Висока невизначеність у давно визначених межах

Якщо я за щось беруся, я намагаюся довести справу до логічного завершення, або, як мінімум, привести цю справу до максимального ефекту.

В.Путін

Це небезпечна людина. Він справді вірить у те, що каже.

Граф де Мірабо

Ось і завершився нетривалий період між парламентськими та президентськими виборами в Російській Федерації. Свято непослуху, смута-лайт, яка увінчала чотири роки ніби ліберальної інтермедії, тривало трохи більше кварталу. У Кремль повертається справжній господар. Володимир Путін самостійно й усвідомлено обрав свій шлях. Його вибір уже поставив під сумнів заслужене у 2000-2008 роках місце в пантеоні успішних російських правителів, і тепер В.Путін вип’є цю чашу до дна. Що там, на дні, сьогодні не знає ніхто. Статистика ж свідчить: із 14 правителів Росії XX-XXI століть п’ятеро (В.Ленін, Й.Сталін, Л.Брежнєв, Ю.Андропов, К.Черненко) пішли з життя на посту, п’ятеро (Микола II, А.Керенський, Г.Маленков,
М.Хрущов, М. Горбачов) були скинуті в результаті революцій та переворотів, і тільки троє (князь Г.Львов, Б.Єльцин і Д.Медведєв) пішли з посад відповідно до законодавства, що діяло тоді.

Нині для багатьох важливі переможні відсотки В.Путіна (за даними ЦВК РФ, він набрав 63,6% при явці 65,3% виборців), характер і масовість порушень. Інших хвилюють перебіг та масштабність поствиборних протестів, інші скороминущі моменти, політичні брижі на гладі поки що спокійного озера російського життя.

Значиміше інше. В.Путін уже втретє став обраним президентом РФ, у травні відбудеться церемонія його інавгурації.

Головні підсумки кампанії такі.

РФ не є в повному сенсі диктатурою, зберігаючи певний демократичний фасад. Однак у 140-мільйонній Росії для кандидата від влади не знайшлося жодного достойного конкурента. Наступний за В.Путіним кандидат, Г.Зюганов, набрав 17,18%, а М.Прохоров - 7,98%. Важливо, що нібито ліберал обігнав нібито націоналіста (В.Жириновського).

Опозиція та її основна група підтримки, креативний клас - за самоназвою, хом’ячки або бандерлоги, на думку противників, показали, що вони, по-перше, є, а по-друге, наскільки далекі вони від народу (мас, бидла, солі землі й т.п.).

«Біла революція» не сталася, «оранжоїди» не пройшли. Все просто, їх надто мало. Влада сприйняла примарну загрозу цілком серйозно, чим великою мірою посприяла політичному змужнінню опонентів. Про О.Навального і Ко вже знає вся Росія й увесь освічений світ. Легітимність В.Путіна підвішена, що, втім, лише трохи звузило поле його маневру.

Кампанія завершилася, але проблеми, які вона проявила, залишились. І виявляється, що в основних рисах внутрішньополітичний порядок денний у Росії незмінний із часів перебудови, а багато в чому - навіть революцій 1905-1917 рр. Тоді, як і сьогодні, йшлося про забезпечення політичної та економічної модернізації країни, її поступальний розвиток, запобігання трагічним зривам. Ефективної і довгочасної відповіді, на жаль, не дали ні більшовики, ні демократи.

Глобальне питання розкладається на цілий перелік окремих:

- що таке російська нація і де її межі;

- як перетворити недопостімперію в національну державу;

- що робити з Північним Кавказом і постімперською міграцією з Центральної Азії;

- що робити зі злодійством і корупцією;

- як перевести економіку з мобілізаційних рейок на інноваційний шлях розвитку, подолати її відсталість і надзалежність від експорту сировини, насамперед вуглеводнів;

- як створити стійкі й ефективні політичні інститути та вирішити проблему передачі влади;

- як захистити російські інтереси, а в перспективі - і південний кордон, після залишення американцями Афганістану та можливого падіння режимів у Середній Азії;

- як вибудувати відносини з Китаєм (нинішні панегірики китайсько-російській дружбі лише маскують страх перед дедалі більшою силою Піднебесної);

- як знайти своє місце у світі, і як «дружити» зі США та Європою.

(Але не слід зловтішатися, читаючи список. Україна, на жаль, недалеко пішла від наших північно-східних сусідів, багато в чому залишаючись уламком Радянського Союзу, як і РФ.)

Несподівано жива президентська кампанія примусила В.Путіна сформулювати свої підходи до вирішення насущних проблем. Серію з семи статей у провідних російських газетах (січень - лютий 2012 року) навряд чи можна зарахувати до шедеврів політичної публіцистики. Статті не так дають відповіді на вже практично вічні російські питання, як ілюструють стиль мислення верхівки російської бюрократії, сучасних кареніних так би мовити.

У них В.Путін постає як політик із широкою палітрою поглядів - від внутрішньополітичного та економічного лібералізму а ля Д.Медведєв до зовнішньополітичного консерватизму в дусі залізних канцлерів XIX століття. Тон і зміст статей залежали від передвиборної ситуації, їхніми джерелами були і напрацювання міністерств (зовнішня політика), і публічні виступи чиновників (проблеми оборони), і ідеї колишніх промедведєвських сил (внутрішня політика).

Навряд чи ці досить еклектичні тексти стануть «дорожньою картою для міністерств». Не для того писалися. Однак якісь концептуальні рамки майбутнього курсу, особливо у сфері зовнішньої політики та оборони, вони задали.

Орієнтуючись на попередній досвід В.Путіна, особливості його політичного стилю та тенденції розвитку ситуації, спробуємо зрозуміти, who is
Mr. Putin сьогодні.

В.Путін належить до покоління російських політиків, глибоко травмованих розпадом СРСР. Це тяжка психологічна спадщина, актуалізована й багатократно посилена помаранчевою революцією в Україні, формує перебільшену увагу до будь-яких проявів некерованої державою суспільної активності. Навіть невеликі мітинги сприймаються як потенційно грізний Майдан, спровокований злісними вітчизняними змовниками та підступними іноземними спецслужбами. І, відповідно, примушують запускати кризові сценарії у відносно безпечних ситуаціях.

Упродовж свого правління В.Путін прагнув видаватися національним лідером, президентом усіх росіян, динамічним і впевненим главою держави, який веде Росію до успіхів та процвітання. Наскільки такий імідж був результатом роботи технологів, а наскільки відповідав реаліям - питання відкрите, однак саму сучасність В.Путіна, попри його загравання з радянським минулим, багато хто сприймав як незаперечний факт. Принаймні до справи М.Ходорковського та трагедії Беслана, і навіть пізніше.

4 березня 2012 року новий-старий президент Російської Федерації зустрів вождем консервативної більшості, яку американці називають мовчазною, а російські «демократи» першого призову - агресивно-слухняною. При цьому, схоже, В.Путін сам повірив у свої гасла, його сльоза на післявиборному мітингу досить промовиста. При цьому, як свідчить арабський досвід, антизахідна націоналістична риторика може цілком мирно уживатися з повністю західним, гедоністичним способом особистого життя.

Опора на історичний блок малозабезпечених мас та корумпованої вертикалі проти середнього класу великих міст (за офіційними даними, найвищі активність і підтримка В.Путіна зареєстровані в національних республіках, у тому числі й на Північному Кавказі, максимум у Чечні - 99,73%, істотно низькі в Москві, інших великих містах. М.Прохоров отримав кращі результати в містах-мільйонниках), підтримка найбільш замшілих уламків старого проти паростків нової Росії - політика не нова й має спеціальну назву «підморожування».

За останні 150 років її проводили Олександр III, у перші роки - Микола II, Л.Брежнєв та два його наступники. Кожні подальші правителі характеризувалися більш кітчевими й вульгарними рисами (обер-прокурор Священного синоду Костянтин Побєдоносцев був складнішим і, якщо можна так сказати, витончено-вишуканішим, ніж секретар ЦК КПРС по ідеології Михайло Суслов, сучасні ідеологи - ще й продажно-цинічні). Проте загальним для таких періодів було відтермінування змін, туге затягування вузлів, страх похитнути «стабільність».

У зовнішній політиці епохи «підморожування» вирізнялися тим, що лідери Росії, витримуючи в цілому збалансований і відповідальний зовнішньополітичний курс, одного разу зривалися в авантюру, викликану не в останню чергу психологічним чинником. Микола II спровокував Японську війну, а Л.Брежнєв узяв Афганістан. Що і як буде цього разу - побачимо. Втім, часи змінюються, і авантюри не конче мусять мати відверто силовий характер.

Така політика з часом породжувала умови для революції та подальшої катастрофи російської державності. Чи буде так цього разу? Хтозна. Щиро сподіваємося, що ні. Багато що залежатиме й від розвитку економічної ситуації в РФ, а саме тут невизначеність висока як ніколи.

Що точно відомо - то це те, що очікувати небутафорських модернізаційних реформ не доводиться. На жаль, швидше за все, майбутня колія вже визначена, і зійти з неї з кожним місяцем буде дедалі складніше.

Однак сьогодні у В.Путіна зберігається можливість стати реформатором-модернізатором. Але ця роль навряд чи буде ним зіграна, оскільки політика реформ загрожує високими ризиками, а головне - навіщо, адже все не так уже й зле.

Виходячи із заяв В.Путіна та оцінок російських і міжнародних експертів, зовнішня політика Кремля з новим президентом у цілому залишатиметься в руслі підходів знаменитої мюнхенської промови 2007 року - маніфесту незалежної, читай - антизахідної, зовнішньої політики РФ. Ось тільки сьогодні потенціал для проведення такого курсу істотно менший, ніж п’ять років тому.

Час «перезавантаження» закінчується. Зацікавленість США у РФ значно нижча, ніж раніше. 800 млрд. дол. російського військового бюджету на 2012-2022 рр. не вражають на тлі понад 600 млрд. дол. щорічного військового бюджету США. Проект же ЄвроПРО планомірно реалізується, незважаючи на всі протести.

ЄС загрузнув у внутрішньоекономічних проблемах і навряд чи спроможний на активну позицію щодо Росії. Увагу Німеччини поки що відвернуто від роману з РФ подіями всередині Євросоюзу. Час великих проектів на Європейському континенті ще не настав.

Відносини з Китайською Народною Республікою вже давно чітко асиметричні, і перепад потенціалів посилюється де-факто колоніальним статусом Далекого Сходу в Державі Російській. У зовнішній політиці Пекін уперто й послідовно обстоює свої інтереси, а Росія змушена пристосовуватися до них. До чого йдеться, господарі Кремля, у принципі, розуміють, ось тільки навіть думати про це бояться.

Друзями Москви, причому далеко не самовідданими, залишилися переважно одіозні режими, кількість яких швидко зменшується. Найяскравіше ця тенденція проявилася у 2011 році, коли «Арабська весна» привела до ослаблення позицій РФ на Близькому Сході. Політика підтримки Дамаска й Тегерана має тільки одну проблему: поза Радою Безпеки ООН Росія сьогодні не має набору ефективних важелів впливу на світових гравців.

Пострадянський простір - один із пріоритетів Кремля. Адже нині цей простір є просто Росія +…

Залишиться в центрі уваги інтеграційний проект Євразійського союзу чи ні, сьогодні сказати важко. Можливий і один, і інший варіант. Митний же союз розвиватиметься і далі, періодично перериваючи цей розвиток сварками всередині об’єднання.

Значущий симптом - здатність Кремля винести уроки з поразок промосковських кандидатів на виборах у Південній Осетії та Придністров’ї. Якщо продовжиться нинішній негнучкий, силовий курс - дальше ослаблення впливу не забариться. Святе місце порожнім не буває, ось тільки передбачити, хто його займе, не так уже й просто.

Україна збереже важливе місце в політиці Кремля. При цьому наші відносини, як укотре продемонструвала президентська кампанія-2012, залишаються частиною внутрішньополітичного російського порядку денного.

З кожним успіхом апетити Кремля зростатимуть, адже з нами, на жаль, грають у гру з нульовою сумою. При цьому гру ускладнюватимуть непрості міжособистісні стосунки президентів двох держав. Надійно компенсувати їхній вплив налагодженими бюрократичними практиками у країнах, де рішення нерідко не приймаються, а трапляються, на жаль, важко, - таких практик надто мало.

Тепер про конкретні напрями. Продовжаться проекти обхідних маршрутів транспортування газу. Надто вже вони вигідні певним особам. І хоча, швидше за все, компроміс щодо цін на газ, та й щодо контрактів у цілому, буде знайдено, газове питання як головний важіль впливу РФ на Україну збережеться у центрі міждержавних і, що важливіше, міжелітних дискусій.

Спалахуватимуть різноманітні торгові війни. Росія активізує просування технічних регламентів Митного союзу, вимагаючи від України приєднання до них для доступу на свої ринки.

Продовжиться політика встановлення контролю над стратегічними галузями української економіки: фінансовою сферою, галуззю зв’язку та телекомунікацій, ПЕК і т.д. Російські компанії посилюватимуть свої позиції на ринках медіа, PR і реклами. Ще помітнішою стане символічна присутність Росії на вулицях українських міст із Києвом включно, але передусім у Криму та Одесі.

Основна проблема тут не в політиці РФ і, тим більше, не в російському бізнесі - проблема у слабкості українських державних інститутів, не здатних забезпечити адекватний супровід діяльності закордонного, і не тільки російського, бізнесу в Україні.

Кремль наполягатиме на згортанні партнерства України із зовнішніми відносно пострадянського простору гравцями у галузі безпеки. Серйозна увага приділятиметься зниженню рівня взаємодії Києва з НАТО. Успіхові російської політики на цьому напрямі може сприяти як недооцінка важливості особливого партнерства з альянсом із боку деяких українських чиновників та політиків, так і євроатлантичний максималізм окремих функціонерів і експертів.

Виходячи із сьогоднішньої ситуації, можна очікувати просувань у питаннях оформлення державного кордону між РФ і Україною. Насамперед у Керченській протоці. Хай і непросто, але йтиме процес проведення кордону на місцевості відповідно до досягнутих у 2010 році домовленостей.

РФ продовжить тиск у питанні про переозброєння свого Чорноморського флоту, що, втім, досить логічно у контексті Харківських угод.

Росія розвиватиме успіх у справах церковних, - до чого це зрештою призведе, сказати складно. Зрозуміло одне: росіянам потрібні не проросійські, а російські сили в Україні. Влаштують їх і божевільні українські ультранаціоналісти, тільки б не відповідальні та розважливі українські політики. Такі тенденції посиляться і в медіа, і в кінематографі, і взагалі у сфері м’якої сили/влади.

В цих умовах для України важливо зосередитися на вирішенні конкретних міждержавних проблем, у тому числі і в питаннях економічної кооперації, уникаючи по змозі формування широких пакетів, із самого початку програшних для слабкого партнера, яким є Київ.

Коли ніщо кардинально не зміниться, скандали будуть частішати і глибшати, а ймовірність позитивного сценарію - зменшуватися. Ми повільно наближаємося до серйозної кризи у двосторонніх відносинах, яка має завершити їх пострадянський, незрілий етап і сприяти зниженню ролі психічних та емоційних чинників.

Імовірно, до кризи ситуація дійде ще років через два-три, тим більше до 2014 року Сочинської олімпіади навряд чи станеться щось серйозне, надто вона важлива для
В.Путіна.

Характер та перебіг кризи визначатимуться станом російських і українських суспільств та держав, здатністю їх інститутів виробляти й реалізовувати послідовну зовнішньополітичну лінію. А для України - ще й залучати зовнішніх союзників, а не тільки ускладнювати відносини з ними. Криза може підштовхнути процеси зміни еліт в обох країнах.

Утім, нічого не визначено наперед, крім того, що коли наші відносини й далі розвиватимуться в давно визначених рамках домашньої суперечки слов’ян, то на Україну очікують найбільш серйозні випробування із часів здобуття незалежності.