ВНУТРІШНЯ «ОДІССЕЯ» ПОЛІТИКИ ЗОВНІШНЬОЇ ЄВРОІНТЕГРАЦІЯ ЧИ ЄВРОКАМУФЛЯЖ?

Загроза залучення України до ЄЕП має стати потужним стимулом для всіх українців, щоб по-справжньому замислитися над власним життям: куди і з ким йдемо у новому тисячолітті? Як сталося, що пострадянські Прибалтійські республіки стануть членами європейської сім’ї, а ми залишаємося лише її «сусідами» і повертаємося до євразійства? Формат статті не дозволить проаналізувати усі сторони явища. Тому пропонуються окремі «мазки пензля» до картини.

Мабуть, сучасну міжнародну «Одіссею» України, з урахуванням дійових осіб та напрямків їхніх головних зусиль, умовно можна поділити на три специфічних етапи: 1) до другої половини 1994 року; 2) з 1994 року до майже кінця 1998 року; 3) з 1999 року і до наших днів.

Як відомо, за радянських часів київський владний олімп традиційно формувала Москва зі своїх представників, головним чином із кількох «кращих» областей дніпропетровсько-донецького басейну. З відновленням незалежності України серед печерських «небожителів» на перших ролях з’явились уже й «західняки» та уродженці Київщини. У цей період українські органи влади віддзеркалювали певний баланс поглядів та настроїв різних регіонів держави стосовно її найважливіших зовнішньополітичних рішень. Перший президент, за характером попередньої посади, був добре обізнаний із політичною історією України та найсучаснішими суспільними ідеями Заходу. Тому, попри всілякі вітри, кермо нового українського човна спрямовувалося з урахуванням і національного, і міжнародного досвіду.

У перший період Верховною Радою було схвалено своєрідну державну «ідеологію» спілкування зі світом у вигляді Основних напрямів зовнішньої політики України. Підписано Угоду про партнерство і співробітництво з ЄС, яка передбачала — звичайно, за умови певних зусиль з українського боку — введення зони вільної торгівлі з ЄС уже в 1998 році. Було повністю підготовлено текст Хартії відносин зі США. Американці побажали її підписати з новообраним президентом України, що й було успішно зроблено у 1995 році. Тоді український лідер запрошувався до держав — найпотужніших гравців на міжнародній арені, а ті, у свою чергу, відвідували Україну. У ході цих зустрічей розглядалися всі актуальні питання міжнародного життя. Це показник. Хто запрошує вас у гості, і кого приймаєте ви — здавна є характеристикою людини. Так і в міждержавних відносинах.

Головним результатом ініціативно-динамічних зовнішньополітичних зусиль першого періоду стало те, що у нових історичних умовах, на відміну від «визвольних змагань» початку минулого століття, «український колобок» зумів вислизнути з «братських» обіймів Москви. Тоді й було закладено здорову основу для нормальної співпраці України зі світом з однозначним пріоритетом на європейську та євроатлантичну орієнтацію і становлення рівноправного добросусідства з Росією.

Але не станемо надто переоцінювати здобутки тих часів. Бо й тоді вистачало всього. З 12-річної відстані вже можна поставити багато запитань, наприклад: чи була нагальна потреба участі України у народженні СНДівського створіння? Адже прибалтійці обійшлися без нього і стали жити інакше. Ми ж не наважилися, як вони, рішуче перерізати радянську пуповину і до цього часу отримуємо по ній продукти розпаду, що отруюють життя молодого тіла Української держави. І втрачаємо переваги, які могла б дати справжня європеїзація країни.

1994 — 1998 роки можна кваліфікувати як «інерційний» період: за своєрідною інерцією, те, що було закладено раніше, ще тривало при збереженні старих офіційних зовнішньополітичних гасел. Так, раніше започатковані засади партнерства з НАТО були формалізовані у 1997 році у Хартії про особливі відносини з альянсом. Ішли напрацювання з ЄС.

Далі, під час президентських виборчих перегонів, а ще більше після них, ніби за порухом палички злої чарівниці, відбулися неймовірні метаморфози. Якщо раніше деякий фактичний крен на північно-східний курс ще супроводжувався євроатлантичною фразеологією, то у 2000 році вже зроблено спробу відвертої трансформації старих гасел. Для цього вектора настав по-справжньому «смутний час». Уперше за всі роки про нього навіть не згадувалося в новорічному зверненні Президента до іноземного дипломатичного корпусу в Києві. Складалося враження, що сама така згадка в українських ЗМІ чи офіційних документах була піддана своєрідній анафемі. Відповідно, відбулося природне очищення верхніх поверхів виконавчої системи від небагатьох переконаних «євроатлантистів» зі старої гвардії.

У цей період регулярно засідають двосторонні органи України й НАТО та ЄС, створюється враження про єврорух. Хоч із запланованих з альянсом заходів здійснюється 1 із 3, ніби за принципом: «один крок уперед, два — назад». Раніше самостійне агентство з євроінтеграції України розчинилося в коридорах мінекономіки. А деякі українські фахівці з досвідом інтеграції ще з часів РЕВ, які пізніше пройшли школу переговорів зі штаб-квартирою ЄС, відряджаються не до Брюсселя, а застосовують свої єврознання в пісках та оазах Персидської затоки. Правда, трансформується ціла низка конкуруючих державних структур, які мають забезпечити західну інтеграцію. Подейкують, що туди прийшли не лише щиро віруючі в європейську долю України. А в цей самий час Кабінет міністрів, який за Конституцією повинен забезпечувати «здійснення… зовнішньої політики держави», жодного свого засідання не присвячує комплексному розгляду питання про хід підготовки України до вступу в НАТО чи ЄС. Мабуть, не помилюся, коли скажу, що нічого подібного не можна віднайти в практиці тих держав, керівництво яких було серйозно налаштоване на вступ у ЄС та НАТО.

Зате зміцнюється напрям СНДівський, у держапараті створюються нові підрозділи. Уже й президент одноосібно стає головуючим в СНДівському утворенні, де очолювана ним держава юридично не є членом. І головує, і платяться внески на її утримання. Чи можна собі уявити, щоб президент іншої європейської держави захотів поголовувати в СНД чи, скажімо, в Організації африканської єдності? Який академік міжнародного права може відшукати подібні приклади?

Нові європейські стандарти «по-українськи» демонструють і окремі високі посадовці, котрі умудряються виконувати свої функції, не використовуючи не лише європейських мов, а й державної. Якби такий керівник з’явився в якійсь іншій державі, можна не сумніватися, що туристичні фірми неодмінно пересварилися б у жорсткій конкурентній боротьбі за право включити його до переліку найунікальніших об’єктів для показу туристам.

Як виконуються складені раніше плани щодо важливих для держави напрямів, таких як альтернативні джерела енергоносіїв? Альтернативної російській нафті до цього часу не чути навіть запаху. Навпаки: заговорили про реверс нафтопроводу Одеса—Броди. Ніби немає в нас уже й своїх мільярдерів, здатних придбати концесії на Каспії чи в Тенгізі, як це роблять румуни, і заповнити трубу власною нафтою. Можливість одержання альтернативних джерел газу була відкинута без розгляду. Національні газопроводи готуються під російський контроль. Хоча логіка підказує, що при потребі національні інтереси краще захищати в консорціумі з участю й інших європейських транзитників газу, а не лише в парі з його виробником. «Альтернативне» російському пальне для українських атомних електростанцій може з’явитися як наслідок створення спільного українсько-російсько-казахстанського консорціуму, в якому, за чутками, доля казахів представлена російським капіталом. Не шкодувалося зусиль для об’єднання національної електромережі з російською, з допомогою якого при наявності власних генеруючих потужностей ми зможемо імпортувати енергію від російських виробників. У цій галузі українці не застосовують визнаного у світі правила захисту свого власного виробника, відповідно до якого, росіяни у себе зменшили імпорт іноземної курятини. Ще «серйозніше» ми «прорубуємо вікно у Європу» на залізничному транспорті. Як і під час існування «залізної завіси», колеса потягів на західному кордоні міняють упродовж кількох годин. А міжнародний потяг до Софії долає 100 кілометрів на ділянці між Тернополем та Чернівцями «всього» за п’ять годин. За цей час можна перетнути вздовж і впоперек територію будь-якої з більшості європейських держав. Не поталанило європейському напрямку і з будівництвом українських автобанів.

А тим часом за околицями України внаслідок наполегливих цілеспрямованих зусиль народів відбувалися такі зміни, яких не можна не помічати. Адже з пам’яті наших громадян, мабуть, не стерлися сцени, як не так давно поляки ретельно вичищали полиці наших магазинів. Сьогодні вони — члени НАТО, стоять на порозі ЄС — не без проблем, але мають майже все, що потрібно для нормального демократичного життя, без постійних виправдань перед Радою Європи чи журналістами. Ще вчора словаки під «знаком Мечіара» відмовилися від альянсу. Тепер вони переглянули свої підходи й активно вийшли на шлях до членства в НАТО і ЄС. І порівняти якість покриття їхніх доріг із нашими може кожен, хто перетинає українсько-словацький кордон.

Не лише поляки, угорці, чехи чи словаки, а вже й пострадянські прибалтійці наглядно демонструють переваги європейського вибору. Цього феномену, його інстинктивної привабливості для виборців не могли не відчути й українські політики, особливо напередодні недавніх парламентських виборів. У Києві проголошується створення громадського об’єднання на підтримку європейського вибору. У Верховній Раді створюється навіть фракція з аналогічною назвою. Євроінтеграційна риторика активніше повертається в політичний обіг. Проводяться парламентські слухання на ЄСівську та НАТОвську тему. Але це зовсім не схоже з ентузіазмом, який у таких випадках демонстрували прибалтійці. Не можна позбутися відчуття, що робилося все це мляво, без душі, ніби «для галочки».

Інакше чим пояснити те, що український парламент впродовж багатьох років так і не зміг «нашкребти» у своїх рядах 226 депутатів, які б хотіли жити за євростандартами і були готові прийняти податковий чи кримінально-процесуальний кодекси та інші акти європейського зразка. Не можуть вони прийняти й націленого на європейські реалії нового закону про засади зовнішніх зносин та зовнішньої політики України, незважаючи на те, що цього вимагають і чинна Конституція, і розвиток міжнародної дійсності. Тому, з формально-правової точки зору, зовнішньополітична діяльність органів влади після 1996 року відбувається в антиконституційному режимі.

Чи подали у парламент свій законопроект ті, хто, згідно з Конституцією, відповідає за здійснення і керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави? Ні. Це зробили лише окремі депутати. І що з цього вийшло аж у році 2003-му? Серед поданих на перше читання проектів такого закону був і євроорієнтований текст, підготовлений Г.Удовенком, народним депутатом України, головою комітету, головою партії, колишнім міністром закордонних справ, головою Генеральної Асамблеї ООН (перспектива знову піднятися на найвищий подіум світу іншому представникові України в такій іпостасі світить не раніше, ніж років так через 150). Хто може бути кращим експертом у цій галузі? Знаєте, скільки назбиралося голосів на підтримку його законопроекту при рейтинговому голосуванні? Не пробуйте: не вгадаєте. Аж сім. Із 450, яких має бути в парламенті за конституційним штатним розписом. Воістину — немає пророка у рідній Вітчизні! І нехай якийсь затятий атеїст спробує спростувати цю біблійну мудрість.

Чи не є це найяскравішим прикладом ставлення частини українського політичного істеблішменту не лише до євроінтеграції, а й до справжнього професіоналізму у національній зовнішній політиці взагалі?! Чи не час Верховній Раді, «не мудрствуя лукаво», схвалити високопрофесійний проект закону, в якому чітко визначити національні інтереси на міжнародній арені в нових умовах, записати не езоповою мовою, а однозначно: національним інтересам України відповідає членство в ЄС та НАТО, і вона послідовно цього домагатиметься? (Ці слова не повинні перекреслити відчуття вдячності до тих ентузіастів, які і в таких умовах наполегливо обстоювали євровибір України).

Тому й не просто було зрозуміти з виступів деяких офіційних представників на парламентських слуханнях з питання про НАТО, чи вони агітували за альянс, чи проти. Наслідком таких «зусиль» і маємо набагато нижчий, ніж у Польщі, Угорщині чи в Прибалтійських країнах рівень підтримки населенням євро та євроатлантичного руху держави. А чи можна було очікувати чогось іншого? Звідки простим людям після десятиліть комуністичного промивання мозків знати, чим насправді є НАТО та ЄС? Хіба хтось із загальнодержавних діячів за 12 років незалежності присвятив цьому хоча б 12 хвилин свого виступу перед народом, в якому зрозумілими словами сказав би:

«Дорогі співвітчизники!

Національною ідеєю будь-якого підневільного народу є палке бажання здобути власну незалежну державу. І це зрозуміло: як свідчить міжнародний досвід, лише в її рамках можна створити найоптимальніші умови для всебічного розвитку нації. Ця ідея українського народу на сучасному етапі успішно реалізувалась. Ми маємо свою державу. Але тим часом як усі колишні брати по соціалістичному табору чітко визначилися зі своїм міжнародним курсом, наші провідники ось уже 12 років петляють по різних векторах.

Ось і маємо, що в лютому «наш головний стратегічний партнер — Росія», 20 березня «ми залишаємося вірними нашому стратегічному партнерству, передусім зі Сполученими Штатами Америки», а 18 вересня міркуємо, чи не стрибнути в ЄЕПівську прірву. Адже відомо, як у товаристві ставляться до того, хто на кожному перекурі «стріляє» цигарку, не маючи своєї власної. Відомо також, як називають і ставляться до дівки, що сьогодні «строит глазки» одному парубку, а завтра — іншому. У теперішньому, розділеному на союзи, світі настав час і для нас зупинити це блукання. Пора й нам остаточно визначитися, з ким ми зможемо найкраще забезпечити процвітання всім, для кого волею долі Україна стала новим затишним домом. Ми маємо визначитися, з якими союзниками нам і нашим нащадкам буде найбезпечніше пливти бурхливим океаном вічності.

Перед нами два головних шляхи: з власної волі ще раз пов’язати свою долю з Росією — чи вийти на непростий шлях становлення союзництва з Європою та США через членство в ЄС і НАТО. Ми не можемо знову помилитися. Бо помилка занадто дорого коштуватиме і нам, і нашим нащадкам. Для прийняття правильного рішення ми маємо дуже добре знати навколишній світ, справжню силу та міць інших.

Шановні представники інтелігенції, дорогі діти!

Не вірте тому, що нова архітектура міжнародної безпеки починає формуватися після 11 вересня 2002 року чи після недавньої війни в Іраку. Усе постійно міняється під сонцем. І зародок сьогоднішнього, по суті однополярного, світу розпочався ще наприкінці ХІХ століття, коли на американському континенті сп’явся на ноги той, кому судилося стати відомим під іменем «дядько Сем». Він з’явився тоді, коли захворіли колись могутні Англія, Франція та Росія. Відтоді у згаданих трьох «бабусь» хвороба прогресувала, а Сем набирався сил.

Сьогодні США — це унікальна держава з демократичними традиціями, здатна ефективно захищати свої інтереси у будь-якій точці світу. Щоб наглядно усвідомити потенціал американців, варто вдуматися в такі цифри: їхній річний ВВП вимірюється сумою в 10 трильйонів доларів. (Для порівняння: ВВП України —близько 40 мільярдів.) Лише ця держава може собі дозволити утримувати ефективну військову машину і щорічно виділяти їй близько 400 млрд. доларів, тобто майже вдвічі більше, ніж оцінюється весь річний ВВП Росії. Ця цифра перевищує найбільші військові бюджети 25 наступних держав після неї разом узятих, включно з Росією, Китаєм, Японією, Великобританією, Саудівською Аравією, Францією, Німеччиною, Бразилією, Індією, Італією, Південною Кореєю, Іраном та Ізраїлем. І ця машина рухається, літає, плаває й стріляє.

Хто сьогодні і в досяжному для огляду майбутньому при бажанні і потребі здатний зробити виклик білоголовому вашингтонському орлу? Після розвалу СРСР зникла сила, спроможна активно заважати американцям та їхнім союзникам по НАТО просувати у світі як ідеали демократії, верховенства права та свобод людини, так і інші конкретні приватні інтереси, які можуть виглядати в очах інших несправедливими чи навіть протиправними. Щоб захистити свою позицію, США спроможні проектувати свою силу в будь-якій точці світу. Ця міць пронизує МВФ і Світовий банк, ООН, НАТО, ОБСЄ та інші міжнародні структури, в яких США домінують і фінансово, і політично, і мілітарно. Не випадково кажуть, що останнім часом практично всі головні зовнішньополітичні сценарії пишуться у Вашингтоні і спектаклі ставляться американськими режисерами. Вони, звісно, на ходу можуть врахувати і слушні пропозиції акторів.

Філософією поведінки США може стати суміш традиційної демократії і диктату військово-промислового комплексу. Важко передбачити, яка з цих ліній поведінки переважить у майбутньому. Особливо якщо взяти до уваги те, що ВПК всього світу гласно чи мовчазно об’єднав свої ряди під гаслом боротьби проти тероризму. Хочеться вірити, що потужне демократичне коріння американського суспільства все-таки не дозволить засохнути дереву свободи. І це має стати уроком диктаторам чи майбутнім кандидатам у диктатори. Особливо якщо країни їх диктатури через наявність природних багатств виявляться в полі зору американських стратегічних інтересів.

У відносинах із цією державою варто максимально використати її добру волю та готовність сприяти демократичній трансформації українського суспільства й економіки. Нам вигідно бути в системі безпеки і оборони саме під американським лідерством. Адже СРСР свого часу був набагато потужнішим, ніж сучасна Росія. Але й він не вистояв у протиборстві з НАТО на чолі зі США. То хіба ж розумно сьогодні асоціюватися з кимось іншим, набагато слабшим?

Безперечно, ми не можемо опустити руки і безумовно підтримувати будь-які дії цієї наддержави, безнадійно спостерігати за її поведінкою. Але наші дії мають завжди враховувати її силу як даність, подібну до того, що найкоротший шлях із Києва до Ужгорода проходить через подолання Карпат. Можемо ми змістити ці гори? Так і у випадку конфлікту наших торгово-економічних інтересів зі США можуть краще спрацювати грамотні і вчасні правові аргументи та дії. А ще ефективнішим було б оперативне запобігання появі таких суперечностей. Залучення окремими силами антиамериканської риторики не дасть нам позитивних результатів. Наслідки такої поведінки можуть бути аналогічні тим, коли плювати проти дуже сильного вітру. З поправкою на те, що цей ефект матиме міждержавний характер.

І ще довго на міжнародній арені саме Вашингтон користуватиметься «правом першої ночі». Доти, доки йому не набридне ганятися за реальними й уявними терористами. Тоді він заспокоїться, запливе жиром від епікурейства й усвідомлення власної величі. І рухне під вагою власного тіла та численних зовнішніх викликів.

Хто насмілиться зробити головний виклик постарілому гігантові і перебере лідерство у далекому майбутньому? Чи це буде ЄС, оновлена Піднебесна чи з’явиться хтось третій? Покаже час. Проте, схоже, ним не буде Росія, бо, хоч би як ми симпатизували нашим родинним зв’язкам, її історична доля — в продовженні дезінтеграції, попри всі зусилля, яких докладають її лідери до нового збирання земель.

Інакші справи з Європейським Союзом. ЄС — це своєрідна поліетнічна субстанція. Сьогодні Союз має економіку з ВВП у майже 9 трильйонів доларів, що наближається до США, але поки що не володіє адекватною самостійною мілітарною машиною. Але вона з’явиться. Проте найбільший потенціал цього утворення — в іншому: перше — це євроатлантична солідарність культур; друге — ЄС формується як унікальний за своєю природою Союз, незнаний в історії цивілізацій. Незважаючи на сімейні чвари між його членами, він має надзвичайний потенціал, порівняно з іншими поліетнічними державними утвореннями. Всі вони, за одним своєрідним винятком, формувалися під примусом сили, як правило, воєнної, одного диктаторського ядра. ЄС — це добровільне об’єднання народів. Суміш консервативної поміркованості «старих» європейців із визволеними від комуністичних кайданів бурхливою волею та творчою ініціативою центрально-східно-європейської «новітньої орди» спроможна витворити незнаний донині життєдайний напій. І, подібно до того, як свого часу набрали могутності сформовані з безлічі енергійних етносів США, ЄС у майбутньому спроможний стати новим світовим лідером.

Зараз нам вигідно пов’язати свою долю економічно з ЄС, а завтра ця цінність такого зв’язку доповниться і міркуваннями безпеки. Кажуть: але ж сьогодні ЄС — не схильний навіть моргнути обіцяюче у бік Києва. Це так. Але це також не означає, що ми маємо на напівзігнутих ногах тремтячим голосом випрошувати у ЄС прихильності. Звичайно, спогади про минулі послуги не є найпереконливішим засобом досягнення державою політичних цілей. Найдієвішою могла б стати стратегія спокійної, тихої, наполегливої праці з підтягування себе до стандартів європейських. І робити це для себе, а не для ЄС. Як це робили та ж таки Фінляндія чи Австрія.

Однак не гріх і нагадати деякі факти. Як відомо, у ХІІІ столітті Київська Русь уже гальмувала й зупинила руйнівну навалу татаро-монгольської орди на Європу. Так і майже через вісім століть саме завдяки Україні передостанній етап розпаду російської імперії відбувся порівняно безкровно, і таким чином європейцям вдалося уникнути того нищівного цунамі, яким традиційно супроводжувалися такі катаклізми цивілізації. Згодом саме завдяки цивілізованій етнічній толерантності Києва вдалося запобігти роздмухуванню вогнища в Криму і не допустити розвитку югославського варіанту на українській частині пост-радянського простору. І тому не в останню чергу саме завдяки Україні європейці можуть дозволити собі виділяти понад 60% бюджетних видатків на соціальні програми, а не на військові цілі.

Ще недавно сьогоднішні брюссельці або ж їхні попередники запобігливо заглядали Києву в очі і мало не щодня з тривогою запитували: «Коли буде демонтована українська ядерна зброя?» Яка, до речі, переважала ядерний потенціал Англії, Франції та Китаю, разом узятих. Ми, як відомо, розібрались і зняли їхню тривогу. Ми пішли на ліквідацію ядерноголового монстра, котрий був здатний знищити понад дві тисячі стратегічних цілей західної Європи та США, включно з найбільшими містами. Який ще народ зробив таке для миру і безпеки у світі? Ми вчинили цивілізовано. Занадто цивілізовано? Тепер — їхня черга вчинити адекватно. А не зверхньо відповідати на київські дзвінки, як хтось вдало зауважив: «Ми зайняті розстановкою меблів у нашому домі, тому, мовляв, сучасних скіфів — просимо не турбувати».

Ми маємо нагадати, що вони вчать нас жити за принципом верховенства права. І це правильно. Але цей принцип передбачає, що за ним «мають жити не лише учні, а й вчителі». І це не дає їм права власний егоїзм ставити вище цього верховенства і забувати про те, що, за статутними документами, що складають їхнє власне високе право, членом ЄС може бути будь-яка є в р о п е й- с ь к а держава, яка відповідає конкретним критеріям.

Так, ми сьогодні ще не відповідаємо всім критеріям, про які йдеться у фундаторських документах ЄС. Але ж Брюссель із його потужними інститутами має зрозуміти, що нещастя на Дніпрі — тимчасового характеру. Нове покоління українців не збирається нести до Брюсселя свої проблеми. Ми здатні самі навести лад у власному домі. А до Європи українська молодь приведе свою державу наповненою генетичним кодом своїх предків: геніальних кондратюків та корольових, які підняли людство до космічних висот; сікорських, чиї ідеї тримають у повітряному просторі всього світу десятки тисяч гвинтокрилих; тисяч талановитих менеджерів, які, забувши запах материнського молока, досі утримують рештки північної імперії від остаточного розвалу; орликів, які увічнили в конституції демократичну практику наших предків, принципи якої сповідують усі сучасні демократії. І українськими піснями й танцями, які прикрасять Європу, єдину у своєму різнобарв’ї.

Отож я вам пропоную європейський і євроатлантичний вибір: готуватися до вступу в НАТО та ЄС. Цей вибір зовсім не означає, що завтра добрий дядько з Брюсселя вирішить за нас усі наші проблеми. Ні, цей шлях передбачає лише одержання шансу на важку працю і навчання, результатом яких буде достойне заможне і безпечне життя та гідний відпочинок. З проблемами іншого гатунку. А використаємо ми цей шанс чи ні, залежить лише від нас. ЄС і НАТО вимагають від кандидатів прибрати хату, забезпечити свободу і права усім її мешканцям, накачати економічні м’язи, щоб бути готовими до змагань у рамках Союзу. Справжня європідготовка торкається усіх сфер життя без винятку. Ще зовсім недавно румунський лідер, закликаючи своїх співвітчизників до євроінтеграції, говорив про залишені диктатором Чаушеску об’єкти специфічної культури, які могли б стати атракціями для європейських туристів — любителів екстриму. Всього за два роки, принаймні вздовж головних автотрас румунської держави, ці середньовічні пам’ятки замінено на сучасні європейські. На відміну від переважної частини пострадянського простору, де до цього часу «и в зной, и в ветер» мандрівники змушені задовольнятися кущами та лісосмугами.

Звичайно, можливий і інший варіант вибору: повернення на євразійські манівці. В євразес і ЄЕП приймають будь-кого з пострадянським тавром. На відміну від ЄС і НАТО нас туди просять і тягнуть. Щоб туди потрапити — не треба великого розуму і вміння. Треба лише підставити шию для хомута. Але й результат також відомий — ми його дуже добре знаємо по майже 400-річному перебуванню там. Нині всі ми є свідками його потворних проявів на СНДівському просторі та в Україні. Лише тут стало традицією в масовому порядку не оплачувати працю людей впродовж місяців, а то й років. Навіть при рабовласницькому устрої раба за його працю, як правило, годували щоденно. Такого не знає жодна суспільна формація всіх часів, а тим більше сучасна «цивілізована Європа». Не знає цього і пострадянська Прибалтика, яка впевнено й однозначно пішла європейським шляхом.

Тому й немає потреби кожному українському уряду вивчати можливості сумісництва в ЄС і Євразійському економічному співтоваристві, в т.ч. з паролем «ЄЕП». Варто заглянути лише на архівні полиці своїх попередників, які неодноразово робили це раніше і вже мали нагоду переконатися в тому, що членство в обох згаданих утвореннях є взаємовиключним. І вступ України в ЄЕП — поставить хрест на русі в Європу.

Євровибір зовсім не означає згортання відносин із Росією. Адже і Франція, і Німеччина, і всі інші держави—члени НАТО лише розширюють відносини з Москвою. Для нас хороші добросусідські відносини з Росією — це аксіома. Природно, що весь клубок історичних образ не міг не накласти свого відбитку на ці відносини. Обом народам слід дуже терпляче й делікатно вирощувати паростки нових рівноправних стосунків. Вища логіка життя вимагає залишити історію історикам. А сьогоднішні та майбутні відносини з Росією слід будувати на прагматичних засадах. На засадах реалізму, рівноправності, добросусідства, взаємної вигоди і... якнайповнішої об’єктивної інформації.

Треба чітко усвідомлювати, що Росія у своїй державній стратегії власного виходу з економічного занепаду опирається на одержання світових високотехнологічних надбань, але не з пострадянських джерел. Відповідно, після розпаду СРСР російський ринок був свідомо зорієнтований насамперед на продукцію індустріально розвинених країн, а не СНД, в т.ч. України. Наочно це демонструють такі цифри: з 1992 по 1999 рік включно продукція країн, за російською кваліфікацією, «далекого зарубіжжя», становила 72—74% російського імпорту. А при цьому загальний імпорт зменшився за цей період з 50 до 30,2 млрд. дол. США. Водночас країни ЄС у 1992 році імпортували продукцію на суму 487,1 млрд. ЕКЮ, а в 1999 році їхній імпорт становив 865,9 млрд. ЕКЮ. Тобто простір конкурентної боротьби України на російському ринковому полі звужувався з 12,5 млрд. дол. США в 1992 році до 7,5 млрд. дол. США в 1999 році. За цей самий час ЄСівський ринок зріс аж на 378,8 млрд. ЕКЮ. Лише сліпий міг не бачити, що стояло за цими цифрами.

Як відбилися ці цифри на конкретних інтересах українських компаній, можна судити з таких цифр: у 1990 році Українське Дунайське пароплавство і компанії на Рейні здійснювали по 90 млн. тонн вантажоперевезень. У 2002 році на Рейні, з яким ми з’єднані каналом Рейн—Майн—Дунай, загальний вантажопотік становив 300 млн. тонн, а по Дунаю — 27 млн.

Тому й не дивно, що переважна більшість посткомуністичних держав, незалежно від політичних позицій їхніх партій, прагнула долучитися саме до ринків ЄС, до здобутків європейських демократій. І результати не забарилися: ще не так давно в Польщі, Угорщині, Чехії більше двох третин торгівлі були зорієнтовані на держави—члени соціалістичної РЕВ. Але після розвалу соцтабору вони зуміли переорієнтувати свою торгівлю, і вже тепер дві третини її припадає на ЄС. Вони зуміли знайти свої ніші на ЄСівському ринку, бо проявили, перш за все, кращу, ніж Україна, здатність до реалістичного аналізу і прогнозу, бажання і волю це зробити. Вони не голосили на всіх перехрестях про те, що Європа їх не чекає, а наполегливо працювали, аби це бажання реалізувати. А українські «філіппіки» на адресу ринку ЄС відбивають ніщо інше, як «совкову» лінь розуму і волі, нездатність і небажання активно впливати на творення власного майбутнього.

Чи в Києві брався до уваги політичний зміст наведених вище цифр при прийнятті важливих рішень, що торкаються не лише відновлення власного Бистрого каналу в гирлі Дунаю? А такі дані слід було б врахувати. Враховувати, що в ринкових умовах росіяни не менше від інших є конкурентами, які робили все для «похорону» своїх українських конкурентів. Поки цього добре не усвідомлять усі наші політики та ділові люди, то й залишатимуться на узбіччі. Буде те ж саме, що сталося з «бушерським контрактом». Адже досі наївні харків’яни продовжують вірити, буцімто втратили цей контракт через поступливість Києва перед тиском Вашингтону. Вони й гадки не мають, що могли стати лише інструментом в руках Росії та Ірану, які грали кожен свою гру. Росіяни в рамках більш широкої схеми заздалегідь виторговували цей контракт для аналогічного свого заводу в Петербурзі. А проросійськи налаштованих харків’ян хотіли використати у ролі одного з гачків для утримання українців на своїй політичній орбіті. І заодно посварити Київ із Вашингтоном. Іранці, зі свого боку, цю гру підтримували, бо хотіли з допомогою харків’ян збити ціну в переговорах із петербуржцями та французами. А хто може сьогодні гарантувати, що й співпраця щодо літака АН-70 не матиме аналогічного завершення?

Шановні солдати, матроси, старшини, офіцери, генерали і адмірали!

Ще недавно ви утримували себе самі за кошти від продажу амуніції, що накопичувалася свого часу для третьої світової війни. Тепер ви «кормитеся» від продажу решток зброї від Другої світової війни. Скоро доведеться зайнятися пошуком реліквій від війни Першої світової. Але, як відомо, виторг за них у музеїв не буде великим. Тому, якщо ви хочете жити в нормальних квартирах, мати стріляючу зброю, літаючі літаки та вертольоти, танки, що рухаються, — активніше підтримуйте вступ України до НАТО. Бо лише з допомогою структур цього альянсу можна примусити деяких українських можновладців вивести всі свої прибутки з тіні, не ховати в офшорних зонах, а частину з них виділяти через державний бюджет не лише на утримання, а й на розвиток Збройних сил України. Єдине, що буде втрачено при вступі до НАТО, — це надлишок жиру на животах окремих військових, оскільки для них стандартами альянсу не передбачено ременів надвеликих розмірів.

Шановні ветерани, представники нацменшин!

Вам не просто сприйняти мої заклики. Особливо під впливом страшилок, розповсюджуваних тими, хто свого часу зазубрив гасла про імперіалістичний блок НАТО і ЄС і досі не здатен глянути новими очима на світ, що міняється. Подивіться навколо: хіба «русскоязичноє насєлєніє» Прибалтійських республік у своїй масі протестує проти кращого життя за євростандартами? Свого часу ви, ведені мудрим інстинктом, проголосували за незалежність України. Певен, що ваша житейська мудрість підкаже вам не блокувати кращої перспективи вашим дітям і онукам, а можливо, ще й вам. Сподіваюся, що й зараз ви підтримаєте новий курс на НАТО і ЄС.

Шановні працівники засобів масової інформації!

Європейські інституції і зараз виступають гарантами того, щоб відстріл журналістів не став у нашій країні своєрідним видом національного полювання. Свобода слова при належній відповідальності працівників пера і мікрофона є однією зі статутних вимог членства в ЄС. Отож поставте своє гостре слово на сторожі європейської справи України. Нехай ваша небайдужа громадянська позиція поставить під постійний моніторинг усю роботу владних структур держави з підготовки до євростандартів. Нехай кожен ранок починається у вас із відомого запитання: «А що я сьогодні зроблю для євроінтеграції України»?

Підтримайте справжній курс України в майбутнє.»

Зробив хтось подібне звернення? Ні, такого не сталося.

Ми промимрили свій намір вступити до НАТО, ніби затиснуті в кольчугу. А була ж і раніше не одна можливість подати заявку на вступ до НАТО. І зробити це красиво: наприклад, при підписанні Хартії про особливі відносини з НАТО у 1998 році або під час ювілейного саміту альянсу у Вашингтоні в 1999-му. Не вийшло. Дуже довго чекалося. А все треба робити вчасно. Особливо у політиці міжнародній.

Зрозуміло, що за лідерів з учорашнім світоглядом частина нинішнього покоління українських людей на берегах Дніпра чи Дністра не змогла пожити при комунізмі. При збереженні таких поглядів і нам тим більше не світить порозкошувати при європейських стандартах. Тому насамперед молодшому поколінню, політичним партіям слід не чекати манни з неба, а самим активно готувати своє європейське майбутнє, не дозволити, щоб ЄЕПівський зашморг задушив європейську перспективу України. Але при цьому обов’язково зробити щеплення від спадково-генетичної хвороби, яку наш геній Тарас Шевченко давно діагностував у деяких предків за такими синдромами: «раби», «підніжки», «грязь Москви», «варшавське сміття». Схоже, що 3 вересня при розгляді питання про ЄЕП український уряд продемонстрував ознаки імунітету до цієї хвороби. Побажаймо йому не втратити його й надалі.

Лише тоді матимемо успіх.