Якщо завтра війна... Криза навколо Ірану загострюється

Нас знову (й поки що безуспішно) намагаються переконати, що війна необхідна. Запевнити, що в сучасному світі тільки силою можна раз і назавжди розв’язати проблему, з якою, виявляється, не здатні впоратися найдосвідченіші й найкрасномовніші дипломати у світі. Їхніх красномовства і спритності не вистачає, щоб переконати одну країну зробити не так, як вона хоче, зіграти не за правилами — у гру, де шанси на перемогу дорівнюють нулю, а поразка обернеться, можливо, втратою геть-чисто всього. Хитрі гравці підвищують ставки день у день. Правда, головну ставку — тисячі, а можливо, й сотні тисяч людських життів — поки що не зроблено. Поки що...

Пружини війни

У середині й наприкінці грудня, саме на католицьке Різдво, з різних, але досить поінформованих джерел почали надходити повідомлення, що США розпочали активну фазу підготовки до воєнної операції проти Ірану. Німецька преса, зокрема агентство DDP, а потім газета Der Tagessspigel, посилаючись на свої джерела в розвідці ФРН, повідомили: 12 грудня 2005 року директор ЦРУ Портер Госс під час свого візиту до Анкари мав тривалу зустріч із турецьким прем’єром Тайїпом Ердоганом. Ішлося про плани превентивного удару по ядерних об’єктах в Ірані. Госс шукав підтримку і просив надати наявні в Туреччини розвіддані щодо стратегічних об’єктів в Ірані. Упродовж останнього місяця до Анкари почали вчащати високопоставлені американські військові чини, побували там держсекретар США Кондоліза Райс і генсек НАТО Яаап Де Хооп Схеффер. Потім командуючий сухопутними частинами турецької армії Ясар Буюканіт відвідав Вашингтон. Німецькі ЗМІ також повідомляють, що у плани втаємничені Саудівська Аравія, Йорданія, Оман, Пакистан. Знають про це і в Європі, точніше – в НАТО, бо в Брюсселі працює група американських військових, які займаються координацією з союзниками можливих наслідків атаки.

Проте всі ці повідомлення будуються переважно не на офіційних заявах, а на різних витоках інформації та чутках. Можливо, щось з’ясується після запланованого на кінець січня звернення президента США до нації. Поки що Джордж Буш лише 13 серпня минулого року в інтерв’ю ізраїльському телеканалу повідомив: жоден із можливих варіантів розв’язання іранської ядерної проблеми не виключений, у тому числі й силовий.

Причому, на думку експертів, для США кращим є не широкомасштабне наземне вторгнення, а блискавичний і максимально ефективний повітряний удар. Американські газети інформують: упродовж останнього місяця зі США та Японії в регіон Перської затоки, на бази в Кувейті перекинуто понад п’ять ескадрилій ВПС США, які мають, за деякими оцінками, у своєму складі близько 400 літаків, в основному ударних винищувачів-бомбардувальників та штурмовиків. Західні військові експерти відзначають, що Іран розосередив свої військові об’єкти на величезній території. А тому удар повинен бути настільки масованим, щоб знищити максимальну кількість цілей. Слід також взяти до уваги, що частину об’єктів іранці сховали глибоко під землю, і дістати їх із допомогою звичайної зброї неможливо, а отже, для удару не виключається використання і ядерної зброї, пишуть деякі аналітики. Використання авіації над іранською територією стає проблематичним, коли взяти до уваги закупівлю Іраном приблизно 30 систем ППО «Тор-М1» у Росії. Ці комплекси можуть бути використані як для прикриття іранських військових об’єктів від літаків противника, так і для знищення крилатих ракет. Проте вони менш ефективні, ніж С-300, які через загострення кризи навколо ядерної програми Москва відмовилася продавати Тегерану.

До цього питання в останній місяць чітко по-військовому підходить Ізраїль. Преса цієї країни значно більш поінформована, ніж європейці й американці, вона навіть називає конкретну дату: початок (за іншими даними – кінець) березня — час «Ч» для розгортання операції. На думку ізраїльських військовиків, довше зволікати не можна, бо вже влітку Іран запустить реактор у Бушері й де-факто стане ядерною державою, після чого зупинити його вмовляннями не вдасться.

Джерела з міністерства оборони Ізраїлю вважають: кінець травня стане «критичним моментом», після якого в Ірану з’являться технічні можливості виробляти стільки збагаченого урану, що його вистачить для створення ядерної боєголовки протягом двох -чотирьох років. Тому вже на початку грудня ізраїльський прем’єр Аріель Шарон, який тоді ще був при доброму здоров’ї, віддав наказ про приведення збройних сил країни у стан підвищеної бойової готовності. Ізраїльські спецслужби впевнені, що Іран уже веде роботи зі збагачення урану на низці об’єктів, куди ніколи не проникали експерти МАГАТЕ. Перед ізраїльськими військовими поставлено ціль – під час операції вивести з ладу кілька ключових іранських об’єктів, що викликало б параліч іранської ядерної програми на кілька років. Передбачається задіяти для операції загони спеціального призначення — «підрозділ 262» і стратегічну
69-ту ескадрилью, оснащену літаками F-15I, які здатні завдати удару й повернутися на свої бази без дозаправлення. Відомо, що є план перекидання ізраїльських літаків у північний Ірак і проведення операції саме звідти. Причому в такому разі вона вже точно буде ізраїльсько-американською.

За своїми масштабами, кажуть ізраїльські військові, це буде операція, порівнянна з тією, під час якої влітку 1981 року було знищено єдиний іракський ядерний реактор «Оссірак», або ж така, як та, коли в червні 1967 року за три години ізраїльтяни ліквідували всю єгипетську авіацію. Перелік можливих цілей для атаки в Ірані Тель-Авів зберігає в таємниці. Проте під час візиту цього тижня до Росії ізраїльської делегації на чолі з керівником Ради національної безпеки Ізраїлю Гіорою Ейландом та директором ізраїльської Комісії з атомної енергії Гідеоном Франком ішлося, що Тель-Авів попередить Москву про необхідність евакуації російських (а також українських) фахівців з атомної станції в Бушері у разі атаки.

При цьому, як сказав ще 9 грудня 2005 року міністр оборони Ізраїлю Шауль Мофаз, приймаючи рішення щодо Ірану, Тель-Авів не братиме до уваги ані перебігу переговорів Тегерана з «євротрійкою», ані стану справ у МАГАТЕ, ані навіть можливого рішення чи відсутності реакції з боку Ради Безпеки ООН.

Ізраїльський порядок денний

«Ізраїль — і не тільки Ізраїль — не терпітиме того, щоб Іран став ядерною державою, — заявив свого часу Аріель Шарон. — Ми здатні впоратися з такою ситуацією, і ми зробимо всі необхідні приготування, щоб бути готовими до такого розвитку подій». У такій самій тональності висловилися й нині виконуючий обов’язки ізраїльського прем’єра Ехуд Ольмерт, а також глава ізраїльської опозиції, лідер блоку «Лікуд» Беньямін Нетаніяху.

Попри це, більшість ізраїльтян (58% проти 36%) не підтримують ідею превентивного удару по Ірану. Проте ізраїльські політики, схоже, не соромляться розігрувати іранську карту саме тепер, у розпал передвиборної кампанії напередодні запланованих на 28 березня загальних виборів. І, мабуть, часом для удару по Ірану Ізраїль вибрав не випадково перший місяць весни. Адже, з політичного погляду, якщо на такий крок наважиться Ехуд Ольмерт, його особистий рейтинг як лідера світового масштабу зросте, шанси перемогти на виборах будуть вищі. Якщо ж перевага виявиться за «Лікудом» (поки що це малоймовірно), Нетаніяху готуватиме удар відразу, як стане прем’єром.

Як писала газета «Гаарец» 6 грудня 2005 року, виходить так, що саме Ізраїль не залишає світовому співтовариству іншого вибору й саме він «штовхає США до нової великої війни».

Американська поза

У США в такій активності Ізраїлю вбачають поки що тільки один з елементів тиску на Тегеран. Самі ж вони не загрожують зброєю відкрито, але вважають, що посилення тиску на Іран можливе після того, як своє рішення з питання про обґрунтованість іранської ядерної програми, її відповідності положенням Договору про нерозповсюдження ядерної зброї оприлюднить Міжнародне агентство з атомної енергії. Вашингтон разом із європейцями домігся скликання надзвичайної сесії МАГАТЕ 2 лютого у Відні. Саме тут може бути прийняте рішення про передачу так званого іранського досьє у Раду Безпеки ООН. Причому арбітраж цього керівного міжнародного органу знадобився Вашингтону не для виправдання нової війни чи воєнної операції, а лише для можливого запровадження міжнародних санкцій. Проте Іран звик існувати в умовах ізоляції та обмежень, запроваджених із боку Вашингтона. Максимум, до чого може призвести рішення ООН, — до згортання російської допомоги Ірану. Санкції тільки зміцнять і консолідують націю навколо головного «національного проекту» зі створення власної мирної ядерної програми. Вони будуть, на думку експертів, певним проміжним етапом, за час якого країни, котрі зазнають фіаско на дипломатичній ниві, почнуть готуватися до рішучих дій. США за цей час знову зможуть позначити й закріпити своє лідируюче та домінуюче становище над невдачливими європейцями, які не впоралися з завданням роззброїти Іран. Причому, на думку експертів, Америка, хоч і не брала участі в переговорах з ядерної програми Ірану, своїми закулісними порадами європейцям відіграла роль подразнюючого чинника, який міг, зрештою, сприяти провалові переговорів.

Європейська позиція

У 2004-му США добровільно віддали вирішення «іранського питання» своїм європейським колегам із Великобританії, Франції та Німеччини. І, власне, це їхніми стараннями Тегеран мав зберігати статус-кво — добровільний мораторій на відмову від розвитку ядерних технологій. Об’єднавшись у «євротрійці», ці країни спочатку домагалися лише вироблення умов, за яких Іран зберігав би свої зобов’язання, проте вже влітку стало зрозуміло: останні не готові запропонувати нічого такого, що зацікавило б Тегеран. 18 січня всі сподівання знайти компроміс за столом переговорів у колишньому форматі було втрачено остаточно. Європа переходить у той-таки табір непримиренних, що і США. Цього разу тут навіть Німеччина, яка раніше не ставала на бік Вашингтона в жорсткій позиції стосовно Іраку. Країни Європи — члени Радбезу ООН підтримають запровадження санкцій проти Ірану і навіть готові розглянути питання одностороннього припинення низки інвестиційних проектів для Ірану. Проте в цілому, чим імовірнішим ставатиме силовий варіант, тим слабше звучатиме голос європейців. Європа не витримала випробування Іраном і муситиме поступитися під натиском і напором США.

Російська рулетка

Мабуть, поки що тільки Росія зберігає слабку надію на мирне вирішення. Адже саме в портфелі її пропозицій – останній узгоджений із Брюсселем компромісний варіант про збагачення іранського урану на території Росії з наступною поставкою Ірану готових паливних зборок. Тегеран, утім, не великий прибічник цього рішення, бо, знову-таки, воно не дає йому в руки бажаного — повного циклу ядерного виробництва. На все, що відбувається тепер, Росія реагує нервово. То президент РФ Володимир Путін каже, що з Іраном не слід гарячкувати, то під тиском Заходу Росія дає зрозуміти, що не перешкоджатиме передачі «іранського досьє» у РБ ООН, а потім змінює своє рішення.

Усе це на тлі того, що Москва формально очолює «Велику вісімку», проте виявляється не здатною чітко розставити пріоритети й акценти в суперечці, яка справді може мати глобальні наслідки, але більшою мірою, ніж інші країни, зачепить саме російські інтереси.

Іранський постскриптум

Цього тижня Іран зняв пломби з устаткування на заводі зі збагачення урану в Натанзі. Президент країни Махмуд Ахмадінежад сказав, виступаючи перед величезною кількістю людей у Тегерані, що ніхто не зможе відібрати в іранського народу право мати власні ядерні технології. Водночас Тегеран залишається відкритим до переговорів та знову запропонував Європі і навіть США стати учасником іранської ядерної програми безпосередньо в Ірані. Це забезпечило б її прозорість і зняло б усі підозри в спробах що-небудь приховати чи виробляти зброю. Утім, його пропозиції, схоже, вже нікого не цікавлять.