Від Мекки до Ер-Ріяда: цей нестерпний Близький Схід

Останній місяць багатий на події на Близькому Сході. Формування палестинського уряду національної єдності, саміт Ліги арабських держав (ЛАД) у Ер-Ріяді, на якому було «реанімовано» арабську мирну ініціативу 2002 року, рішення нижньої палати американського конгресу про виведення американських військ з Іраку, дипломатична активність поміркованих арабських країн — усе це свідчить про зміну парадигми близькосхідного врегулювання, поступового відходу від усталеної формули двосторонніх переговорів та більш активного залучення регіональних гравців у цей процес.

Втім, навряд чи Саудівська Аравія зважилася б на такий крок, якби місяць тому не була підписана мекканська угода між Фатхом та Хамасом, яка поклала край братовбивчим зіткненням у секторі Газа та відкрила шлях до внутрішньопалестинського врегулювання. Внесок Саудівської Аравії у палестинську справу важко переоцінити. Міністр закордонних справ Саудівської Аравії принц Сауд Аль-Фейсал наголосив, що недавнє створення уряду національної єдності в Палестині за участю Хамасу та Фатху «підвищує шанси для формування спільної арабської позиції, яка ґрунтується на мирній арабській ініціативі, у межах якої можна досягти всеосяжного та справедливого рішення». «Чим чіткішою буде арабська позиція, — заявив він на саміті, — тим більше шансів на [позитивне] сприйняття цієї ініціативи міжнародним співтовариством ...та на початок переговорів».

Наполегливість, з якою саудити діють останнім часом, дає підстави близькосхідним експертам стверджувати, що їхня активність не в останню чергу пов’язана із зростаючою іранською загрозою та невдоволенням від американських дій в Іраку. Про це, зокрема, свідчать і слова саудівського короля Абдалли ібн Абдель Азіза про страждання іракців в «умовах незаконної іноземної окупації та ненависної конфесійної ворожнечі». Аналітики вже звернули увагу, що жорстка фраза про «незаконну іноземну окупацію» із вуст саудитів — союзників США на Близькому Сході — пролунала вперше, і американська адміністрація не може на це не зважати. У цьому контексті цілком логічним є рішення ЛАД про створення міжарабського «пакту безпеки» та формування Загальноарабської ради миру та безпеки, до функцій якої, за словами генерального секретаря ЛАД Амри Муси, може ввійти здіснення миротворчих та гуманітарних операцій. Очевидний і красномовний натяк на ситуацію в Іраку.

Як уже зазначалося вище, мекканська угода розв’язала ключову проблему палестинського сьогодення – збройне протистояння між Хамасом та Фатхом. У цьому її значення непересічне. Вона складається з двох документів: Декларації принципів та Листа про призначення, які є невід’ємними частинами цієї угоди і які відбивають стратегічні домовленості у кількох сферах – формування палестинського уряду національної єдності, кооптація Хамасу до складу Організації визволення Палестини (ОВП) та конфлікт з Ізраїлем. Що ж до останнього пункту угоди, який, власне, до цього часу залишається каменем спотикання на шляху до визнання нового палестинського уряду міжнародним квартетом, то угода уповноважує ОВП вести переговори з Ізраїлем про створення Палестинської держави у кордонах 1967 року, і Хамас дає на це згоду. Слід звернути увагу, що між двома частинами мекканської угоди існує фундаментальна відмінність. Якщо Декларація принципів містить чіткий імператив, то Лист про призначення прем’єр-міністра, де йдеться про відносини з Ізраїлем, — лише заклик діяти відповідно до рішень Палестинської національної ради, Конституції, рішень, які ухвалювалися на самітах ЛАД, та до попередніх угод, підписаних ОВП.

Відповідно до угоди, спільна тактика ОВП—Хамасу щодо поновлення мирного процесу полягає в тому, що Хамас може й надалі не визнавати Ізраїлю, оскільки жоден палестинський рух не уповноважений проводити переговори. Це виняткове право та прерогатива ОВП та його голови Махмуда Аббаса. Ця тактика дозволяє палестинському очільнику проводити переговори від імені всього палестинського народу і вимагати від Ізраїлю та міжнародного співтовариства переглянути висунуті умови, навіть якщо Хамас, який є складовою частиною нового палестинського уряду, не змінить своїх принципів та не визнає Ізраїлю. До речі, реакція ізраїльського зовнішньополітичного відомства на цю тактику була дуже промовистою: Абу-Мазен (партійне прізвисько Махмуда Аббаса) перехитрував самого себе.

Дійсно — принаймні на сьогодні — члени квартету не поспішають визнавати новий уряд. Не бракує й добрих слів на його адресу, але високопоставлені візитери до регіону наполегливо уникають зустрічей із міністрами-хамасівцями, зазначаючи, що «вони ще не на часі». Держсекретар США Кондоліза Райс, яку арабські коментатори називають не інак­ше як «матір’ю бойкоту», продовжує стверджувати, що формування уряду національної єдності «ускладнило ситуацію», оскільки Хамас блокував мирний процес «постійним небажанням» дотримуватися принципів квартету, а саме — небажанням відмовитися від терору та визнати право Ізраїлю на існування. Показо­во, що під час останнього візиту до регіону К.Райс, на вимогу ізраїльського прем’єр-міністра Егуда Ольмерта, не згадувала про «дражливі теми» фінальної мирної угоди (проблеми Єрусалима, палестинських біженців та кордонів 1967 року), обмежившись заявами про подальшу «човникову дипломатію» та створення умов для відкриття «політичного горизонту». Разом з тим, американська адміністрація поінформувала ізраїльських колег про свій намір підтримувати контакти з міністрами-фатхівцями коаліційного палестинського уряду — рішення, яке передусім стосується міністра фінансів Салама Файяда.

Салам Файяд та міністр закордонних справ Палестини Зіяд Абу Амар аж ніяк не екстремісти і мають усі шанси бути почутими. Файяд — єдиний палестинський політик, якому ладні довірити сотні мільйонів доларів, твердо знаючи, що гроші не потраплять до рук терористів. До того ж він має теплі відносини з багатьма впливовими ізраїльтянами. Як зазначають спостерігачі, С.Файяд цілком усвідомлює виклик, який його спіткав, але готовий до наполегливої роботи з тим, щоб переконати міжнародне співтовариство визнати палестинський уряд. І хоча сьогодні ізраїльське керівництво не готове вирізнити Файяда з-поміж хамасівців — членів нового уряду, це зовсім не означає, що так буде завжди. На думку лідера партії Мереца Йоссі Бейліна, «бойкотувати Файяда – це найвищий ступінь дурості та безглуздя». «Він унікальна особа в Палестині. Йому важко перебувати в одному уряді з хамасівцями, як і дітям Ізраїлевим було важко перет­нути Червоне море, але він знає, що альтернатива набагато гірша».

У свою чергу ізраїльські аналітики, які дотримуються правих поглядів, розглядають місію Кондолізи Райс як хибну, оскільки умови, що склалися на Близькому Сході, на їхню думку, заперечують будь-яку можливість для досягнення миру. Ізраїльський уряд з їхнього боку піддається жорсткій критиці за слабкодухість та некомпетентність, що «ладен жертвувати довгостроковими ізраїльськими стратегічними інтересами заради фотографії з американськими лідерами та арабськими володарями». Категорично не сприймають праві радикали і запропонованої хамасівцями гудни (перемир’я).

Крім відвертих противників поновлення переговорів та припинення фінансової блокади палестинського уряду чимало ізраїльських експертів вважають, що небезпека урядової палестинської коаліції полягає у повному розчиненні фатхістів у більш потужному хамасівському середовищі, що врешті-решт призведе лише до остаточного занепаду націоналістичного руху, як це сталося, наприклад, з багатьма палестинськими комуністами.

Правда такі твердження не збігаються з результатами останніх опитувань в секторі Газа, які засвідчили суттєве падіння рівня підтримки Хамасу. Дві третини опитаних вважають, що Хамас програв, уклавши мекканську угоду з націоналістами, а понад половина респондентів погоджується, що ісламісти відмовилися від значної частини перед­виборної програми, і менше ніж чверть опитаних готова проголосувати за Хамас, якби вибори відбувалися сьогодні. З іншого боку, опитування, яке проводилося Палестинським центром стратегічних досліджень університету Бір-Зейт, свідчить, що приблизно рівна кількість респондентів (48%) погоджується і відкидає вимоги квартету. З цього випливає, що реальний розкол палестинського суспільства існує і для його подолання палестинські політики виявилися гідними своєї місії, уклавши угоду національної єдності.

Іще один коментар, який вартий уваги. До полку українських вітренок та симоненок, які аж тремтять від люті, згадуючи Джорджа Сороса, нещодавно приєдналися їхні ізраїльські праворадикальні колеги, які обізвали відомого філантропа провідником усесвітньої ліводжихадистської змови проти Ізраїлю («Джерусалем пост», 23 березня). І знов-таки через фінансування останнім єврейських лівих та правозахисних рухів в Ізраїлі та США, які прагнуть справедливого миру з арабами.

Натомість ліва — чи, радше, ліберальна — ізраїльська преса, критикуючи ізраїльський уряд за пасивність, закликає прем’єр-міністра до більш гнучкої позиції, яка б ураховувала сьогоднішні реалії, у тому числі факт, що міжнародний бойкот палестинського уряду практично сходить нанівець. Говорячи про найнеприйнятнішу для Ізраїлю проблему палестинських біженців, вони закликають Ольмерта знайти вихід із цього глухого кута в такий спосіб, щоб рішення не було образливим для арабів. У редакційні статті «Гаарец» пише: «Ми маємо знайти шлях, який би привів до реального вирішення їхньої [біженців] проблеми. І ми, які частково винні у виникненні цієї проблеми, готові бути частиною арабської та міжнародної структури, яка шукатиме це рішення».

У самому Ізраїлі було чимало випадків формування урядів національної єдності. Напередодні війни 1967 року Менахем Бегін, якого тодішній прем’єр-міністр Бен-Гуріон називав не інакше як фашистом, став міністром без портфеля в його уряді. І хіба не були ізраїльські праві, та й узагалі сіоністи, яких надихали пророк Неємія та ригористи-макавєї менш релігійно вмотивовані, ніж хамасівці?

На завершення, велика, але змістовна цитата з «Гаарец», яка красномовно підсумувала зусилля міжнародних посередників: «Вони стверджують, що приїздять на Близький Схід, аби сприяти мирному процесу. Втім їхні безцільні та безплідні візити лише увічнюють конфлікт. Якщо ці візитери й надалі бойкотуватимуть обраного демократичним шляхом палестинського прем’єр-міністра, то хоч які аргументи вони при цьому висуватимуть, це свідчитиме, що жодного шансу для досягнення миру немає. Це сліпе тріо (мається на увазі генсек ООН, держсекретар США та канцлер Німеччини) дивиться у хибному напрямку. Якщо вони справді бажають миру, їм слід зробити всього дві речі: зустрітися з Ганією і переконати його визнати Ізраїль та зустрітися з Ольмертом і переконати його покінчити з окупацією. Без цього не буде жодного руху вперед». До цього важко щось додати.