Як гартуються прем’єри

Чи протримається реформаторський уряд Івети Радічової до кінця каденції, і чи викорінить він патологічні явища у словацькій юстиції? Ці питання актуальні в Словаччині уже з моменту створення правоцентристської коаліції, тобто з липня минулого року. Повернення правопорядку в суди і прокуратуру стало головним завданням, яке поставила перед своїм урядом популярна в народі пані прем’єр. Треба сказати, такий підхід ледве не спричинив у Словаччині відставку уряду і позачергові вибори. Під час недавнього обрання нового генерального прокурора депутати парламенту фактично голосували за те, чи повинна Радічова надалі залишитися при владі, причому більшість політиків коаліції передбачали її відставку. Проте Радічова перемогла: опозиційний кандидат Доброслав Трнка не був обраний, а уряд може й надалі працювати у повному складі.

Вибори генерального прокурора стали фактично тестом на те, чи влада у Словаччині справді перебуває в руках популярної пані прем’єра, а чи залежить від лобістських груп - спонсорів найбільших партій. Тут слід зазначити, що головою і фактичним лідером найбільшої коаліційної партії СДКУ (християнських демократів) є не Івета Радічова, а колишній прем’єр і нинішній міністр закордонних справ Мікулаш Дзурінда. Другою за впливом особою в коаліції є міністр фінансів Іван Міклош з цієї ж партії.

Хоч як парадоксально, але пані Радічова завдячує своєю позицією передусім скандалові навколо нечистого фінансування СДКУ, який вибухнув за декілька місяців до виборів навесні 2010-го. Відтак Дзурінда і Міклош мусили, принаймні формально, відійти на другий план, а на лідера виборчого списку й кандидатом у прем’єри висунули симпатичну, непричетну до жодних скандалів Івету Радічову. Пані прем’єрку, яка все життя працювала в університеті та в третьому секторі, вважають чесною ідеалісткою, дуже далекою від брудної політики. Отож для лідерів коаліції це була ідеальна особа: теоретично слабка, вона, за ідеєю, мала дозволити собою маніпулювати й дати можливість приймати рішення іншим.

Спочатку справді все відбувалося за цим сценарієм. Лідери коаліційних партій та впливові міністри (Дзурінда, Міклош) часто приймали рішення без відома Радічової і цілеспрямовано підривали її авторитет. Серед депутатів коаліції є принаймні кільканадцять осіб, тісно пов’язаних діловими контактами з людьми опозиційного Смеру або з великим бізнесом і великих противників нинішньої ставки на прозорість політики. Цих осіб найбільше влаштовувала б відставка уряду та створення широкої коаліції (Смер - СДКУ) або принаймні заміна прем’єра. Як наслідок, коли коаліція під кінець 2010 року вперше домовилася про висунення кандидатом на посаду генерального прокурора Йозефа Чентеша, - невелика група депутатів коаліції, всупереч партійній дисципліні, голосувала за опозиційного кандидата, діючого генпрокурора Доброслава Трнку, якого вважають людиною Роберта Фіца і Владіміра Мечіара.

Після цього випадку Радічова різко заявила: або я, або Трнка. Під час першого голосування, правда, Трнку не вдалося обрати (забракнуло одного голосу), а наступне голосування призначили на 17 травня. Саме цей день став тестом для уряду, оскільки всі були стовідсотково впевнені в послідовності Радічової: якби Трнка переміг, вона справді подала б у відставку, наслідком чого стали б нові вибори і ймовірне повернення до влади соціалістів із прем’єром Робертом Фіцо.

Що важливо, цю коаліцію з самого початку не можна було назвати стабільною. По-перше, вона має лише невелику перевагу над опозицією (79:71 депутата). По-друге, її утворюють аж чотири партії різного спрямування. По-третє, всередині цих партій є сильні внутрішні конфлікти інтересів, наприклад між Радічовою та Дзуріндою. І, нарешті, до складу коаліційних партій САС («Свобода і солідарність») та «Мост-Гід» входять менші фракції (група «Звичайні люди» та «Громадянська консервативна партія»), яких ці більші партії взяли до своїх виборчих списків.

Тобто фактично коаліція складається з шести партій, яким домовитися дуже важко. На противагу коаліції є консолідована опозиція, що здобуває популярність критикою економічної політики уряду, спрямованої на зменшення заборгованості та дефіциту.

Однак не економічна програма, а рішучий курс на боротьбу з корупцією та реформу юстиції сьогодні у Словаччині тема номер один. І не варто дивуватися: економіка функціонує досить добре, а ось у питаннях правопорядку Словаччина все ж таки більш скидається на Росію й Україну, ніж на розвинені країни Західної Європи.

Щоб зрозуміти суть проблеми, слід повернутися у часи м’якого авторитаризму 1992 - 1998 років, коли в Словаччині бурхливо розвивалися кримінальні групи. Підгрунтя для їх розвитку було ідеальне. Державні структури незалежної Словаччини тільки створювалися, причому цей процес супроводжував великий хаос. На відміну від Чехії і Польщі, у Словаччині владу прибрали до рук колишні комуністи (як в Україні чи Білорусі), при цьому почали проявляти активність резиденти російського КДБ, які добре співпрацювали з новою владою. У країні також розпочалася дика приватизація, що по суті й за масштабами нічим не відрізнялася від способу, яким приватизовували й заробляли перші мільйони спритні люди в незалежній Україні.

Велику роль у створенні корупційних схем відіграла словацька секретна служба СІС, зокрема її шеф Іван Лекса (нині в розшуку). На відміну від Чехії, у словацьких спецслужбах залишилися ті ж самі діячі, котрі в часи побудови комунізму були авторами політичних репресій. Характеризує цей період і тісна співпраця спецслужб та лідерів мафії (зокрема Івана Лекси й Мікулаша Чернака, словацького мафіозного боса) з найважливішими політиками, які тоді ж стали мультимільйонерами.

Усе, що відбулося потому, своїм корінням криється в цій системі. Коли 1998 року стало очевидно, що, найімовірніше, до влади прийде опозиція, Мечіар і Слота зробили все можливе, аби зберегти в судах та прокуратурі своїх людей і не допустити розслідування політичних убивств того періоду. Ще перед тим Мечіар намагався усунути єдиний незалежний осередок влади, тобто президента Міхала Ковача. Звідти й найголовніші скандали тих років з участю спецслужб: викрадення сина президента і вивезення його до австрійського Гайнбурга та вбивство невигідного свідка Роберта Реміаша. Насамкінець Мечіар скористався нетривалим періодом, коли виконував за сумісництвом обов’язки президента, й насадив своїх людей до судів та прокуратури (які там залишаються досі), а також проголосив амністію для осіб, причетних до найгучніших скандалів.

Хоча від 1998 року, коли владу перебрала до рук демократична коаліція, минуло багато років, виразки старої системи даються взнаки досі. Два чергові кабінети Мікулаша Дзурінди (1998 - 2006) були зосереджені на економічних реформах та прискореній інтеграції з ЄС і НАТО, а на впорядкування юстиції їм забракнуло часу. Правда, проблема мафії розв’язалася сама собою, -найвпливовіші лідері просто повбивали одне одного, а під кінець вдалося посадити самого мафіозного боса Чернака, який потім у суді свідчив проти своїх давніх колег. Проте політична корупція залишилася, а символом розкладу юстиції стали дві особи, які гарантували недоторканність людям старої системи: голова Найвищого суду Штефан Гарабін та генеральний прокурор Доброслав Трнка.

У такій ситуації не дивно, що усунення Трнки стало для владної команди завданням номер один. Тим паче що його каденція закінчилася, а переобрання Трнки на другий термін було б політично неприйнятним. Адже виборці хочуть не чергових економічних реформ (їх тут уже було достатньо), а передусім повернення справедливості.

Імідж рішучого борця проти корупції та злодіїв здобуває собі саме Івета Радічова, заробляючи бали перед президентськими виборами, які відбудуться у 2014 році. Радічова не приховує, що посада шефа уряду не зовсім відповідає її очікуванням, тому вона справді була налаштована у разі переобрання Трнки відмовитися від неї. Цим би Радічова підвищила свій рейтинг, готуючись до президентської кампанії.

Що цікаво - Івета Радічова часто виступає також у ролі захисника бідних словаків. Відбувається це так: міністр фінансів Іван Міклош або голова парламенту ультраліберал Ріхард Сулік пропонують болісну реформу, яка має на меті зменшення бюджетного дефіциту. Однак потім виступає пані прем’єр, критикує своїх підлеглих і пропонує лагіднішу версію реформи, чим здобуває популярність у народу.

Перед останнім голосуванням словацька прем’єр зіграла ва-банк, поставивши на кін свої кар’єру та авторитет, - і виграла. Десяток коаліційних депутатів, які ще в грудні були готові на відставку уряду, сьогодні змінили позицію й голосували згідно з волею пані прем’єрки. Отже, очевидним результатом нинішньої ситуації буде істотне зміцнення авторитету і впливу Івети Радічової, яка останнім часом перетворилася зі слабкої ідеалістки на сильного й рішучого політика, котрого вже навіть порівнюють із Юлією Тимошенко та Маргарет Тетчер.

Причому амбіції Радічової сягають вище словацького подвір’я. Івета Радічова рішуче протестувала проти європейської допомоги для Греції та критикувала непослідовність Європейського Союзу. Мовляв, якщо незаможна Словаччина могла затиснути зуби та провести болісні економічні реформи (1998-2006 роки), то чому б цього не мали зробити греки? Словаччина стала, таким чином, єдиним членом єврозони, який офіційно сказав те, що думають більшість звичайних мешканців країн ЄС. Причому за це на словаків накинулися з величезною критикою європейські чиновники, зокрема, голова Єврокомісії погрозив, що Словаччина може втратити євродотації. Остаточно Івета Радічова домовилася з Ангелою Меркель, та багато словацьких пропозицій вдалося проштовхнути на рівні ЄС, а сама словацька прем’єр здобула велику симпатію у звичайних німців, дуже позитивно про неї писала і німецька преса. Отже, впевнено можна сказати: для словацької прем’єрки політична кар’єра тільки починається.