бо з приходом до влади Путіна дедалі більше озирається на Росію. Після візиту російського президента до Парижа стало ясно, що розраховувати на серйозну підтримку Європи не варто.

У тому, що європейські держави не підтримуватимуть розвиток ГУУАМ, переконаний і перший заступник директора Інституту українсько-російських відносин Анатолій Гуцал. На його думку, головною причиною цього є небажання Заходу йти на ескалацію конфронтації з Росією.

Цікава позиція Польщі. На пропозицію України «влити польську кров» у це об’єднання, Варшава ніяк не відгукнулася. Як сказав авторові один польський дипломат, «поки Польща не вступить до ЄС, Варшава не демонструватиме багатовекторність зовнішньої політики. Хоча й не виключає непряму підтримку ГУУАМ».

Відчувають труднощі й самі члени неформального форуму. Так, Молдова практично заморозила свою участь, повідомивши, що співробітничатиме на двосторонній основі — аж надто сильний тиск Москви через проблему Придністров’я. Стосовно одного з важливих членів ГУУАМ — Грузії, то схвалюючи загалом ідею такого формування, Тбілісі з фінансових міркувань не може активізувати роботу в цьому напрямі.

Заступник міністра Грузії Гела Бежуашвілі сказав автору, що Тбілісі рано думати про військовий підрозділ у складі ГУУАМ, з огляду на те, що навіть організація роботи миротворчого взводу є поки що непосильним завданням.

Тож ГУУАМ, схоже, стане подвійним тестом для України й Заходу: перший — на спроможність України формувати регіональну політику, другий — на послідовність політики Заходу в наданні підтримки Україні.

Чи виживе ГУУАМ без європейської підтримки — велике питання. А чудовою ілюстрацією позиції Європи стали слова керівника Бюро з питань співробітництва Фонду Еберта в Україні Вінфріда Шнайдера-Детерса, сказані минулого літа. Німецький представник в Україні переконаний, що субрегіональні структури співробітництва сприяють розмежуванню регіону та провокують конфронтацію, у чому не зацікавлений ЄС. Та коли Україна візьме на себе створення зони економічного співробітництва та об’єднання частини Європи й частини Азії, то ЄС, який «поки що уникає співробітництва з групою ГУУАМ, муситиме переглянути свою позицію».

Чи станеться це?

Уважний погляд на оборонну реформу

Проміжне підбивання підсумків реформування оборонної сфери набирає особливого, навіть символічного значення не лише тому, що керівництво альянсу поставило в залежність від успіху реформи оборонної сфери подальше співробітництво України й НАТО, а й тому, що цього тижня ЗСУ святкували своє дев’ятиріччя.

Україні, безсумнівно, дісталася важка спадщина у вигляді величезних військових формувань колишнього СРСР і тьми-тьмущої техніки. І навіть скоротивши кількість військових наполовину, Україна залишиться занадто мілітаризованою державою. Тільки в ЗСУ сьогодні 310 тис. особового складу, в МВС — 412 тис., у Прикордонних військах — близько 45 тис., у ВВ — 47 тис. Є ще СБУ, чисельність співробітників якої офіційно не оголошували. Досить багато військових і в Міністерстві з питань надзвичайних ситуацій. Практично кожен п’ятдесятий житель України носить погони. Проте реалії такі, що Київ не в змозі без зовнішньої допомоги серйозно зменшити кількість військових і напіввійськових формувань, що настійливо радять зробити західні партнери. Бо самі американці визнають, що легше утримувати 10 тис. чол., ніж скоротити їх. Але проблема більше в тому, що Київ не хоче визнавати саму необхідність скорочення. Крім того, Київ ігнорує заклики вже сьогодні модернізувати штатну структуру силових організацій. Приміром, перейти на цивільний штат Міноборони (наприклад, у тій-таки Грузії обидва заступники військового міністра — цивільні, а загалом у військовому відомстві до 40% цивільного персоналу), зменшити кількість видів ЗС, хоча б шляхом об’єднання ВПС і ППО, можливо, підпорядкувати СВ безпосередньо Генштабу, як це зробила Росія, прискорити професіоналізацію армії та міліції, ліквідувати монополію однієї спецслужби в державі.

Київ менше від усіх інших держав—партнерів НАТО і США користується послугами західних експертів для відпрацювання тактики реформування. Як вважає вже згаданий Д.Старр, сьогодні ще однією з істотних проблем, які впливають на розвиток співробітництва України з Заходом у сфері безпеки та оборони, є недостатній рівень прозорості військового відомства України й повільні темпи перегляду стратегії оборонної безпеки держави.

Хоча позитивні зміни також є. Серед успішних кроків Києва — ліквідація Нацгвардії, введення начальника Генштабу до складу Ради національної безпеки та оборони і створення минулого місяця Урядового комітету з питань реформування національної оборони, оборонно-промислового комплексу (ОПК), державної безпеки та правоохоронної діяльності, який очолив прем’єр-міністр Віктор Ющенко. Таким чином, уперше в новій історії України уряд виявив обгрунтований інтерес до реформи оборонно- промислового комплексу та оборонної сфери. Україна нинішнього року значно розширила миротворчу діяльність, а Рада національної безпеки та оборони до 1 липня наступного року має представити нову Концепцію національної безпеки. Цілком імовірно, що до кінця наступного року в Україні може з’явитися нова військова доктрина.

Що ж, тим часом, як Європа вже просто мовчки спостерігає за Києвом, США все ще роблять останні спроби нас підбадьорити. Можливо, ще не все втрачено? Можливо, якщо в Києві зрозуміють, що порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих?