ВЛАДА ПУТІНА ЗАХІД МУСИТЬ ПРИПИНИТИ ВДАВАТИ, ЩО РОСІЯ Є ВІЛЬНОЮ ДЕМОКРАТІЄЮ

«Країна, у якій демократія, свобода і верховенство закону процвітають». Так Джордж Буш описав Росію, коли її президент Володимир Путін відвідав Кемп-Девід два тижні тому.

Чи при здоровому глузді американський президент? Як показали дві виборчі кампанії в Росії нинішнього тижня, російська демократія — це цинічний жарт. У Чечні на користь кандидата від Кремля Ахмада Кадирова решта серйозних претендентів були так чи інакше витиснуті з перегонів; виборці і виборчі комісії були підкуплені або залякані; прибічникам опозиції погрожували, іноді їх навіть убивали; і, щоб забезпечити потрібний результат виборів, саме голосування було шахрайством на кшталт африканських диктатур.

Тим часом Валентина Матвієнко виграла пост губернатора Санкт-Петербурга після передвиборної кампанії, яка повністю була упередженою на її користь. Сам пан Путін публічно підтримав її кандидатуру, що є порушенням виборчого закону, яку, втім, глава федеральної виборчої комісії поклав на мас-медіа — зрештою, саме ЗМІ публікували його коментар.

А як щодо свобод? Держава прибрала до рук один за одним головні телевізійні канали. І нині їхня важка суміш спотворених повідомлень і сумних державних подій (які завжди, звісно ж, зображають сяючого пана Путіна) невигадливо нагадують радянську еру. Служба безпеки розростається, а її вихованці заповнюють державні пости на всіх рівнях. Обмеження щодо пересування та поселення у певних регіонах Росії стали жорсткішими. Правозахисні й іноземні донорські організації — серед них американський Корпус миру — або закриті, або виселені.

А верховенство закону? Розпочаті влітку нападки прокурорів на Михайла Ходорковського, найбагатшу людину Росії, прояснили одну річ: у Росії верховенство закону полягає в тому, що ті, хто правлять, є законом. Можливо, при повному розслідуванні у пана Ходорковського могли б бути виявлені вчинені порушення, що виникають із приватизацією нарозхват, яка мала місце в 90-х, під час президентства Бориса Єльцина. Але їх можна було б знайти у будь-якого іншого російського олігарха. Правовою системою явно маніпулюють саме проти нього, а можуть — проти будь-кого іншого.

Злет і падіння

Існує, звісно, інша картинка Росії, намальована інвесторами, які припливають темпами, небаченими з часів економічного колапсу п’ятирічної давнини. Ця Росія процвітає. Найбільші компанії країни вже наближаються до світових стандартів управління. Зменшуються бюрократія і правові нетрі, що стримують зростання малого бізнесу. Інвестори стають більш захищеними. Нинішнього тижня рейтингове агентство Мoody’s підняло рейтинг російських боргових зобов’язань до інвестиційного рівня. Іронічно, але найкращий доказ тому —- проблеми пана Ходорковського: попри труднощі, його нафтова компанія ЮКОС завершила злиття із «Сибнефтью» і кажуть, що іноземні нафтові гіганти, включаючи ExxonMobil, хочуть купити частку в цій новій компанії.

Ці дві картинки не суперечать одна одній. І пан Путін може поставити собі в заслугу як другу, так і першу. Він знає: щоб бути сильною, Росії потрібні й економічне зростання, і гарні стосунки із Заходом, особливо зі Сполученими Штатами. Однак він також вважає, що Росії потрібен тісний нашийник. Пані Матвієнко і пан Кадиров напевно програли б чесні вибори. Це робить їх ще більш зобов’язаними пану Путіну.

Апологети президента стверджують, що це єдиний спосіб управляти такою величезною, бідною і неспокійною країною. Коли Борис Єльцин дозволив регіональним губернаторам узяти більше влади, вони з федералізму зробили посміховисько. А магнати, такі, як пан Ходорковський, котрі порівнюють себе з американськими «баронами-розбійниками» XIX століття, мають такий вплив, про який ці «барони» не могли і мріяти. Телевізійні канали, якими в минулому володіли деякі з олігархів, були не гаванями свободи слова, а інструментами для нападок на Кремль. Щоб процвітати в довгостроковій перспективі, Росія мусить стати демократичною країною, але нині вона найкраща із того, що очікується.

Можливо. Але якщо західні лідери можуть нехтувати такими проблемами, як Чечня, а собі зізнаватися, що Росія — не демократія, вони, принаймні, мусять припинити прикидатися, що вона такою є.