ЗАХІД І РЕШТА: ПРОБЛЕМИ АДАПТАЦІЇ

Відповідно до поширеної думки, кінець холодної війни став історичним вододілом, що поставив людство перед необхідністю побудови нового політичного й економічного порядку. До розряду очевидних істин належить і твердження, що створений майже п’ятдесят років тому міжнародний порядок у результаті розпаду «останньої імперії» зазнав радикальних змін. Не викликає сумнівів і те, що Захід унаслідок цих змін розширив і зміцнив свої позиції та вплив. Стосовно більшої частини іншого — незахідного світу, то там відбуваються складні процеси суспільної трансформації, які супроводжує політична й соціальна нестабільність. При цьому в низці колишніх комуністичних країн продовжує розігруватися справжня людська трагедія, пов’язана з болісним пристосуванням до нових умов життя, і майбутнє там досі невизначене.

Існує й інша точка зору, прибічники якої вважають, що міжнародний порядок, сформований у період холодної війни, не лише зберігся, а й зміцнів, і Сполучені Штати, як і раніше, є його основою. Акумулюючи ці погляди, провідні американські політологи виступили останнім часом із публікаціями, у яких доводиться, що завдання сьогодні полягає не в тому, щоб винайти якийсь міфічний «новий порядок», а в тому, щоб урятувати й зміцнити старий порядок, який нібито був винятково успішним і не до кінця оціненим. Так, на думку Дж. Айкенберрі, директора Лодерського інституту менеджменту й міжнародних досліджень, відносини між провідними західними країнами не порушилися, а проблеми, з якими зіштовхується Захід, — це переважно проблеми успіху, і найважливіша з них пов’язана з інтегруванням посткомуністичних країн та країн, що розвиваються. Можна навести чимало таких висловлювань, у яких перемога демократії над тоталітаризмом розцінюється як «відродження Заходу».

Важко сказати, чого в цьому більше — відвертої апологетики західного лібералізму, чию тріумфальну ходу по світу пророчили ще до падіння Берлінської стіни деякі західні політологи, чи тверезого аналізу процесів глобалізації, які штовхають світ в обійми неминучої взаємозалежності й нудної одноманітності. Хоч би там як, але прогрес економічного лібералізму вражає. Нині близько 80% світової торгівлі здійснюється в рамках угод про вільну торгівлю, Європейський Союз, завершивши створення єдиного внутрішнього ринку, домовився з 12 країнами Середземномор’я (Євромед) установити режим вільної торгівлі до 2010 року. 21 держава — члени організації Азійсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС), зокрема США, Японія та Китай, зобов’язалися в два етапи до 2020 року створити зону, вільну для переміщення товарів та капіталів на всьому просторі, де проживає половина людства і зберігаються найвищі в світі темпи економічного зростання. 2003 року в Південно-Східній Азії, хоча й не повною мірою, запрацював механізм зони вільної торгівлі країн — членів АСЕАН (АФТА), створеної у відповідь на діючий Північноамериканський договір про вільну торгівлю
(НАФТА). Є також план створення 2005 року зони вільної торгівлі для понад 30 держав Західної півкулі, ядром якого буде НАФТА. Якщо враховувати угоду про вільну торгівлю між Аргентиною, Бразилією, Парагваєм і Уругваєм (МЕРКОСУР), то виходить, що ідея економічної лібералізації набирає глобального виміру.

Поза угодами про вільну торгівлю поки що залишається частина держав Південної Азії, Африки й колишнього Радянського Союзу — тобто найбільш відсталі в сенсі динаміки та перспектив економічного розвитку райони світу. Проте ще 1998 року на зустрічі у верхах у рамках Світової організації торгівлі (СОТ), що діє з 1995 року, проблему залучення до своїх лав аутсайдерів вільної торгівлі в принципі було розв’язано.

Декотрі аналітики вважають, що вільна глобальна торгівля спроможна забезпечити процвітання всіх країн і навіть усунути загрозу конфлікту між багатою Північчю й бідним Півднем. Але такий варіант розв’язання проблеми «економічної несправедливості» у міжнародних відносинах не більше ніж припущення. Глобалізація світової економіки йде пліч-о-пліч із масовим безробіттям та повальною бідністю. За даними Міжнародної організації праці (МОП), приблизно 30% робочої сили планети, або 820 млн. чоловік, не мають роботи — це найвищий рівень безробіття з часів Великої депресії 30-х років минулого століття.

Хоча бум, що триває в міжнародній торгівлі й фінансах, не в змозі подолати бідність і безробіття у США та Європі, а в країнах відсталої периферії і поготів, ситуація в глобальній економіці дедалі менше скидається на гру з нульовим результатом, коли величина виграшу одного гравця дорівнює програшу іншого. У сучасних умовах підвищення темпів економічного зростання й зовнішньої торгівлі в одних країнах неначе підтягує до цього рівня економіку інших. Ясна річ, це правило діє лише до певних меж, за якими починається новий виток конкуренції як між розвиненими, так і між країнами, що розвиваються, за обмежені джерела сировини, ринки збуту й інвестиції. Тож визначальним чинником майбутнього світопорядку буде, напевно, співвідношення між потенціалом конфліктогенного розвитку світової економіки й рівнем її глобалізації.

Політична сфера життя світового співтовариства, на відміну від економічної, значно менш схильна до глобалізації, у цьому випадку — до стирання відмінностей між західними й рештою його суб’єктів. За відомим визначення професора Гарвардського університету С.Гантінгтона, на зміну економічній боротьбі й ідеологічному антагонізму йде період «зіткнення цивілізацій». Задовго до подій 11 вересня він стверджував, що глобальним конфліктом у нинішніх умовах може бути лише конфлікт між Заходом й антизахідним за своїм соціокультурним спрямуванням блоком ісламських та конфуціанських держав. Американський політолог закликає Захід згуртуватися навколо США, щоб вистояти перед тиском незахідних сил. «Майбутнє Заходу залежить передусім від злютованості Заходу», — такий його категоричний висновок.

Отже, чому аналітики й політичні діячі в США з тривогою говорять про кризу ідентичності Заходу й «нову загрозу» зі Сходу? Здавалося б, серйозних підстав для алармістичних настроїв у західної, а надто американської, політичної еліти не повинно бути — дезінтеграція СРСР, об’єднання Німеччини, розширення НАТО змінили баланс сил у Європі на користь Заходу. Водночас через ослаблення Росії та зростання могутності Китаю істотно змінилася геополітична ситуація на іншому кінці Євразійського континенту. У цих умовах роль США як захисника західних цінностей та інтересів незмірно зросла. Питання в тому, чи вистачить у «єдиної наддержави» політичної волі й ресурсів, щоб одночасно стримувати імперські амбіції Росії, реагувати на наслідки неминучої трансформації Китаю в сучасну Велику Піднебесну й, до того ж, відповідати на так звану асиметричну загрозу з боку міжнародного тероризму?

Відповідаючи на це запитання, професор Джорджтаунського університету Ч.Купчан у своїй книжці під неординарною назвою «Кінець американської доби», яка вийшла 2003 року, доводить, що «головною загрозою для Сполучених Штатів є не ісламський світ в особі Усами бін Ладена, а повернення до традиційного геополітичного суперництва». Не заперечуючи значення таких центрів сили, як Китай, Японія та Росія, відомий американський політолог вважає, що найсерйозніший виклик могутності США кидає сьогодні інтегрована економіка Європейського Союзу. До того ж, на його думку, у самій Америці наростає невдоволення її обтяжливими обов’язками «глобального стража». Унаслідок цих обставин Америка й решта світу повинні готуватися до завершення ери американського домінування й появи менш стабільної та менш передбачуваної глобальної системи — такого невтішного висновку дійшов колишній співробітник Ради національної безпеки США.

Усупереч прогнозам іншого майстра геополітики — З.Бжезинського про те, що переможені в холодній війні почнуть імітувати ідеологію й цінності переможців, далеко не всі з них поспішають безкорисливо розділити радість переможців і перейти під їхню опіку. У Росії, приміром, централізовано впроваджується державна ідеологія та проводиться політика керованої демократії. Китай демонструє непохитну впевненість у перевазі конфуціанських норм життя над західним лібералізмом, а в китайському керівництві набирають сили «яструби». У низці країн АСЕАН політики та громадські діячі міркують про переваги азіатського способу життя над цінностями «декадентського Заходу». Навіть у вестернізованій Японії лунають заклики «покласти край низькопоклонству перед Америкою» і «повернутися обличчям до Азії».

Аби послабити антизахідні тенденції та вдихнути нове життя в усталені демократії Заходу, їхні керівники прагнуть розширити й поглибити інститути Атлантичного співтовариства. З цією ж метою Європейський Союз відчиняє двері для постсоціалістичних демократій, а НАТО розширюється у східному напрямку. Як очікується, ці кроки мають зберегти присутність США у Європі й захистити західне співтовариство в критичний для нього період. Проте не всі на Заході, й зокрема у США, в захопленні від однополюсної гегемонії, втіленої в політиці Вашингтона. «Чи може Америка з її унікальним історичним досвідом, — ставить питання американський політолог Дж.Чейс, — бути моделлю або, як мінімум, знайти спільну мову з іншими великими державами, такими як Європейський Союз, Китай, Росія, Японія, Індія, що прагнуть створити власну сферу впливу та взаємно розділити інтереси?»

Навіть такий прибічник американського лідерства, як Г.Кіссінджер, закликає заздалегідь готуватися до багатополярності як до природного стану міжнародної системи. Так, у своїй останній книжці він пише: «Незалежно від того, наскільки безкорисливо сприймає Америка свої цілі, навіть приховане прагнення до домінування викликає протидію, інші країни поступово почнуть об’єднуватися проти Сполучених Штатів і поступово доведуть справу до того, що ця країна цілком вичерпає свої ресурси й виявиться ізольованою».

Та річ не так у ризику однополюсної гегемонії чи розширення НАТО, як у тому, що міжнародний, і тим паче світовий, порядок не можна побудувати, виходячи з ідеї світового панування економічного й політичного лібералізму. Створений на приматі певної ідеології чи системи цінностей, такий порядок може бути тільки нав’язаним. У ньому не залишається місця розмаїттю культур, політичних і соціальних систем.

Таким чином, стара дилема Захід — Схід, пройшовши добу холодної війни, постала перед світом у новому, так би мовити «очищеному» від ідеології вигляді. Та навряд чи протиборство на культурно-цивілізаційному рівні менш небезпечне для міжнародного порядку, ніж міжсистемна конфронтація біполярного періоду. Зростання насильства на релігійному й етнічному грунті в Африці та Азії, активізація міжнародного тероризму в розвинених країнах, а також наслідки нових «хрестових походів» проти мусульманських країн — усе це не дає підстав для впевненості в мирній еволюції у XXI столітті.

Очевидно, світ справді перебуває в тій критичній стадії свого розвитку, коли особливої актуальності набирає питання, чи можна уникнути небезпеки нових конфліктів як по лінії Захід — Схід, так і по лінії Північ — Південь. При цьому очевидно, що традиційні механізми врегулювання міжнародних конфліктів неефективні, а країни—члени ООН відчувають втому від миротворчості й не мають єдності у цьому питанні.

Позитивом тут є те, що об’єктивні потреби виживання, безпеки й розвитку орієнтують дуже різних членів міжнародного співтовариства на мирне співіснування. Але сьогоднішній роз’єднаний світ, у якому «золотий мільярд» має тридцятиразову перевагу в доходах на душу населення над іншими п’ятьма мільярдами, дуже далекий від досягнення цієї мети. Ось чому таке актуальне завдання взаємної адаптації західних і незахідних держав та цивілізацій.