Як це робиться у Тбілісі

Після дев’ятого квітня у Грузії багато хто з полегшенням зітхнув. Всупереч апокаліптичним прогнозам, які звучали останніми місяцями, організована опозицією акція протесту пройшла спокійно: демонстранти не громили вітрин і не підпалювали держустанов, а поліція, у свою чергу, не використовувала для розгону протестантів водометів та сльозогінного газу. Дев’ятого квітня Грузія уникнула подій, схожих на ті, які сталися у Тбілісі сьомого листопада 2007-го чи днями потрясли Кишинів. Але ніхто не може прогнозувати, що буде завтра або через тиждень, коли протести затягнуться.

Поки що лідери опозиції дали Михайлові Саакашвілі добу, аби він пішов у відставку, обіцяючи, що в разі відмови це зробити акції протесту будуть перманентними і триватимуть доти, доки президент не залишить свою посаду. Не випадково було вибране і дев’яте квітня: цього дня двадцять років тому радянські солдати саперними лопатками розігнали мирну демонстрацію на проспекті Руставелі. Тоді загинула двадцять одна людина. Саме ця подія послужила каталізатором процесу виходу Грузії з Радянського Союзу і відродження незалежної грузинської держави. Проте сумнівно, що опозиції вдасться досягти бажаного.

Грузинам є що пред’явити Михайлові Саакашвілі. Авторитарний стиль правління, постійна конфронтація з опозицією відштовхує від нього багатьох співвітчизників. Йому не можуть вибачити і програну російсько-грузинську війну, внаслідок якої Тбілісі остаточно втратив можливість повернути під свій контроль Абхазію та Південну Осетію. Але було б неправдою стверджувати, що грузинський президент не має підтримки у компатріотів. Принаймні серед виборців рейтинг у нього більший, ніж у його українського кума: відповідно до оприлюднених у березні даних соцопитування, за Саакашвілі готові віддати свої голоси на президентських виборах 13,8% виборців.

Причин цієї популярності кілька. Михайло Саакашвілі та його команда досягли успіхів у реформуванні економіки і судової системи. Помітні досягнення в боротьбі з корупцією: багато тих, хто приїжджає до Грузії, з труднощами вірять, що тут поліцейські не беруть хабарів. Але головне — світова криза поки що слабко торкнулася країни. Банківський сектор працює нормально, а долар подорожчав усього відсотків на десять: із 1,45 ларі до 1,65—1,66. Ця відносна стабільність стала можливою завдяки міжнародній фінансовій допомозі, яку Тбілісі отримав після серпневої війни для відновлення зруйнованої інфраструктури.

Але й кількість тих, хто прийшов до будинку парламенту, була набагато меншою від заявлених 150 тисяч: на заклик опозиції відгукнулося лише близько тридцяти тисяч. А це — не та критична маса протестувальників, яка здатна відправити у відставку Саакашвілі. Очевидно, що в наступні дні на перманентну акцію протесту приходитиме ще менше людей.

Це певною мірою можна пояснити інформаційною кампанією, яку провела влада: багатьох грузинів налякала історія з купівлею зброї членами партії Ніно Бурджанадзе «Демократичний рух — Єдина Грузія». Відео, на якому один із них прямо каже, що зброя потрібна для участі в захопленні влади дев’ятого квітня, було продемонстроване на телебаченні кілька тижнів тому. Представники опозиції стверджують, що це поліцейська провокація. Можливо. Однак показані кадри зіграли свою роль у дискредитації опозиції. Скандал вдарив і по реноме Ніно Бурджанадзе, рейтинг якої й так був невеликий: за неї готові проголосувати удвічі менше виборців, ніж за колишнього посла Грузії в ООН, лідера руху «Альянс для Грузії» Іраклія Аласанію. Ось і в четвер частина мітингувальників освистала Бурджанадзе, яка підійшла до мікрофона після Аласанії...

Акція протесту дев’ятого квітня демонструє й інше. По-перше, лідери опозиції не мають у населення тієї підтримки, про яку заявляють, по-друге, багато грузинів не бачать альтернативи Михайлові Саакашвілі. Вони можуть бути незадоволені його авторитарною політикою, звинувачувати свого президента за поразку в серпневій війні. Але мітинг біля приміщення парламенту засвідчив: доки економічна ситуація у країні стабільна, грузини сприймають Саакашвілі значно краще, ніж лідерів опозиції, багато яких раніше входили в команду чинного президента.

Але що робитиме далі фронда, якщо через 24 години президент не прийме її ультиматуму? Сьогодні вона розрізнена, і в неї немає єдиного лідера. Єдине, що об’єднує цих політиків, — щире прагнення домогтися, щоб Михайло Саакашвілі пішов. Якщо опозиція не досягне своєї мети, це може дуже вдарити по її репутації у грузинському суспільстві. Адже Саакашвілі не збирається вдруге дочасно припиняти свої повноваження й добровільно залишати свою посаду. Однак це може статися під тиском сили. Тому в інтересах Саакашвілі в майбутньому утриматися від насильства, яке може спровокувати застосування сили з боку опозиції. Опоненти Саакашвілі, у свою чергу, кажуть, що не планують закликати своїх прибічників вриватися у приміщення парламенту й домагатимуться своєї мети мирними засобами. Проте чи зуміє опозиція не піддатися спокусі спровокувати владу на застосування сили? Історія свідчить, що у країні, в якій емоції часто беруть гору над розумом і одним із ключових чинників політики стає горезвісний кавказький темперамент, ситуація може загостритися в будь-який момент.