ВІЗИТ БАДЬОРОСТІ НА ТЛІ НОВИХ ВИМІРІВ УКРАЇНСЬКОЇ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ

Після проведеної позавчора в Києві ревізії українсько-натовських відносин генсек НАТО Джордж Робертсон і вище керівництво України залишилися задоволеними станом і динамікою розвитку особливого партнерства нашої країни й Північноатлантичного альянсу.

При цьому «ревізійну комісію», схоже, не збентежили деякі зміни в натовській лексиці українського керівництва, які сталися за останній рік. Адже ще минулої весни в Києві хоч і говорили, що «сьогодні питання про вступ до НАТО не стоїть», але при цьому наголошували на слові «сьогодні» й фіксували в різноманітних документах тезу про те, що «стратегічною метою України є повномасштабна інтеграція в європейські та євроатлантичні структури». Сьогодні ж заявляється: Україна «не має наміру змінювати свій позаблоковий статус» і «не прагне до НАТО», а епітет «євроатлантична» до слова «інтеграція» був заборонений рік тому директивно (приблизно після першого візиту Путіна в Україну). Тоді ж вітчизняні пронатівськи настроєні експерти з тривогою заговорили про можливе згортання реальної співпраці з даною структурою.

Але, незважаючи на все це, пан Робертсон випромінював у Києві оптимізм, розсипав компліменти направо й наліво (навіть міністру Кузьмуку), покладав на нашу країну великі надії зі сподіванням на високі результати і клявся в «твердій рішучості альянсу не залишити Україну насамоті в той час, коли вона прокладає свій шлях у майбутнє». І, певно, аби українське керівництво особливо не тішило себе ілюзіями з приводу власних «досягнень», пояснював таку увагу до України її «помітним геополітичним положенням, що робить її дуже важливою і для Заходу, і для Сходу».

Але досягнення, проте, також були відзначені. Навдивовижу значний ентузіазм у пана Робертсона викликала діяльність міністра оборони Кузьмука з реформування армії. Можливо, тому, що рік тому генсек НАТО взагалі не зрозумів, які реформи відбуваються в нашій армії й чи відбуваються взагалі. Ще не дуже давно в Брюсселі відверто дивувалися, навіщо, власне, створювалася Спільна робоча група з питань військової реформи, якщо практичне виконання Україною її численних рекомендацій наближалося до нуля.

Позавчора ж Джордж Робертсон, відповідаючи «ДТ», заявив: «Міністр Кузьмук багато в чому просунув військову реформу, українські збройні сили стають менш залякуючими, але більш мобільними, гнучкими й професійними, а в цьому і полягає завдання реформування». Правда, виступаючи на міжнародному симпозіумі «Світ у ХХІ сторіччі: співробітництво, партнерство й діалог», генсек НАТО нагадав, як і рік тому, що «затягування з ухваленням болючих рішень — не вихід», «ці рішення все одно доведеться приймати, і пізніше вони лише дорожче коштуватимуть і будуть ще болючішими. Затягування лише збільшує вартість». А посол США в Україні Карлос Паскуаль зазначив, що реформа армії не повинна обмежуватися лише скороченням її чисельного складу, конче необхідні також і структурні реформи.

У вітчизняних експертів з приводу нашої армійської реформи ентузіазму ще менше. Багато з них вважають неможливим за нинішнього керівництва Міноборони реальне реформування й будівництво ЗСУ за «європейським зразком» і ефективне співробітництво з НАТО. Хоча б тому, що командний склад ВР, як і раніше, становить генералітет радянського зразка з притаманними йому ідеологічною упередженістю й антинатовськими й антиамериканськими настроями.

Щодо конкретної співпраці наших військових з НАТО, вони довго ніяк не могли визначити, чого ж вони від нього хочуть. А поки думали, багато заходів з альянсом зривалися. Українська сторона найчастіше виправдовувала це браком коштів, проте насправді найчастіше причиною були елементарне нехлюйство, наша горезвісна необов’язковість і неефективна система ухвалення рішень. Від натовців неодноразово доводилося чути скарги на те, що українська сторона може змінювати плани чи відмовлятися від заходів (навіть від фінансованих альянсом) у найостаннішій момент або надсилати абсолютно непідготовлених людей чи підрозділи. Експерти зауважують, що наші партнери таку поведінку часом сприймають як навмисну і спрямовану на зрив або профанацію програм співробітництва. А Україні було б вельми корисно максимально використовувати програму аналізу й оцінки сил PARP, щоб досягти сумісності дій наших миротворчих підрозділів із миротворчими підрозділами країн НАТО й інших країн-партнерів. А також переймати досвід країн альянсу з реформування збройних сил, забезпечення прозорості військового бюджету, системи цивільного контролю над силовими структурами, з локалізації надзвичайних ситуацій.

Можливо, ухвалена недавно Державна програма співпраці України з НАТО на 2001—2004 р. (ДПС-2004) виявиться щасливішою від своєї попередниці ДПС-2001, реалізацію якої навряд чи можна було назвати задовільною (деякі пункти цієї програми не було виконано на всі 100%). Нова ДПС, твердять експерти, більш реальна, ніж її попередниця (хоча, до речі, невиконані пункти з попередньої програми в неї й перенесли). Крім того, з’явилися певні механізми, які дозволяють контролювати та стимулювати виконання ДПС.

По-перше, нині, крім того що Робочий план (у рамках Хартії) й Індивідуальна програма (у рамках «Партнерства заради миру») партнерства між Україною та НАТО є складовою частиною ДПС, кожне відомство повинно скласти свою персональну програму на чотири роки та звітувати про її виконання перед Державною міжвідомчою комісією з питань співробітництва України з НАТО, очолюваною Марчуком. Отож відмовки на кшталт «ми ж виконали свою частину РП й ІПП» нині проходити не повинні.

По-друге, зрештою, в міністерствах і відомствах таки були створені підрозділи зі співробітництва з Організацією Північноатлантичного договору відповідно до дуже давнього доручення Президента, про яке він, мабуть, і сам уже забув (адже в документі йшлося ще про євроатлантичну інтеграцію). І ці підрозділи, як запевняють, навіть щось там роблять. І навіть іноді самі виявляють ініціативу. Бо, можливо, навіть без будь-якої задньої думки про «євроінтеграцію» й без будь-яких свідомих намірів «поглиблювати особливе партнерство» просто відчули реальну вигоду від співпраці з альянсом.

По-третє, разом з ухваленням ДПС-2004 створили інститут національних координаторів, кожен з яких нині відповідатиме за свою сферу співробітництва з НАТО (екологія, наука, надзвичайні ситуації, ВТС тощо), що, по ідеї, не дозволить міністерствам перекидати заходи програми одне на одного.

І зовсім не обов’язково доводити на кожному кроці, що «нам необхідно в НАТО» і сперечатися про це до хрипоти. Навіть із забороною на епітет «євроатлантична» можна потихеньку включати до своїх програм співробітництва заходи аналогічні до тих, які записані в плани дій щодо членства офіційно визнаних кандидатів до НАТО. Але говорити при цьому, що наша мета — «поглиблення співробітництва», і тихою сапою рухатися в бік альянсу, нікого при цьому особливо не дратуючи. Усім зрозуміло, що при нинішньому Президентові Україна заявку до НАТО не подасть. Але раптом у нації з’явиться лідер, здатний, нарешті, повернути її в Європу й забезпечити повноцінні гарантії безпеки?

Та й зараз «євроатлантизм», так і дивись, може знову ввійти в зовнішньополітичну моду. Певні ознаки повернення «вигнанця» окреслилися під час симпозіуму «Світ у ХХІ сторіччі», на якому ньюсмейкером виявився не генсек НАТО з його надто вже округлими й дипломатичними фразами, а український міністр закордонних справ Анатолій Зленко, котрий здивував (і порадував багатьох) кількома висловлюваннями. Схоже, Анатолій Максимович усе-таки поставив перед собою амбіційні цілі й вирішив постаратися виправдати надії тих, хто бачив у ньому одного з небагатьох людей в Україні, здатних наполегливо та цілеспрямовано просувати країну до заповітної європейської мети (незважаючи навіть на не менш наполегливу протидію пана Орла, куратора паралельного зовнішньополітичного центру на Банковій).

Отже, нині, за Зленком, ми «доктринально поділяємо концепцію нової Європи, в основі якої стоять Європейський Союз, Рада Європи й Організація Північноатлантичного договору. Саме ці інституції вважаємо ключовими стовпами європейського курсу України». Безумовно, в нинішній ситуації це визначення не могло не мати супровідного пояснення про те, що ступінь і зміст співпраці Києва з кожною з названих структур не обов’язково мають бути однаковими й симетричними. А де ж місце ОБСЄ, в якій «стратегічний партнер» Росія бачить основу європейської безпеки? В Україні сьогодні заявляють, що «перетворення ОБСЄ на дійову модель майбутнього панєвропейського співіснування можливе лише за умови ефективного реформування цієї структури».

Європейський Союз, Рада Європи й НАТО в сьогоднішньому українському баченні не лише лежать в основі нової Європи, а й є трьома вимірами просування України європейським шляхом. І якщо з курсом на інтеграцію в ЄС досі все було більш-менш зрозуміло, то слова на адресу Ради Європи пролунали по-новому великодушно й демократично: «Україна не мислить власної європейської інтеграції без існування в полі Ради Європи <...> Ми переконані, що неупереджена й об’єктивна увага цієї організації до процесів в Україні не тільки бажана, а й стратегічно важлива. Сьогодні, коли пристрасті втихомирилися, ми віддаємо належне небайдужості держав—членів Ради Європи до подій у нашій країні й українських перетворень».

І, нарешті, відносини з альянсом. За словами міністра закордонних справ, Україна зацікавлена в поглибленні формули особливого партнерства з альянсом і подальшому зміцненні механізмів цього партнерства. А.Зленко сподівається: проведення саміту Україна—НАТО в 2002 р. закріпить новий рівень нашої взаємодії. Чи можна вважати, що Україна була б не проти укласти з НАТО документ більш конкретний, ніж Хартія? Пригадаймо, адже свого часу українська сторона пропонувала альянсу підписати не вельми абстрактну Хартію, а певну угоду, але тоді натовці цю пропозицію відкинули, мовляв, які ж можуть бути гарантії не членам, що ви здатні дати навзамін?

Сьогодні ми, як і раніше, не можемо подавати заявку до НАТО (не обговорюватимемо причини). Але чому б не закріпити «новий рівень взаємодії» новим документом? Тим більше що «ми твердо переконані: до суверенних прав кожної нації належить право вибирати власні шляхи забезпечення своєї безпеки». І вже є що запропонувати навзамін: «Наша країна вже сьогодні прагне зробити власний внесок у поліпшення клімату безпеки в Європі». Це й участь у врегулюванні абхазької і придністровської проблем, і миротворчість на Балканах (до речі, Анатолій Максимович повідомив про недавно ухвалене рішення про необхідність призначення спеціального представника МЗС України на Балканах). Крім того, Україна вважає, що має всі політичні, військово-технічні й моральні підстави для адекватної участі в конкретному діалозі з усього комплексу питань по ПРО і пропонує провести спеціальну конференцію за участі широкого кола політиків, учених, військових і юристів.

* * *

«Quo vadis, Європо? Quo vadis, Україно?» — Анатолій Зленко вірить, що відповіді на ці запитання будуть однакові й позитивні. От тільки «за європейською риторикою має стояти непохитна політична воля, яка не дозволить витиснути нашу державу на периферію європейських політичних, економічних, енергетичних та інших інтересів. Бо слова мають реальне значення, якщо вони підкріплені конкретними й осмисленими діями».