Війни глобалізації

Глобалізація, згідно з визначенням американського дослідника Хелда Макгрю [www.dushkin.com/online], — це розширення, поглиблення та прискорення взаємозв’язків у світовому просторі в усіх аспектах сучасного людського життя. Вона втілює ідею інтегрованості країн у світове співтовариство та їх спільного розвитку. Захоплюючи широке коло сфер діяльності людини, від культури до злочинності, від фінансів до духовності, глобалізація викликає безліч дискусій і суперечок.

Україна відчула вплив глобалізації вже з перших років незалежності, коли її економіка та суспільна сфера стали відкритими для світу. Нові явища принесли країні нові можливості й перспективи. Розширювався доступ до культурних, інтелектуальних і технологічних здобутків світового співтовариства. Твори світового кінематографа, літератури, музики дуже швидко стали звичним оточенням кожної людини. Ще вчора такі престижні і дорогі речі, як автомобілі, комп’ютери, Інтернет, системи комунікації із зовнішнім світом, мобільний зв’язок тощо, стали невід’ємними помічниками сучасної людини, зробивши її значно функціональнішою і продуктивнішою. Стає дедалі простіше зв’язуватися з людьми в будь-яких куточках світу, швидше діставатися до іншого місця або отримувати свіжі новини одразу після тієї чи іншої події.

Але, поряд із позитивними чинниками глобалізації, які досить повно обговорювалися в численних літературних джерелах, їй притаманні і болючі проблеми та загрози. Ризики втрати національної ідентичності та культури малочисельних народів, прояви міжнародної злочинності, корупції, тероризму, порушення авторських прав на інтелектуальну і промислову власність, злочини в інформаційних мережах тощо — все це інший «бік медалі» глобалізації. У міру розвитку технологічного й суспільного прогресу негативні явища глобалізації поширюються швидше, а боротьба з ними потребує дедалі більших і складніших зусиль.

Україна невпинно втягується у процес глобалізації. З одного боку, її шанси скористатися перевагами глобалізації зростають, але з іншого — вона стає відкритішою для нових загроз. До них Україна, як молода держава, не підготовлена і найчастіше — від них не захищена.

Виміри глобалізації

Постає запитання: а як кількісно оцінити позитивний і негативний вплив глобалізації на країни, які в неї занурюються? Найбільш відомі дві системи кількісного і якісного вимірювання глобалізації. Першу розробив швейцарський Інститут дослідження бізнесу (KOF Konjunkturforschungsstel der ETH Zurich) [www.kof.ch/globalization/], другу — Міжнародна організація Carnegie Endowment for International Peace (CEIP) [www.atkearney.com; www.foreignpolicy.com]. Обидві системи дозволяють щорічно розраховувати кількісну оцінку — індекс глобалізації (Іг). За першою системою (далі системою KOF) цей індекс розраховується для 123 країн світу, за другою (далі системою CEIP) — для 62.

Індекс глобалізації дозволяє оцінити масштаб інтеграції будь-якої країни у світовий простір і виконати порівняння різних країн за цим показником. Індекс глобалізації за системою KOF визначається трьома вимірами: економічним (Іге); соціальним (Ігс); та політичним (Ігп) і обчислюється як сума своїх складових Іг = 0,34*Іге + 0,37*Ігс + 0,29*Ігп із відповідними ваговими коефіцієнтами. За системою СЕІР цей індекс визначається чотирма вимірами: економічним (Іге); персональним (Ігпр); технологічним (Ігт) та політичним (Ігп) і обчислюється як сума вказаних складових із рівними ваговими коефіцієнтами.

Порівнюючи зміст вимірів індексу глобалізації за обома системами, легко побачити, що персональний та технологічний виміри за системою СЕІР практично зводяться до соціального виміру за системою KOF. Тому далі, для зручності порівняння, в системі СЕІР об’єднаємо персональний і технологічний виміри в соціальний вимір.

Проаналізуємо явище глобалізації з використання обох систем по кожному з трьох вимірів. Двадцять провідних країн представимо в таблиці.

1. Економічний вимір глобалізації (Іге) відбиває постійне зростання взаємозв’язку між потребами людей, з одного боку, та можливостями виробництва й розповсюдження товарів і послуг із допомогою міжнародної торгівлі, надходження іноземних інвестицій і розвитку процесів транснаціоналізації — з іншого. В обох системах він визначається такими спільними індикаторами: рівень торгівлі у вигляді суми всіх видів експорту й імпорту; прямі іноземні інвестиції як сума їх припливу та відтоку. В системі KOF використовуються додаткові індикатори: портфельні інвестиції у вигляді суми абсолютної вартості їх припливу та відтоку і доходи нерезидентів у формі заробітної плати чи прибутку від інвестицій, виражені у відсотках від ВВП .

Обрахунок економічного виміру глобалізації за 2005—2006 рр. показав, що за системою KOF перше місці у світі посідає Люксембург (за системою СЕІР — невизначене), друге місце посів Гонконг (за системою СЕІР — невизначене), третє — Ірландія (за СЕІР —3), четверте — Нідерланди (за СЕІР — 6), п’яте — Сінгапур (за СЕІР — 1). США посідають лише 28 місце (за СЕІР — 52). Україна перебуває на 82 місці (за СЕІР — 18) після Аргентини та перед Філіппінами. Росія обіймає 91 місце (за СЕІР — 43) після Албанії та перед африканською країною Малаві.

Порівняємо динаміку змін цього показника за останніх 13 років для України та двох країн, які чинять на неї найбільший вплив, — Росії і США (рис. 1).

Бачимо, що рівень інтегрованості у світ економіки США за останніх 13 років виявився практично сталим і змінювався в діапазоні: Іг=(4,30—4,35), тоді як Україна та Росія, перебуваючи в бурхливому перехідному процесі, впевнено рухаються від практично замкнутих економік до ліберальних та інтегрованих у світові. Рівень економічної глобалізації Росії за цей період зріс на 310%, а України — на 640%.

Економічний вимір глобалізації будь-якої країни перебуває у прямо пропорційній залежності від її політичної стабільності та наявності відпрацьованої законодавчої бази, що не підлягає швидким змінам. Інакше кажучи, цей показник дуже чутливий до рівня довіри інвесторів, до їхньої впевненості в тому, що вони зможуть отримати прибуток від інвестицій.

Але чи завжди економічна глобалізація має позитивний ефект? Критики відзначають низку проблем і загроз, які є її наслідком. Перш за все тому, що розповсюдження фінансових потоків у світі характеризується істотною нерівномірністю. Природно, країни зі сприятливим інвестиційним кліматом отримують левову частку прямих іноземних та портфельних інвестицій. Тим часом найбідніші країни світу залишаються майже без економічної уваги інвесторів. До таких країн належать більшість африканських країн, окрім Південно-Африканської Республіки (ПАР), Нігерії та Ботсвани. За даними ООН (Доповідь про світовий розвиток, 2005), сукупна частка прямих іноземних інвестицій у цих країнах 2005 року становила 1,7%, із яких 0,7% — частка ПАР.

Що ж стосується решти 98,3 відсотка прямих іноземних інвестицій, то, за даними Конференції ООН із питань торгівлі та інвестицій (2006 р.), на розвинені країни припало 573 млрд. дол., що на 41% більше, ніж у 2005 році; на країни, які розвиваються, припало 274 млрд. дол., що означає 13-відсоткове зростання, порівняно з минулим роком, а найбідніші країни світу відчули інвестиційний спад.

Сприяє наростанню нерівності у світі і процес транснаціоналізації великого капіталу, коли потужні корпорації розповсюджують свої мережі по всьому світу, користуючись здебільшого дешевою робочою силою і природними ресурсами бідних країн або країн, що розвиваються. При цьому кінцеві прибутки отримують власники зазначених корпорацій, тобто, врешті-решт, резиденти розвинених країн. На початок 2006 р. зафіксовано 65000 транснаціональних корпорацій, які контролюють понад 70% сукупного світового капіталу.

Тож бачимо, що у процесі поширення глобалізації продовжують нарощувати свої багатства найрозвиненіші країни, віддаляючись від країн, що розвиваються (до яких можна зарахувати й Україну) і відкидаючи на узбіччя світового прогресу найбідніші країни, до складу яких входить більшість африканських країн. З кожним роком через економічну глобалізацію відстань між країнами цих трьох груп збільшується, що прискорює процес наростання світової нерівності (дані про Gini індекс, табл.).

За даними Світового банку, 1973 р. розрив у прибутках між найбагатшими та найбіднішими країнами визначався співвідношенням 44:1. Глобалізація дала можливість розвиненим країнам світу і найбільшим транснаціональним корпораціям скористатися потужнішими продуктивними силами. Великий капітал використав їх для свого подальшого збагачення. Як наслідок, на початку XXI ст. розрив у прибутках між найбагатшими і найбіднішими країнами світу збільшився до співвідношення 72:1. Ця тенденція дуже тривожна, з огляду на збільшення кількості конфліктів у світі, зростання корупції, тероризму, злочинності, зниження доступності якісної освіти, погіршення екології та медичного забезпечення людей.

2. Соціальний вимір глобалізації (Ігс) є фактором, який відображає міру інтегрованості пересічної людини, її родини, її життя та праці в міжнародні суспільні інститути. Формально цей вимір в обох системах оцінюється такими індикаторами, як інтенсивність персональних контактів людини у банківській, телекомунікаційній та туристичній сферах з іншими країнами, рівень розвитку міжнародного туризму, рівень охоплення людини засобами масової інформації та телекомунікації. При цьому система KOF додатково враховує два таких індикатори: відсоток іноземних громадян у країні та рівень охоплення країни мережами міжнародної торгівлі.

За системою KOF, першу п’ятірку у світі очолюють США (за системою СЕІР — 20 місце), на другому місці — Канада (за СЕІР — 17), на третьому — Австралія (за СЕІР — 19), на четвертому — Швеція (за СЕІР — 13), на п’ятому — Нова Зеландія (за СЕІР — 16). Україна посідає 66 місце (за СЕІР — 38), йдучи за Беліз і перед Росією — 67 місце (за СЕІР — 42). США протягом останніх 13 років мали найвищий у світі рівень соціальної глобалізації, який за зазначений період зріс на 70%, тим часом для України і Росії цей показник у 7—8 разів нижчий, хоч він у стільки ж разів вищий, ніж у країн — аутсайдерів цього списку. Критичною для України є та обставина, що впродовж зазначеного періоду практично не відбулося змін у цій сфері (рис. 2), що має бути досить тривожним сигналом для політикуму країни, виходячи з можливого наростання соціальної напруги та незадоволення населення.

Соціальна глобалізація несе з собою не менше викликів і загроз, ніж економічна, особливо для країн, що розвиваються і не адаптовані до цих змін. Американський аналітик Мойзес Наим [www.foreignpolicy.com] називає «п’ять війн» (загроз) глобалізації, що стають найбільш значимими проблемами сучасного суспільства. Це розповсюдження наркотиків, наростання корупції, незаконне використання інтелектуальної власності, поширення нелегальної міграції людей і відмивання грошей. На жаль, практично за всіма п’ятьма загрозами глобалізації Україна входить до групи країн-«антилідерів» і вже тривалий час не вдається до жодних дієвих кроків, аби позбутися цього статусу. Вона перебуває на 4 місці у світі за обсягами нелегальної міграції людей (4,2%). За коефіцієнтом свободи від корупції (2,3 за десятибальною шкалою, табл.) та за обсягами відмивання грошей Україна входить до 30 найнепривабливіших країн світу. Рівень незаконного використання інтелектуальної власності в Україні становить 91% в усіх сферах діяльності. За цим показником вона на 4 місці в нижній частині списку, поступаючись лише Китаю — 95%, Росії та Індії — 93%. В Україні загрозливо збільшується використання наркотиків.

Перелік загроз соціальної глобалізації можна значно розширити. Зокрема, слід відзначити явище, яке критики називають формуванням «глобального селища», що означає інтеграцію національних культур у спільну світову. Сьогодні весь світ заполонила продукція голлівудського кінематографа, західна музика на 90% споживається молоддю планети та інше.

Це явище насамперед породжує ризик втратити (або істотно змінити) мови невеликих націй і народів. Дедалі більше глобальною світовою мовою стає англійська, що є зрозумілим наслідком зростання взаємодії людей у світі. Перш за все, вона поширюється у чистому вигляді як перша іноземна мова, котру вивчають у більшості європейських та світових навчальних закладів. Але з неї робляться і найбільші запозичення різноманітної термінології практично до всіх інших мов світу. Ця англомовна термінологія заміщує або витісняє з національних мов та діалектів корінні слова чи вирази і часто призводить до нових лінгвістичних сполучень, які з часом узаконюються.

3. Політичний вимір глобалізації (Ігп) відбиває політичну вагу і вплив будь якої країни на світові процеси і зміни й дозволяє оцінити масштаби розширення її участі в цих процесах та змінах. В обох системах зазначений вимір кількісно оцінюється з використанням таких спільних індикаторів, як: членство країни у міжнародних організаціях та участь країни у місіях Ради Безпеки ООН. При цьому в системі KOF додатково використовується індикатор — кількість іноземних посольств у країні, а в системі СЕІР — кількість ратифікованих міжнародних угод.

Швейцарський дослідник Аксель Дрехель [www.kof.ch/globalization/] вважає, що політична глобалізація сприяє розвиткові країни, через її авторитет та вплив на міжнародній арені, опосередковано і повільніше, порівняно з економічною та соціальною глобалізацією, але в кінцевому підсумку — масштабніше.

Як бачимо з рис. 3, п’ятіркою світових лідерів за цим виміром є: США — 1 місце (за системою СЕІР — 31 місце), Великобританія — 2 місце (за СЕІР — 10), Франція — 3 місце (за СЕІР — 6), Росія — четверте місце (за СЕІР — 29) і Швеція — 5 місце (за СЕІР — 19). Україна обіймає 38 місце (за СЕІР — 34), йдучи за Ганою і випереджаючи Уругвай. Росія, на відміну від України, досягла чималого успіху в політичній інтеграції у світове співтовариство. Вона є одним із найвпливовіших політичних гравців у світі, незважаючи на слабкі економічні та соціальні показники. Це пояснюється успадкуванням Росією впливу Радянського Союзу, її участю у великій вісімці, наявністю потужного військового потенціалу, найбагатшими у світі енергетичними ресурсами.

Політична глобалізація супроводжується і новими загрозами. Найбільшою з них постає міжнародний тероризм. Виявити чітку залежність між рівнем політичної глобалізації і масштабами тероризму в тій чи іншій країні не вдається. Водночас дані, наведені в [www.foreignpolicy.com], свідчать, що більш ізольовані країни, такі як Індія, Туреччина, Саудівська Аравія, Колумбія, — вразливіші до терористичних проявів.

Маючи економічний, соціальний та політичний виміри глобалізації, проаналізуємо загальний індекс глобалізації (табл.). Бачимо, що, за системою KOF, завдяки першим позиціям у соціальній та політичній глобалізації США обіймають перше місце у світі й за загальним індексом (за системою СЕІР — 4 місце). На другій позиції — Швеція (за СЕІР — 8), на третій — Канада (за СЕІР — 6), на четвертій Великобританія (за СЕІР — 12) і на п’ятій — Люксембург (за СЕІР місце не визначено).

Завдяки досить високій позиції Російської Федерації у показнику політичної глобалізації, за загальним індексом (Іг) вона обіймає 39 місце (за СЕІР — 52), що насамперед демонструє значно вищу російську участь у зовнішніх представницьких проектах, ніж у внутрішніх.

Україна, за системою KOF, перебуває на 64 місці (за системою СЕІР — на 39-му), йдучи за Кенією і перед Перу. Бачимо, що вона майже у 2,4 разу повільніше глобалізується, ніж Сполучені Штати, і в 1,2 разу — ніж Росія (рис. 4).

Як ставитися до глобалізації?

Розуміючи об’єктивний характер явища глобалізації, його вирішальний вплив на прогрес людства, з одного боку, а з іншого — його суперечливість, притаманність йому багатьох ризиків і загроз, важливо визначитися: як ставитися до цього явища, заперечувати й ігнорувати його — чи спробувати побачити в ньому раціональне зерно?

Одна з головних особливостей глобалізації полягає в тому, що це явище супроводжується «нестримним» розширенням світових ринків для певних видів продукції, товарів чи послуг. При цьому постає гостра проблема: як зберегти достатні простори для розвитку людських, громадських і природних цінностей в умовах нестримного розвитку глобальних ринків? Коли вони починають «безроздільно» домінувати над соціальною і навіть над політичною сферами суспільства — це є ознакою «іншого боку медалі» явища глобалізації, свідченням недостатнього розвитку демократичних інститутів цього суспільства. У такому разі влада і багатство концентруються в невеликої групи людей та корпорацій, відділяючи решту суспільства від демократично встановлених норм використання громадських прав і ресурсів.

У цьому плані глобалізація «підштовхує» до перегляду принципів управління як на національному, так і наднаціональному рівнях. Заради задоволення потреб людини за рахунок переваги конкурентоспроможних ринків, при наявності чітких правил та політичних і географічних кордонів, управління на зазначених рівнях має ставати ефективнішим і скоординованішим. Ідеологічні засади мають меншою мірою домінувати над принципами толерантності й прагматизму на великих економічних просторах. Тобто має визнаватися той факт, що вигоди для одного з учасників глобального ринку (країни чи транснаціональної компанії) можуть не обов’язково влаштовувати інших учасників і чимось треба поступатися заради спільного стратегічного розвитку.

Для здійснення такої політики особливого значення набувають регулюючі функції авторитетних міжнародних організацій, у першу чергу ООН, Світової організації торгівлі (СОТ), Міжнародного валютного фонду (МВФ), Світового банку, «великої вісімки», НАТО, ЄС, ЮНЕСКО, ЮНІДО, Всесвітньої організації із захисту інтелектуальної власності (ВОІВ) та інших. Зокрема завдяки координуючим діям ООН у світі почали поширюватися і втілюватися в життя ідеї сталого розвитку (Sustainable Development), які відіграють потужну стримуючу роль стосовно невпинного зростання загроз глобалізації.

Водночас непокоїть та обставина, що останнім часом посилюються тенденції безроздільного домінування політики міжнародних організацій, котрі підтримують глобальні ринки, таких як СОТ, МВФ, Світовий банк, над діяльністю організацій, котрі піклуються про забезпечення суспільних благ, зокрема збереження миру, охорону довкілля, захист прав людини, боротьбу з бідністю, розвиток охорони здоров’я, культури, освіти. Роль останніх у врегулюванні світового порядку, на жаль, починає слабшати, а фінансування, яке вони отримують, — зменшуватися. В цілому ж критики одностайно відзначають, що країни, більш ізольовані від міжнародних організацій, — значно вразливіші перед загрозами глобалізації.

В умовах нестримного поступу наднаціонального капіталу, який диктує свої правила соціально-економічного розвитку більшості країн світу, та послаблення відповідної регулюючої функції авторитетних міжнародних організацій дедалі частіше звучать голоси різноманітних об’єднань і угруповань громадян на захист суспільних інтересів. Цей рух виник у Сіетлі (США) в листопаді 1999 року під час проведення конференції СОТ.

За сім останніх років акції протесту проти глобалізації стали регулярними під час проведення засідань СОТ, МВФ, Світового банку, «великої вісімки». Важливо відзначити, що громадський рух «проти глобалізації» привів до появи досить потужної ідеологічної платформи. Вона відкидає нестримну гонитву транснаціональних компаній за прибутками будь-якою ціною, всупереч іншим суспільним цінностям, коли принципи гуманності, духовності, соціальної справедливості, збереження природи, регіональної і національної ідентичності країн світу відходять на другий план.

Постає запитання: як ставитися до антиглобалізму як громадського руху: засуджувати та ігнорувати — чи спробувати зрозуміти його? Якщо відмежуватися від проявів екстремізму, то стає очевидно, що антиглобалізм виступає майже як головний врівноважуючий фактор на користь неприйняття спрощеного домінування інтересів транснаціонального капіталу над фундаментальними суспільними цінностями людства, що, зрештою, може призвести до нових глобальних катастроф. Саме завдяки конструктивній складовій антиглобалізму в сучасному світі формується новий світогляд, відповідно до якого економічний розвиток як такий не повинен домінувати над іншими національними і культурними цінностями світового співтовариства, демократичними засадами й принципами толерантності, необхідністю збереження природи та здоров’я людей.

Звичайно, механізм стримування негативних наслідків глобалізації з боку громадського руху полягає у ефективному суспільному впливі на рішення міжнародних організацій, урядів країн і транснаціональних компаній з метою забезпечення балансу між інтересами великих бізнесових кіл та гуманітарними й соціально-економічними інтересами світової спільноти. Тобто найкращим виходом із суперечливої ситуації, що складається для людства, є пошук шляхів, спрямованих на використання переваг глобалізації і мінімізацію її негативних наслідків. Повне ж заперечення глобалізації як об’єктивного явища не виправдане, оскільки призведе до втрати часу і нових можливостей.