ВІД РОМАНТИЗМУ ДО РЕАЛІЗМУ

Про Україну в Лакені майже не згадували. Що цілком зрозуміло, оскільки, по-перше, саміт від початку планувалося присвятити питанням внутрішніх змін Євросоюзу, а по-друге, у перевантаженого власними проблемами ЄС у принципі немає можливості приділяти багато часу й уваги державі, яка сама ще остаточно не визначилася зі своїм майбутнім і зрозумілою для європейців мовою реальних демократичних і економічних реформ не просигналізувала про своє тверде бажання влитися в Європейське співтовариство.

Однак не можна не зазначити, що в році, який минає, у взаєминах України з ЄС намітилися позитивні зрушення, причому попри те, що саме цього року у нашої країни було надзвичайно багато складнощів у спілкуванні із зовнішнім світом. 2001-й приніс Україні запрошення взяти участь у Європейській конференції з питань розширення Союзу, визнання Європарламентом права України на членство в ЄС (зрозуміло, у майбутньому) і заклик розробити нову політичну лінію щодо нашої країни. А в заключному документі Гетеборзького саміту Україну вперше чітко відокремили від Росії і згадали в розділі «Майбутнє Європи», а не «Зовнішні зносини», як нашу північно-східну сусідку. Лакенський же саміт, попри певне дистанціювання від зовнішніх питань, усе ж дав зрозуміти, що ЄС має намір тісніше взаємодіяти з Україною в питаннях, пов’язаних із формуванням спільної політики безпеки та оборони.

Та й той факт, що представник ЄС із питань спільної зовнішньої політики та безпеки Хав’єр Солана зустрічався з Леонідом Кучмою цього року аж п’ять разів (і це в умовах зовнішньої напівізоляції України і майже повної відсутності зустрічей вищого керівництва країни із західними лідерами), свідчить багато про що. Хочеться вірити, що холодна байдужість, а інколи і погано приховуване роздратування Брюсселя щодо Києва починає змінюватися стриманою зацікавленістю.

У кожному разі, так це бачиться з Києва. Як зазначив на недавніх парламентських слуханнях із питань української євроінтеграції президент Центру Разумкова Анатолій Гриценко, взаємини Євросоюзу й України перестають нагадувати «діалог глухих» («коли ми вдавали, що рухаємося до ЄС, а країни Західної Європи — що серйозно зацікавлені в нашому європейському виборі»). Держсекретар Міністерства закордонних справ Олександр Чалий констатував: протягом останнього року нам вдалося впоратися із негативними тенденціями у взаєминах нашої країни та ЄС.

Донедавна європейців дивували і дратували надмірні й необгрунтовані, на їхню думку, амбіції України. Провідний науковий співробітник британського Центру досліджень конфліктів Джеймс Шерр (журнал «Національна безпека та оборона»
№ 11, 2001 р.) вважає, що багато українців усе ще плутають Європу як етнокультурну цивілізацію з Європейським Союзом як співтовариством багатьох культур, яке визначається спільними інституціями, нормами і практикою. «Ця підміна понять, а не лише стара радянська звичка, — каже відомий експерт, — і лежить в основі спроб деяких сил здійснювати «європейський курс» України радше шляхом високої політики та «державних програм», аніж шляхом реалізації таких прозаїчних і кропітких заходів, як зміна системи функціонування українських інституцій, економіки та суспільства. У Європейському Союзі такі уявлення України викликають роздратування та розчарування. Роздратування виникає тоді, коли підкреслюється, що Україна «як європейська держава» має право «приєднатися до Європи». Заява припускає, що таке «право» існує безвідносно до того, робляться чи не робляться кроки до поліпшення ситуації в країні, не кажучи вже про реалізацію положень, передбачених Угодою про партнерство та співробітництво (УПС) між Україною та ЄС. Розчарування ж викликане тим, що інтеграція не може відбуватися в умовах, коли громадянське суспільство не лише слабке, а й викривлене, коли режим оподаткування перешкоджає розвитку підприємництва та приватної ініціативи, коли тіньова економіка стримує розвиток легальної економіки і коли переважає практика ведення бізнесу, що дуже відрізняється від сучасних європейських уявлень про можливість доступу, підзвітності, конкуренції та прозорості».

Але деякі висновки Україна для себе все ж таки зробила. За свідченням О.Чалого, «протягом останнього року в роботі на євроінтеграційному напрямку було змінено акценти: від побажань отримати ту чи ту форму майбутнього політичного співробітництва з ЄС ми перейшли до імплементації вже напрацьованого». Інакше кажучи, у Києві, напевно, багато хто став поступово усвідомлювати, що, перш ніж вимагати від Брюсселя якихось обіцянок майбутнього членства України, для початку слід виконати хоча б УПС. І перестати нити й нарікати на долю «бідного родича». Як справедливо зазначив на парламентських слуханнях експерт Інституту Схід—Захід професор Ігор Бураковський, «якби в нас усе було справді добре, то першою позитивною оцінкою наших успіхів був би вступ до СОТ, наступною — запрошення від Євросоюзу до вищої форми співробітництва». «Звісно, ми можемо говорити і про певну упередженість із боку європейських країн, і про певні подвійні стандарти стосовно нашої держави. Але чим більше Україна матиме об’єктивних і позитивних економічних аргументів на свою користь, — вважає учений, — тим швидше вона зможе інтегруватися в європейські структури і розглядатися як справді привабливий економічний і торговий партнер». Та якщо програма інтеграції України в ЄС і далі виконуватиметься такими ж самими темпами, як тепер, і коли наш Президент ставить собі за мету підписати угоду про асоціацію з ЄС ще під час свого президентства, — то, напевно, йому доведеться піти і на третій, і на четвертий термін, із гіркотою жартує О.Гриценко.

Цього тижня Леонід Кучма знову заявив: якщо Україна поставить на перше місце дії, а не декларації, вона зможе отримати статус асоційованого члена Європейського Союзу до кінця його президентства, 2004 року. Звідки раптом такий надмірний оптимізм? Можливо, Леоніда Даниловича надихнули останні візити до Києва високих європейських гостей. На те, що асоціація для України в принципі можлива (а донедавна в ЄС і чути про це не хотіли), протягом останнього місяця нам натякнули двічі. Спочатку німецький канцлер Шрьодер додав надії й оптимізму своєю фразою, що ЄС необхідно визначитися з часовими рамками надання Україні статусу асоційованого члена. А цього тижня італійський міністр закордонних справ Ренато Руджеро заявив у Києві, що, по-перше, Італія готова допомагати європейській інтеграції України, у тому числі отримання нею статусу асоційованого члена Європейського Союзу, а по-друге, що таке співробітництво наших двох країн служитиме зміцненню стабільності і безпеки євроатлантичного співтовариства.

Коли ж Україні вдасться домогтися асоціації, сьогодні не береться передбачити жоден серйозний експерт. Адже, на відміну від копенгагенських критеріїв вступу в Євросоюз, подібних вимог для отримання асоційованого членства ЄС так і не розробив. Отже, рішення щодо нашої країни ухвалюватимуть (або не ухвалюватимуть) політичне. Ми можемо чекати асоціації ще десять років, а можливо, отримаємо її вже через рік, кажуть експерти і нагадують історію запрошення України до участі в Європейській конференції. Наші політики та дипломати дуже довго й безуспішно домагалися цього запрошення, але Брюссель залишався глухим до прохань Києва. Зрештою, українська сторона облишила цей намір і близько року на переговорах з єесівцями взагалі не згадувала про Європейську конференцію. І раптом на Гетеборзькому саміті нас несподівано запрошують на цей форум. Хтозна, може, і з асоціацією нас чекає такий сюрприз.

Та все одно для цього слід багато працювати, і насамперед із європейськими столицями, оскільки готовність до зближення з Україною демонструють на сьогодні далеко не всі.