Як нам переконати мільярд індусів?..

Минулого місяця група українських індологів здійснила «рекогносцировку» в Індію. Фактично це була перша поїздка такої представницької — п’ять учених плюс журналісти — наукової делегації на південь Азійського континенту за всі роки незалежності України. Готувалася вона давно й стала можливою завдяки спільним зусиллям Національної академії наук, Інституту світової економіки та міжнародних відносин, вітчизняних асоціацій індологів за підтримки індійських спонсорів і наукових кіл, парламентської групи «Україна—Індія». Мета — налагодити зв’язки з індійськими науковими та політичними колами й розповісти їм про сучасну Україну, обговорити перспективи українсько-індійських відносин у науковій і політичній сфері. До того ж випала нагода вивчити Індію безпосередньо, проколесивши по країні не одну сотню кілометрів.

Про Україну в Індії не забувають, особливо в колах інтелектуалів, учених і політиків. Найбільш «гаряча тема» наших двосторонніх відносин усе ще, хоч як парадоксально, — українсько-пакистанський танковий контракт більш ніж десятилітньої давнини. Індуси не можуть забути, а дехто й простити, це несподіване втручання Києва в регіональний конфлікт, у якому індійська сторона ніколи не терпіла третього. У Києві тоді цей аспект не дуже врахували й не роз’яснили індусам суто комерційний, а не військово-політичний характер контракту. Адже, втручаючись у гонку озброєнь на півдні Азійського континенту, Київ цілком міг запропонувати Індії озброїти її армію сучасними танками Т-84 із кращими характеристиками, ніж пакистансько-китайські танки Al-Khalid.

Проте, схоже, на догоду цьому контракту Ук­раїна свідомо пожертвувала індійським ринком озброєнь. В Індії ж безперешкодно закріпилася Ро­сія, а з нею і впевненість у частини індусів у тому, що Україна грає в команді тих, хто проти неї.

Недовіру та певну підозрілість часом відчуваєш і сьогодні в спілкуванні з індусами, яких у сучасній Україні турбує багато чого. Не розуміють вони (а багато хто й не хоче зрозуміти), як країна добровільно могла відмовитися від ядерного потенціалу. Індія обстоювала це право для себе десятиліттями. Для багатьох незрозуміле прагнення України стати незалежною за рахунок розвалу Радянського Союзу, який для двох поколінь індусів був зразком і моделлю побудови власної держави. Його катастрофа в 1991 році вкинула їх у стан шоку й розгубленості. Індія втратила тоді не лише головного союзника, головного донора, але й багато своїх райдужних надій. Відносини Індії з Росією лише в останнє десятиліття набувають нової динаміки, але саме через це ставлення до Україні не тільки не поліпшилося — швидше навпаки. Дехто намагається дивитися на перспективи українсько-індійського співробітництва з погляду й з урахуванням лише російських інтересів.

Університет Джавахарлала Неру, найбільший і найповажніший серед вузів країни, зустрічає нас антиамериканськими й антиізраїльськими гаслами проти окупації й Іраку, й Палестини. Нас просять не дивуватися: ліві ідеї завжди домінували в стінах цього навчального закладу.

Зустріч із викладачами та студентами університету (причому багато хто з них уперше бачив українців наяву) була дуже жвавою, особливо дискусія з індійськими професорами. Вони засипали нас запитаннями: чому Україна не може налагодити постачання російського газу на Захід, ставши таким чином партнером Росії та Європи? навіщо потрібна була помаранчева революція, яка зробила з України сателіта Америки? що дає Києву прагнення до ЄС і НАТО?

Наша невеличка команда спеціалістів під керівництвом відомого вітчизняного індолога Ольги Лукаш змогла перевести тон дискусії в більш привітний і пояснити, чим УРСР відрізняється від незалежної України, які процеси відбуваються в Києві, з якими проблемами зіштовх­нулась еліта країни останніми роками. В Україні щороку проходять навчання півтори тисячі студентів з Індії. Проте це крапля в морі для мільярдної нації. Спеціалістів, які б вивчали Україну професіонально, в Індії й того менше, на пальцях можна порахувати.

— Не дивуйтеся, — кажуть дипломати в посольстві України, розташованому на тихій вулич­ці в Нью-Делі, — часом доводиться розтягувати переговори на кілька годин, щоб із нуля донести індійським візаві інформацію про Україну, відповісти обгрунтовано на запитання, які їх цікавлять, пояснити позиції і погляди Києва на ключові проблеми міжнародної політики та відносини з Індією.

Новий етап у цих відносинах можна відраховувати від візиту президента Індії Абдула Калама до Києва у червні 2005 року. Цей візит в Індії пам’ятають. Тоді високий гість вітав зусилля нового президента Віктора Ющенка, який перебував на піку популярності. Українська сторона підтримала Індію в її, мабуть, найзаповітніших сподіваннях — під час реформи Ради Безпеки ООН здобути місце постійного члена.

Індія й Україна за минулий із часу візиту період позитивно відзначити можуть лише п’ятиразове збільшення товарообігу. І це при тому, що в українські тривожні часи останніх років інших значних візитів та обмінів практично не було. Тільки тепер відбувається підготовка четвертого засідання міжурядової торгово-економічної комісії, робота якої переносилася кілька років. Якщо відбудеться нинішнього року, буде добре, кажуть дипломати, безпосередньо причетні до підготовки заходу. Однак, з огляду на становище в країні, в це важко віриться.

І все ж Індія переглядає своє ставлення до Ук­раїни. Так, свіжі заяви й інформація, отримана з індійського МЗСу, свідчать, що для Індії Україна — дружня держава, яка, втім, перебуває на периферії її геополітичних інтересів. Зовнішня політика Індії останнім часом набуває «нового виг­ляду». Наприклад, прагнути не пов’язувати зов­нішньополітичне становище країни з самим лише станом справ в індо-пакистанських відноси­нах, прагнути до відновлення стратегічного партнерства з Росією, активно розвивати зв’язки з ЄС, який розглядається як один зі стовпів майбутнього багатополюсного світоустрою. Поряд із розвитком відносин зі Сполученими Штатами є безліч проблем саме через велику увагу Ва­шингтона до зміцнення зв’язків із Пакистаном. Відбувається нормалізація відносин із Китаєм паралельно з посиленням ролі та впливу Індії в південній частині Азійського континенту, країна продовжує лідирувати в глобальному русі неприєднання тощо.

На тихій вуличці Делі в сучасному будинку розташований Інститут оборонних досліджень та аналізу — одна з найбільш впливових організацій навколоурядових «мозкових центрів» Індії. Створений у листопаді 1965 року, інститут проводить дослідження в галузі національної та міжнародної безпеки для потреб індійської армії та міністерства оборони, а також для уряду й парламенту країни. Вхід режимний, за перепустками, але нас тут чекають і радо зустрічають. Про інтереси та напрями роботи дослідників центру можна скласти уявлення за бібліотекою, яка щедро поповнюється виданнями з усього світу. Українських видань у каталозі мало, виписують регулярно російську пресу, про Україну інформацію черпають з Інтернету. Визнаний фахівець з України — доктор Ніведіта Дас Кунду. Відділ, у якому вона працює, об’єднує Росію та Центральну Азію. Наш візит виявився до речі — пані Кунду саме готувала матеріал про результати саміту НАТО в Бухаресті та його вплив на регіональну безпеку. Оцінка цієї події з вуст українців виявилася дуже корисною, хоча дослідницю більше цікавили відносини Росії та НАТО, адже саме вони істотно впливають на ситуацію в регіоні, до якого прилягає Індія.

Розмовляємо й із Аджем Леле — провідним спеціалістом Інституту з питань зброї масового ураження. Він працює також у сфері авіакосмічних технологій, адже сам колишній офіцер ВПС і є автором монографії про вплив погодного чинника на ведення бойових дій.

Він каже, що в Індії з часів СРСР залишився найбільший парк літаків марки «Антонов», їхня модернізація є для країни надзвичайно важливою проблемою, з якою Делі не може впоратися самостійно. Якщо ця проблема не буде вирішена, доведеться шукати заміну українським «повітряним конячкам». Наші літакобудівники «доїхали» до Індії зі своїми пропозиціями вперше лише торік.

Адж Леле розповідає, що Індія саме сьогодні активно освоює космос. Завершено перший етап відправки індійського зонда на Місяць, незабаром розпочнеться друга фаза цього масштабного проекту, до якого цілком би могла підключитися Україна. Про можливості нашої країни в авіакосмічному секторі він чув багато, але все ж таки зауважує, що з допомогою кооперації з Росією Україні було б простіше налагоджувати відносини з Індією. Індія також співробітничає з Євросоюзом у розробці систем глобального позиціонування та навігації, до цієї програми приєдналися й ми, але кооперації тут поки не спостерігається. До речі, під час візиту індійського президента 2005 року до Києва країни підписали угоду про співробітництво у космічній сфері. Втім, спеціаліст не зміг розповісти, що конкретно вдалося зробити в цій галузі двом державам.

Наступними днями членам делегації не раз доводилося розповідати жителям Індії про Україну. Екскурсоводи, якщо не плутали Україну з Узбекистаном чи Угандою, то принаймні час від часу намагалися називати нас «росіянами». Можливо, причина тут у багаторічній самоізоляції Індії, орієнтації на табір соціалізму, країни третього світу, де Республіка Бхарат була безумовним лідером. Саме тепер вона прагне покінчити зі своєю багаторічною політикою «опертя лише на власні сили», визначити нові глобальні інтереси, стати в один ряд із найбільшими дер­жавами планети. Багато чого для виконання цих завдань в індусів є. Що сучасна Індія може дати Україні й у чому Київ може виявитися корисним для Делі — тема не одного матеріалу. Діалог буде продовжений, адже найближчим часом із візитом у відповідь до нас збирається індійська делегація вчених і журналістів.