Візит «вибачення» Меркель

Не таким мав бути останній візит канцлера ФРН Ангели Меркель до України. У країні, що бореться за відновлення суверенітету і незалежності, повернення окупованих Росією територій, розраховували вітати іншу Ангелу — «нашу Ангелу», як колись її називали в українських кулуарах, із справжніми почестями. І хоча її візит до Києва мав би відбуватися за традиційними дипломатичними канонами запрошення приймаючої сторони, цього разу все було не так. Інтерес був на боці Берліна.

Якщо хтось ще перебуває в полоні ілюзій, то змушений розчарувати. Ні, візит Меркель в Україну був не про Україну. Напередодні своєї поїздки для зустрічей у Києві канцлер Німеччини не випадково, а цілком свідомо побувала в Кремлі. Така собі «човникова дипломатія» Меркель у власних інтересах. Цей епізод додатково підтвердив, що першість у вирішенні питань, де український інтерес є чи найбільш критичним, сьогодні належить не Україні. Нашу долю вирішують за спиною України без України, на виході виставляючи чек «погоджуйся або відкидай». Саме так і виглядає реальна політика, де найбільші дивіденди отримує той, хто гуртує підтримку навколо своїх підходів, хто активно та ініціативно рухається в лабіринтах світової політики, хто розбудовує міцну та широку мережу особистих контактів. Київ цього зробити не встиг, почиваючи на лаврах від успіху в переконанні світу в токсичності Росії, здобутого у попередні роки іншими керманичами.

Чи винна пані Меркель у тому, що німецький інтерес їй ближче до серця? Ні. Чи залишається вона поборником інтересів України? Так. Однак самої її віри і відданості українській боротьбі недостатньо для перемоги. Підтримують тих, хто і сам протистоїть та пропонує дієві формули вирішення питань, де зав’язані інтереси багатьох. «Північний потік-2» завжди був і залишається саме про це. І саме заради завершення цього проєкту пані Меркель прибула в Україну, аби побачитися з президентом Володимиром Зеленським. Донбас і Крим цього разу ні до чого. Не більше ніж «соус до основної страви». Підтверджень цьому чимало. Від показово скороченого перебування канцлера в Україні, адже в Києві вона залишалася менше доби і провела лише дві зустрічі, до граничної пунктуальності всіх заходів програми, де кожна із зустрічей була в рамках закладеного хронометражу. Анонсовані перемовини 23 серпня в Києві між міністрами енергетики України, Німеччини та США все остаточно розставили на свої місця. Без ЄС і РФ це більше нагадує спробу тримати гарну міну при поганій грі. За кулісами цієї димової завіси Києву пропонують обирати краще з двох зол — погодитися чи ні на енергетичну пропозицію, адже альтернатива може бути гіршою. Така собі формула і заповіт пані Меркель.

Під час спільної прес-конференції президент Зеленський і канцлер Меркель даремно намагалися приховати ґрунтовні розбіжності між позиціями Києва і Берліна. Зустріч 22 серпня їх не зблизила, а схоже, навпаки, ще більше віддалила. Не зняв (і не міг зняти) цього відчуття навіть щедрий жест Києва щодо нагородження Меркель Орденом Свободи. Цілком виправдана нагорода з погляду внеску канцлера у підтримку України. Однак обраний для цього час учергове продемонстрував короткозорість Банкової, адже нічого не заважало зробити це після її відходу з політичної посади.

Ключова помилка Києва, яка унаочнилася за результатами зустрічі Зеленський—Меркель, полягає у тому, що кожного разу Україна дозволяє звужувати фокус уваги та говорити лише про інтерес іншої сторони. Справа не в «Північному потоці-2» чи «Північному потоці-1». І не в грошах, які намагається виторгувати Київ чи пропонує Берлін як компенсацію. Справа у тектонічному зламі, перед загрозою якого перебувають вся Об’єднана Європа і трансатлантичний світ, погоджуючись на запуск нового енергорукава Росії. Те, що могло стати інструментом примусу для зміни поведінки Росії та зобов’язання її у подальшому жити за правилами, невпинно стає демотиватором до цих змін і запрошенням до подальшої гібридної агресії Кремля.

Пам’ятаймо, що російської гібридної агресії не зупинив Будапештський меморандум, не зупинить і Вашингтонська декларація Меркель—Байдена. Тим більше після введеного в експлуатацію «газогону Путіна». У Києві канцлер ФРН так і не змогла чітко відповісти, чи отримає Україна бодай якісь гарантії транзиту і заповнення української газотранспортної системи після 2024 року. Не змогла — значить, гарантій нема, і все, як кажуть із Москви, у подальшому залежатиме від ринкової кон’юнктури. У дипломатичних колах, обізнаних із перебігом перемовин, підтверджують, що нічого нового в Києві не стало: поступок очікують саме від України.

Натомість підвішена десь у Європі перспектива запуску «Північного потоку-2» могла б стати не лише стримуючим чинником для Росії, оберегом для України та ЄС у цілому, а й знаряддям для просування інтересів припинення російської агресії та примушення до виконання Кремлем його безпекових зобов’язань за Мінськими домовленостями. Після запуску «газогону Путіна» (а сумнівів у цьому дедалі менше, і зустріч із президентом США Джозефом Байденом 31 серпня це, судячи з усього, засвідчить) слід очікувати на зміну ролей. Цілком очевидно, що з першим кубометром російського газу в «Північному потоці-2» Москва отримає можливість виставляти свою ціну за стабільність енергопостачання, якою, ймовірно, будуть вимоги політичних поступок з боку Києва у врегулюванні ситуації в Донбасі, якщо Україна прагне безпечних і стабільних газопостачання і транзиту.

З таким виразним акцентом на тематиці енергетики даремно мріяти про будь-який прогрес на шляху мінського врегулювання. Так, канцлерка Меркель цієї теми в Києві не оминула, визнала, що порушувала її з президентом Путіним у Москві 20 серпня. Проте чи це ключове? Викривальними є її слова і в Києві, і в Москві про «порядок денний» можливої нормандської зустрічі та визнання «недостатньо швидкого руху» на шляху врегулювання. Якщо перекласти з дипломатичної на зрозумілу мову, це означає, що без поступок Києва, читай — імплементації «формули Штайнмаєра» в українське законодавство та готовності до подальших поступок на політичному треку, розраховувати на прогрес не варто. Ситуація і далі залишатиметься у підвішеному замороженому стані, під контролем забаганок Кремля та його улюбленої тактики контрольованого загострення на фронті.

З погляду оцінки успішності візиту канцлера ФРН в Україну, вельми показовою також стала відсутність сигналів про готовність посилити санкції проти РФ для стримування її агресії. Як і жодного слова про омріяні в Україні перспективи європейської та євроатлантичної інтеграції держави, План дій щодо членства чи декларації про підтримку Німеччиною європейської перспективи України. Слово Берліна на цих треках є критичним. Мовчання — показовим.

Так само повз візит пройшли й перспективи торговельно-економічної та інвестиційної співпраці між Україною та ФРН, що, як обіцяв президент Зеленський, мають бути в основі будь-якого контакту за його участі. Привезені канцлером 1,5 млн доз вакцин для потреб боротьби України з коронавірусом стали на тлі всіх інших питань більше «втішним призом» і жестом милосердя до Києва, підкреслили візит «вибачення» Меркель.

І поки Київ, крім звинувачень у бік партнерів, не пропонує натомість ефективних формул відсічі агресії Росії, Кремль продовжує діяти. Ще до візиту Меркель Путін встиг провести тривалий телефонний контакт з президентом Франції Макроном, з яким докладно обговорив і українське питання. Очна зустріч з канцлером Меркель наступного дня дозволила додатково зафіксувати російський наратив: у пробуксовуванні мирного процесу тепер буде винен Київ. Якщо заданого останніми зустрічами — від женевської до московської — тренду не вдасться змінити і під час візиту президента Зеленського до Вашингтона, Банковій треба готуватися до нових реалій. Тепер навіть тактика «зазирнути в очі» не спрацює, Путін свої очі просто відводитиме чи закочуватиме.

Із певним присмаком розчарування перегортаємо сторінку у співавторстві Володимира Зеленського та Ангели Меркель у книзі українсько-німецьких відносин і з надією на краще очікуємо на наступну сторінку. Чи слід обвинувачувати в цьому Берлін і особисто Меркель? Питання риторичне. Переможців не судять.