Вітер змін

03 лютого, 2021, 17:30 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Що пов’язує протести Навального, нове прискорення, промову Путіна у Давосі та абхазький сценарій для ОРДЛО

Вітер змін

І новим променем виблискує в тумані

Те, що здавалося напівзабутим сном.

М.Рильський

 

Росію штормить. Наближаються парламентські вибори.

У січні 2021 року головним героєм новин із Росії став Алєксєй Навальний. Спочатку він повернувся на батьківщину після свого отруєння і, доволі передбачувано, був заарештований. Відразу після його арешту вийшов відеофільм «Палац для Путіна. Історія найбільшого хабаря», який за два тижні набрав рекордні понад 103 мільйони глядачів на Youtube.

А потім, 23 січня 2021 року, на вулиці російських міст вийшли здебільшого молоді люди, що належать до різних прошарків середнього класу. Протестували не робітники й навіть не менеджери середньої ланки, змучені високими тарифами та цінами, а діти з «хороших сімей», які завдячують своєю респектабельністю та успіхами, зокрема, й режиму Владіміра Путіна.

До акції 31 січня у Кремлі поставилися з великою увагою. Навіть знайшли «господаря» для палацу біля Геленджика. Ним виявився один із бенефіціарів режиму Аркадій Ротенберг. Були зачинені центральні станції метро в Москві і Санкт-Петербурзі. Втім, анонсовані Навальним акції у 142 містах відбулися й наразилися на жорстку реакцію російських поліцейських гвардійців: понад 4,5 тисячі осіб затримано, з них до двох тисяч осіб — у столиці. За словами традиційно обізнаного в елітних настроях журналіста Алєксєя Вєнєдіктова, жорсткість поліції була спровокована картинкою штурму вашингтонського Капітолію: а що як підуть на Кремль? Протести навряд чи вплинуть на найближче майбутнє, але наразі вирішуватиме не вулиця, якої в РФ бояться майже всі. Еліти прагнутимуть вирішити питання спадкоємності між собою у відносно мирний спосіб. Занадто свіжі спогади про 1991 рік. Та й Майдан не надихає російських можновладців.

А 2 лютого Сімоновський районний суд у присутності журналістів та іноземних дипломатів замінив Алєксєю Навальному умовний термін на 3,5 року ув’язнення. Із врахуванням перебування в СІЗО йдеться про два роки і вісім місяців.

Пресс-служба Мосгорсуда

За участь у протестах під час суду і після оголошення вироку затримано майже 1400 осіб. Новина викликала серйозний світовий резонанс, і не тільки медійний. На захист російського опозиціонера виступили президент Франції, держсекретар США, міністри закордонних справ багатьох держав ЄС. Попереду апеляція. Розпочинаються торги і зважування, хоча, ймовірно, рішення вже прийнято.

Суд перетворив Алєксєя Навального на безальтернативного лідера несистемної опозиції, зацементував владу, продемонстрував рішучість Владіміра Путіна і підтвердив репутацію Алєксандра Пушкіна. Його «Борис Годунов» вже 195 років залишається найкращим посібником російської політики.

Навколо постаті Навального (що цілком зрозуміло) нині клубочиться хмара пліток і, напевно, змов. Спробуємо проаналізувати найпоширеніші уявлення.

Дехто вважає, що одна з груп російських можновладців реалізовує «проєкт «Спадкоємець». Причому нинішній цар про це може й не знати. Чи так це, наразі сказати важко, але те, що головний російський опозиціонер має певну підтримку серед російських владних еліт, — незаперечно. Зокрема дуже важко собі уявити, щоб без такої підтримки Навальний звернувся до своїх прибічників із російського СІЗО. Та й публічна підтримка колись добре відомих українцям персонажів (таких як Глєб Павловський) — надійна ознака. Бенефіціари 1990-х прагнуть підправити помилки 2010-х.

Втім, війна кремлівських башт — явище постійне. Зрозуміло, що вона посилюється під час кризи, тим паче такої, як криза спадкоємності. І Навальний може представляти лише епізод/інструмент цієї гри.

Підтримку опозиціонера іноземними гравцями теж важко заперечувати. Колосальна увага з боку державних діячів європейських держав і США, а також міжнародних медіа — тому свідчення.

Попри зазначене, нез’ясованим залишається головне питання: ким гравці бачать А.Навального — спадкоємцем чи тараном, що має зруйнувати путінську конструкцію і звільнити місце для нового російського правителя? Український досвід 2019-го доводить: можливі різні варіанти.

Час, звісно, покаже. Але на сьогодні видається, що Алєксєй Навальний, швидше руйнівник системи, ніж майбутній цар. Хоча хто знає? Серед претендентів, яких почали обговорювати в російських і світових медіа, він посідає чільне місце.

Росія повільно вповзає у час змін. Колір часу змінюється, а ситуація набуває виразно нових рис. Усе тільки починається, і про те, скільки триватиме перехідний період і яким жорстким він буде, говорити наразі доволі важко. Хоча після ув’язнення опозиціонера про м’якість вже не йдеться.

Зрозуміло одне: на відміну від перебудови, за барабанами «народного» (елітного?) гніву та хором їх прибічників у РФ і за кордоном майже непоміченим залишився той факт, що російський протест укотре засвідчив широкий внутрішньоросійський консенсус щодо майбутнього. Претензії до «бункерного дідугана», як принизливо називають Путіна молоді бунтарі, мають виключно внутрішній характер і стосуються корумпованості та неефективності чинної російської влади, а не його зовнішньополітичних настанов. Росія має бути великою державою! — з цим згодні майже всі. Звісно, бажано без екстравагантних авантюр, але то — дрібниці.

Не менший збіг думок демонструють росіяни й щодо нашої держави. Україна не може приєднатися до Заходу, Росія має зберегти вирішальний вплив, а бажано — і право вето на стратегічні рішення Києва. Це принципово й транслюється через усі можливі канали. Йдеться не про позицію Кремля, а про внутрішнє переконання російських еліт. І немає для нас, поки що, на теє ради. Окрім змістовної зовнішньої політики, сильних Збройних сил та інших органів сектора безпеки та оборони, і національної стійкості – звісно. Але то вже українська справа, а не російська.

Цікаво розвивається ситуація й навколо ОРДЛО. «Русский центр» Дєніса Пушиліна 28 січня представив на інтеграційному форумі «Русский Донбас» «доктрину «Русский Донбасс»», метою якої проголошено «сприяти відновленню історичної справедливості — зміцненню державності Донецької і Луганської народних республік як російських національних держав».

Текст написаний у незабутній пострадянській стилістиці — в її українському провінційному ізводі— і становить собою спробу побудувати стратегію квазідержавних утворень ОРДЛО в умовах, коли сподівання змусити Україну сплатити репарації через мінський процес згасли, Росія не дає жодних гарантій на формальне приєднання, а вижити хочеться. Отже, крізь пишномовні твердження про «русский мир», претензії на всі без винятку території Донецької та Луганської областей України, а також Новоросію і супровідні обіцянки вже найближчим часом узяти Київ дедалі чіткіше просочується усвідомлення, що ОРДЛО — це «всерйоз і надовго». Йдеться про спробу зафіксувати прибуток в умовах зміни ситуації. Абхазький сценарій з перспективою спроб у належний час продовжити руйнування України набуває дедалі більш окреслених рис.

Активізувалися внутрішньоросійські дискусії. Зокрема й ті, що спрямовані на зовнішнього адресата. Цікаво, що зараз у них, уперше за доволі довгий час, активну участь беруть керівники спецслужб. Зокрема дедалі більше присутній у медіа директор Служби зовнішньої розвідки РФ Сєргєй Наришкін. Він почав пропонувати західним колегам черговий тур вальсу.

Відомий прибічник жорсткої лінії секретар Ради безпеки РФ Ніколай Патрушев теж не пасе задніх. Зокрема, вкотре звинувачуючи Україну у приниженні російськомовних, він заявив, що Захід використовує Навального для підпорядкування Росії Заходу. Нинішній директор ФСБ РФ Алєксандр Бортніков мовчить.

Наразі про контрольований демонтаж системи, а тим паче про її розпад не йдеться. Ключовою російською проблемою ще з радянських часів традиційно залишається технологічне відставання. Згадаймо «прискорення» 1985–1987 років.

Позбутися або принаймні скоротити таке відставання можна лише через міжнародну співпрацю. І тут є два основних напрями — Китай і ЄС. Відносини зі США підірвані настільки, що сподіватися на їх швидке поліпшення вкрай складно.

Відносини Росії з КНР розвиваються, і доволі успішно. З російського боку подекуди говорять навіть про військовий союз. Але спільних високотехнологічних проєктів і готовності Піднебесної поділитися своїми знаннями з РФ поки що не бачимо. КНР, навпаки, продовжує розглядати Росію як донора військових технологій.

Інший напрям — Європейський Союз. Тут для Росії все не так уже й страшно. Навіть більше. Відставка Путіна, принаймні його переміщення з авансцени в тінь, могли б багато що змінити. Але найближчим часом це навряд чи.

Натомість чинна влада РФ публічно демонструє готовність до часткового відновлення ліберальної риторики. Виступаючи 27 січня на Давоському онлайн-форумі й цілком раціонально критикуючи соціальну нерівність як чинник нестабільності, російський президент скористався вже призабутою риторикою щодо європейськості російської культури та необхідності побудувати єдиний простір від Лісабона до Владивостока. А заяви про можливість великої війни, як пояснив прессекретар президента РФ Дмітрій Пєсков, — це спроба докричатися до західних політиків. Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає.

Показовим є поступовий зсув порядку денного європейських закидів до Росії від її агресивної зовнішньої політики до внутрішньополітичних проблем. За бажання, це можна інтерпретувати й так: вирішаться внутрішньополітичні проблеми, тоді й зовнішньополітичні суперечки можна буде почати вирішувати.

Слушність такої інтерпретації підтверджують заяви на експертному, і не тільки, рівні. Аналітики, відомі послідовною підтримкою євроатлантичних прагнень України, починають під час обговорення питань вступу України до НАТО нагадувати про його ефективність на прикладі англо-французьких гарантій, наданих Польщі у 1939-му.

Нагадаємо: в березні 1939 року, після захоплення Адольфом Гітлером Праги, Велика Британія і Франція надали Польщі жорсткі гарантії її територіальної цілісності. А 3 вересня того ж року навіть оголосили війну Німеччині. Втім, полякам це жодним чином не допомогло: впродовж вересня вермахт зламав хребет Польській державі, а СРСР підібрав решки. Такі заяви аналітиків є чіткими сигналами, і їх не можна ігнорувати. Час змінюється. Маємо адаптуватися й ми. Гасла і полум’яна риторика ще нікого не врятували.

Якщо новий володар Кремля, байдуже — Алєксєй Навальний чи хтось інший, зможе перевантажити відносини з ЄС та отримати доступ до ринків і технологій, Росія здобуде шанс оновити суспільну і, зокрема, економічну ситуацію, повернути втрачені останніми роками драйв і енергію. А якщо цей шанс буде використаний, то Росія знову відновить свою привабливість — далеко не для всіх, але для багатьох.

Якщо Україна програє за рівнем і якістю життя навіть похмурій путінській РФ, якщо діти та підлітки й сьогодні слухають російську музику, то у випадку успішних трансформацій Росія може відновити свою м’яку силу. А досвід радянської історії вчить — адміністративні заборони не всемогутні. Без кардинальних змін усередині, без України успішнішої та вільнішої за Росію майбутнє нашої держави визначене. І пам’ять про загиблих цьому може не завадити.

Хоча Путін ще у силах запобігти цьому сценарію. Головне, щоб ціна для України не виявилася зависокою.

Більше статей Сергія Немирича читайте за посиланням.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК