ВПРАВИ З ХУСТКОЮ

Рік тому президент Франції Жак Ширак, який зайняв тверду позицію з іракського питання і посварився навіть через це з Америкою, придбав чимало шанувальників серед арабських мусульман. У самому Іраку рейтинг його популярності, за даними Gallup, становить 42 відсотки — рівень для західного політика безпрецедентно високий. Не менше політичних дивідендів принесли йому і слова підтримки, висловлені після відомої промови колишнього прем’єр-міністра Малайзії Мохамада Махатхира. Теплий прийом французькому президенту був також забезпечений у Каїрі й Рабаті, де його взагалі вітали як героя. І навіть із Лівією вдалося нарешті домогтися порозуміння у питанні виплати компенсації за підірваний у 1989 році французький літак. І ось нині ця ідилія, схоже, залишилася в минулому. Мусульмани всього світу збирають багатотисячні демонстрації протесту з антиширакськими гаслами, та й французькі мусульмани не приховують свого обурення. І все через заборону на носіння мусульманської хустки (хіджаба) у школах і державних установах Франції, яку французький уряд повинен ухвалити наступного місяця.

Відчайдушні спроби французької влади, і насамперед міністра внутрішніх справ Ніколя Саркозі, довести, що ця заборона спрямована зовсім не проти мусульман, а на захист такого дорогого справжньому французові принципу секуляризму і є, до того ж, внутрішньою справою Франції, успіхом не увінчалися. Навіть попри певну підтримку з боку деяких видних мусульманських лідерів, зокрема Мохаммада Тантаві. 17 січня було оголошено днем протесту проти рішення французького уряду, і демонстрації, хай і не такі масові, як очікувалося, відбулися в багатьох містах світу. Не обійшлося і без погроз терактів та навіть джихаду на той випадок, якщо заборону на хіджаб таки буде запроваджено. Отож ціна, яку Франції доведеться заплатити за вирішення «хусткового питання», може виявитися занадто високою.

Втім, у законопроекті йдеться не лише про мусульманську хустку, а й про «демонстративну релігійну символіку», куди входять, поруч із хіджабом, і юдейська кіпа, і великі християнські хрести, які можна розцінювати як інструменти релігійної агітації. Проте саме носіння хустки є, за ісламом, не просто звичаєм, а священним релігійним обов’язком — «фард діне», тому його заборона й викликала таку болісну реакцію правовірних мусульман. І все ж 69 відсотків французів виступають на підтримку цього закону. Понад те, за офіційну заборону на носіння хіджаба виступає 49 відсотків жінок-мусульманок, які сприймають цю вимогу ісламу як символ жіночого приниження. 86 відсотків французьких мусульманок не носять цих хусток і без будь-якої заборони. При цьому 43 відсотки виступають категорично проти нового законопроекту. І тут уже починається такий клубок релігійних, національних, політичних, економічних, соціальних і культурних проблем, вирішити які лише заборонами не вдасться.

Про те, що саме у Франції, порівняно з іншими країнами Європи, живе найбільше мусульман, добре відомо. Та скільки їх там нараховується, сказати важко, бо в західній пресі можна побачити дані і про чотири мільйони, і про сім. За найбільш приблизними підрахунках, мусульманином є кожен десятий француз. Здебільшого це представники другого або навіть третього покоління іммігрантів з Африки. І саме в них і можна виявити демонстративні ознаки релігійної належності, без яких їхні батьки обходяться цілком спокійно. Понад те, останніми роками величезними темпами зростає кількість потомствених французів, які прийняли іслам. Особливий спалах інтересу до цієї релігії викликав теракт 2001 року. Нині кількість «новонавернених» у Франції, за приблизними даними, сягнула 50 тисяч чоловік. І вони не лише найзатятіші прихильники демонстрування своєї релігійної атрибутики, а й послідовники найрадикальніших напрямів ісламського фундаменталізму. Як стверджують аналітики, така ситуація пояснюється тим, що прийняття ісламу або навернення в нього найчастіше є реакцією на дискримінаційне становище, відповіддю на нездатність іммігрантів успішно інтегруватися у французьке суспільство, формою протесту проти відвертої ксенофобії. А про розмахи останньої свідчить шокуючий результат, що показав на останніх виборах несподівану популярність ультранаціоналістів, які виступали під гаслом «Франція — для французів».

Як вважає впливовий американський аналітик Вільям Пфафф, нині у Франції склалася ситуація, аналогічна американській у роки в’єтнамської війни. Як і у Франції зараз, в Америці тоді імміграційна політика зводилася до культурної асиміляції. Причому завдання з «американізації» іммігрантів виконували здебільшого американські школи. Поки самі американці пишалися своєю країною, приїжджі також відчували потребу стати частиною великого єдиного цілого, хай навіть ціною втрати своєї національно-релігійної ідентичності. Проте політичні, психологічні і культурні наслідки в’єтнамської війни викликали кризу національно-державної ідентичності самих американців. Тепер вони вже не давили іммігрантів «своїм авторитетом», а перейнялися концепцією мультикультурного суспільства, оголосивши застарілий принцип асиміляції «культурною агресією».

На думку Пфаффа, основна проблема Франції саме й полягає у тому, що нині їй ще є чим пишатися. Приміром, вистражданим відділенням церкви від держави, законодавчому оформленню якого в наступному році виповниться 100 років. І все ж близька до критичної маси кількість проблем у французькому суспільстві вже накопичилася. Адже не випадково чергову порцію всієї цієї каші з хіджабом заварив єврей за походженням, атеїст за переконанням і, звісно ж, юрист за освітою, який сам украй негативно поставився до рішення своїх дочок носити хіджаб, не визнаний навіть їхньою матір’ю-алжиркою. «Кажуть, що несправедливо і незаконно примушувати жінок носити хустки, але так само несправедливо і незаконно примушувати їх знімати хустки, якщо їм хочеться їх носити. Це справа вільного вибору», — сказав він в одному зі своїх інтерв’ю. Майже за Вольтером, лише з незвичним єврейсько-мусульманським акцентом.