ВІЙНА ІНШОГО ТИПУ

Що ж, американці та їхні союзники все-таки зіштовхнулися в Іраку з тим, чого найбільше боялися, — з асиметричною війною. Тією самою, яка спричинила крах армії Наполеона, затероризувала війська нацистів, змусила піти з Афганістану Радянський Союз і досі не дає спокою федералам на території Чечні. Сьогодні війська коаліції опинилися в умовах масштабних і багатоваріантних воєнних дій, що розвиваються за сценарієм не Пентагона, а Саддама Хусейна.

На південний схід від Багдада моторизовані частини й підрозділи морської піхоти готуються до атаки на позиції Республіканської гвардії Іраку, котра захищає столицю. Тут союзників очікує інтенсивна, маневрена війна з використанням більшої частини сучасного арсеналу збройних сил. Проте на всьому протязі ліній комунікації, що тягнуться до кордону з Кувейтом, ведеться війна іншого типу, війська коаліції борються з нерегулярними частинами, котрі залишились вірними Саддаму Хусейну. Водночас у безлічі невеликих іракських міст, які опинилися в тилу союзників (на кшталт Насирії й Неджефа), розгортається особлива війна — сутички в міських умовах, коли незалежно від переможця завжди страждає місцеве населення.

Такий складний характер бойових дій відображає головний недолік розробленої Пентагоном стратегії операції «Свобода для Іраку». Американці вважали, що іракські жителі нададуть їм допомогу. Проте союзникам не вдалося переконати народ Іраку в тому, що вони прийшли як визволителі, а не окупанти. І сьогодні навіть ті іракці, котрі ненавиділи раніше Саддама Хусейна та прагнули до повалення його режиму, занепокоєні вторгненням до їхньої країни американських військ. Отже, з погляду стратегічного, план США виявився не ідеальним. У «активі» Вашингтона також і тактичний прорахунок — американська розвідка припустилася фундаментальної помилки, не врахувавши можливості партизанської війни, появи камікадзе, снайперів і людей, здатних іти на танки з рушницями та гранатометами.

Як стало відомо західним журналістам, минулого тижня в Багдаді пройшла незвичайна нарада, що дозволила скласти уявлення про те, як Саддам Хусейн сподівається виграти битву проти очолюваної американцями коаліції. У ній взяли участь близько трьохсот шейхів, котрі прибули з різних районів країни з метою одержання інструкцій про методи ведення боротьби з союзними військами, що просуваються до Багдада. Кількість бойовиків, яких учасники наради здатні рекрутувати в сільських областях Іраку, оцінюється в десятки тисяч чоловік.

Інструкції, отримані шейхами, були прості — відмовитися від загальноприйнятих способів ведення війни, а покладатися на чинник несподіванки й різноманітні хитрощі. Бойовики мають підходити до солдатів коаліції в типовому національному одязі, нічим не відрізняючись при цьому від звичайних селян і пастухів, а коли противник втратить пильність, робити свою чорну справу.

Попри те, що побутові умови життя іракських племен нагадують позаминуле століття, вони озброєні аж ніяк не примітивною зброєю: партія Баас щедро постачила їх стрілецькою зброєю й амуніцією, а також інструкціями про те, що вони не повинні давати спокою своїм ворогам.

Від самого початку коаліція намагалася залучити лідерів племен на свій бік і використовувати їх проти уряду Саддама. Проте, схоже, ісламські заклики, патріотизм, арабська солідарність, а також багаторічне підживлення грошима, продовольством і роботою зміцнили відданість більшості з них правлячій партії Баас.

Попри технологічну перевагу США, шейхи переконані: вміння їхніх бійців і тактика партизанської війни стають тим чинником, який утруднює наступ коаліції. І справді, військам США та Великобританії, котрі готувалися воювати з елітною Республіканською гвардією й частинами регулярної армії, нині доводиться мати справу зі збройними цивільними особами, які завдають їм чимало клопотів.

Ірак протягом тривалого часу намагався роздмухувати міф про своїх воїнів, котрі мають уроджену відвагу, отож нині вже важко розібратися, де реальність, а де пусті погрози. Державне телебачення (поки воно ще нормально працювало) показувало фільми та п’єси про їхню відчайдушну хоробрість. Але минулого тижня з’явився і реальний герой — Алі Обеїд, іракський селянин, котрий, якщо вірити тамтешнім повідомленням, пострілом із своєї допотопної гвинтівки збив американський вертоліт «Апач». Ця людина, отримавши за свій вчинок нагороду в 20 тисяч доларів, стала для всіх своїх послідовників яскравим прикладом для наслідування.

Оскільки втягування Сполучених Штатів у довгу партизанську війну, схоже, є наріжним каменем стратегії Хусейна, іракські племена поряд із нерегулярними частинами партії Баас і напіввійськовими групами, такими, як федаїни Саддама, можуть стати для режиму тією силою, яка спробує унеможливити цілковиту перемогу союзників.

Ще однією серйозною загрозою для військ коаліції можуть стати терористи-самовбивці. «Перша ластівка» серед них — іракський солдат, котрий підірвав себе на блок-посту біля Неджефа й забрав із собою на той світ чотирьох американських солдатів. За кілька годин після теракту Саддам Хусейн посмертно нагородив камікадзе двома медалями, заявивши: «батальйони» іракців та інші араби готові повторити його вчинок. За словами генерала Хазім Ар-Раві, чотири тисячі добровольців із двох десятків арабських країн уже зараз готові здійснити аналогічні акції.

Тому не дивно, що США всерйоз побоюються початку в Іраку справжньої хвилі терактів проти американських збройних сил, котрі хоч і мають у своєму розпорядженні досконалішу зброю й технології, проте залишаються уразливими для дій фанатиків.

Іракська армія та напіввійськові формування атакують американських солдатів, застосовуючи й інші нетрадиційні методи — приміром, розміщують свої військові формування в густонаселених районах або використовують мирних жителів як живі щити.

Ясна річ, рішення іракського керівництва про вступ у таку війну значно збільшило ризик для мирних жителів. Адже сьогодні солдати коаліції з величезною настороженістю ставляться до будь-якої людини чи транспортного засобу, що наближаються. Звідси й небезпека, що в адреналіновій гарячці солдати спочатку стрілятимуть, а вже потім ставитимуть запитання.

Зрозуміло, саме на такий варіант розвитку подій і сподівається іракська влада. І події, загалом, розвиваються за їхнім сценарієм. Загибель жінок і дітей в іракському автобусі, обстріляному американськими військовими на одному з блок-постів, вочевидь, є лише першим таким трагічним епізодом.

Отже, ворог виявився не таким, як очікували союзники. Він не боїться, не біжить, не здається — він чинить опір. В Іраку американські та британські війська зіштовхнулися із противником, котрий не хоче брати участь у розробленій Пентагоном комп’ютерній анімації. Складності з привнесенням свободи й демократії західного зразка в арабський світ союзники могли відчути вже на першому етапі нової «Бурі в пустелі». Іракська армія може бути погано оснащеною, вона може бути деморалізованою аж до самого свого ядра, але вона продовжуватиме боротися. Тому сьогодні вже ніхто не сперечатиметься з тим, що війна виявиться жорсткішою, тривалішою та кривавішою, ніж очікували. І при цьому день у день вона дедалі більше віддаляється від цілей, проголошених Вашингтоном.

Нині американці змушені діяти за сценарієм Саддама, що для них вельми непросто. Адже в цьому закладена фатальна динаміка зворотного процесу: чим довше чинять опір іракці, тим серйозніше США мають цьому протистояти — і тим важче буде виграти війну, бо іракців зміцнює саме опір.

Кожна бомба, скинута на Багдад, повинна служити стратегічній меті ослаблення структури деспотії. Але водночас кожна бомба дедалі більше перетворює союзників в очах місцевого населення на непрошених гостей, воювати з котрими велить іракцям почуття національного обов’язку. Попри всі декларації Вашингтона про своє бажання відокремити народ Іраку від правлячої кліки, насправді все робиться для того, аби сформувати його згуртованість. Тим самим посилюється підтримка режиму Саддама Хусейна та його визнання в середині країни, причому на такому рівні, якого в нього раніше ніколи не було.