Від океану до океану

"Один пояс, один шлях" - наймасштабніший міжнародний проект КНР.

Хоча запущений він порівняно недавно, у 2013-му, пов'язані з ним інвестиції Пекіна вже становлять майже 60 млрд дол. В основі китайської ініціативи - мережа торгових угод і проектів спорудження транспортної й логістичної інфраструктур (залізничних та автомобільних доріг, морських портів, вантажних і складських терміналів, ремонтних і сервісних підприємств). На сьогодні до "Поясу і шляху" приєдналися сім десятків країн - майже вся Азія та пострадянський простір, Центральна й Східна Європа, деякі держави Африки та Океанії. Великі західноєвропейські економіки розглядаються як партнери ініціативи та її потенційні співінвестори, що втягує більшу частину ЄС в орбіту китайського мегапроекту. Фактично, проект охоплює величезний простір від Тихого океану до Атлантичного.

Однак значимість "Поясу і шляху" не вичерпується його інфраструктурною складовою. В цій ініціативі переплелися різні цілі - розвиток численних двосторонніх партнерських відносин Китаю з іноземними державами, реформування міжнародної торгівлі та світової фінансової системи, зміцнення енергетичної безпеки й підвищення конкурентоспроможності країни. У "Поясі і шляху" відбилися, практично, всі головні складові нинішньої зовнішньої політики Пекіна. Та що ще важливіше - ініціатива є флагманом зовнішньої політики китайського лідера Сі Цзіньпіна, свідченням його ролі як провідника інтересів Китаю та одного з найвпливовіших світових лідерів. Не випадково китайські експерти часто говорять про "Пояс і шлях" як про "філософію китайської міжнародної політики" та "лінію партії" щодо світової економіки й міжнародного порядку. Саме тому в усьому світі ініціативу розглядають найпильнішим чином, намагаючись розібратися, яку роль у завтрашньому світі Китай бачить для себе.

Дискусія про "Пояс і шлях" найчастіше обертається навколо найсерйознішого побоювання, пов'язаного з ініціативою: Пекіну висувають претензію, що з допомогою проекту він має намір здійснити геополітичну перебудову Євразії, добитися тут домінування. Так, лідери Китаю не втомлюються повторювати: жодних претензій на домінування в сусідніх регіонах Пекін не має і гегемонії не прагне. Під час недавнього візиту в Іспанію Сі Цзіньпін, укотре парируючи обвинувачення у прагненні поширити вплив Китаю на весь світ, казав, що "Пояс і шлях" - це китайський внесок у вирішення глобальних проблем людства, неможливе без об'єднання зусиль усіх, та й малоймовірне, якщо хтось один не візьме на себе тягар організатора, не зробить усе, щоб об'єднати інших. Однак на офіційну китайську позицію часто реагують скептично. І для сумнівів є підстави. Сумарна величина проектів у рамках ініціативи, реалізованих, запланованих і тільки окреслених, уже обчислюється сотнями мільярдів доларів. Такі інвестиції, чималу частину яких зробить сам Китай, безперечно, потребують високого рівня гарантій. А для масштабних державних вкладень ледь не найкращою гарантією залишається глибока залежність партнерів, тих країн, у які інвестиції підуть. Історична традиція, та й проста людська логіка підводять до висновку: Пекін просто мусить шукати контроль над найважливішими учасниками "Поясу і шляху", над територіями, куди підуть найбільші інвестиції, над тими країнами, які є ключовими для безпеки транзиту китайських товарів на зовнішні ринки або сировини для китайської промисловості.

Що ж насправді рухає Китаєм у цьому безпрецедентному за масштабами проекті? Мотивів кілька, вони невіддільні один від одного й від "Поясу і шляху" загалом, і успіх ініціативи в Пекіні напевно оцінюватимуть не за якомось одним із них, а за всією їх сукупністю.

Насамперед, у "Поясі і шляху" відбиваються серйозні зрушення в китайській політиці. Сі Цзіньпін бачить себе поряд із Мао Цзедуном і Ден Сяопіном, він хоче стати автором та організатором повороту в історії країни, що дозволить вивести Китай на новий, якісно вищий рівень. Доктрина "китайської мрії" Сі Цзіньпіна, основні положення якої він озвучив, щойно прийшов до влади у 2013 р., не обмежується метою подолати бідність і перетворити Китай на "суспільство середнього достатку". Сі бачить Китай світовою державою, а утвердження його в такій ролі - важливою частиною національної ідеї. Прості китайці повинні мати вагомі підстави пишатися своєю країною, у тому числі підстави в зовнішній політиці. Отже, Китай має стати лідером у міжнародній політиці, країною, на яку рівнятимуться інші.

Міжнародне лідерство потребує фундаментального перегляду цілої низки політичних принципів, яких КНР дотримувалася з кінця 1970-х. Тоді Ден Сяопін розпочинав свої реформи і для їх успіху прагнув забезпечити країні мирне оточення та мобілізувати всі доступні ресурси. Щоб не загострювати відносин із сусідами та світовими державами, щоб не витрачати ресурси на великі зовнішньополітичні ініціативи, Ден запровадив принципи самообмеження, затвердив табу на саме обговорення китайського лідерства у світі. Довгі десятиліття лідери Китаю залишалися вірними цим принципам. Ідею великодержавності знову стали потихеньку прищеплювати політичній еліті й масовій аудиторії лише на початку нинішнього століття, та й то у вузькому сенсі: Китай представляли однією із впливових держав, котра протистоїть ключовим викликам людству разом з іншими державами, беручи участь у колективних рішеннях та колективних діях.

Сі повертає Китаєві повноцінну великодержавність. Для нього такий статус передбачає здатність і готовність діяти самостійно, пропонувати новий погляд на розвиток світу і вести інші країни за собою, нарешті - змінювати своїми діями міжнародний порядок. У цієї, революційної для сучасного Китаю, позиції й сьогодні чимало противників, а коли Сі лише очолив країну п'ять років тому, опонентів у нього було ще більше. "Пояс і шлях" став для нового китайського лідера практичним втіленням ідеї лідерства. Цей проект, формально, не був політичним або військовим, його економічна природа робила компроміс із противниками легше досяжним, а потенційне несприйняття кроків Китаю за кордоном - менш вираженим.

Однак кардинальний відхід від колишніх принципів у "Поясі і шляху" був очевидний. Якщо раніше китайські ініціативи співпраці стосовно маршруту історичного Шовкового шляху були або колективними (як плани взаємодії з транспортними коридорами ЄС, що обговорювалися з Брюсселем на початку 2000-х), або локальними (як перші транспортні проекти з Казахстаном і Росією), то ініціатива Сі від самого початку була виключно китайською, передбачала, що Пекін поведе партнерів за собою, і мала майже глобальний характер (одночасне охоплення Азії, Європи, Африки й Океанії, безумовно, дотягує до цього рівня). Водночас це зробило "Пояс і шлях", безперечно, політичним проектом. Ініціатива стала публічною декларацією нової зовнішньополітичної ідеології Пекіна. Її принципи відкрито окреслили підходи нового керівництва до міжнародної політики. Та й ставки у грі зросли: тепер успіх ініціативи має підтвердити відповідність Китаю статусові глобальної великої держави. Успіх "Поясу і шляху" утвердить китайський великодержавний націоналізм. А останній стає дедалі привабливішим для керівництва китайської компартії, коли заходить мова про заміну марксизму та маоїзму, як "клей", здатний знову зібрати китайців у потужний моноліт.

Не менш важливим наслідком "Поясу і шляху" має стати зміна всієї структури міжнародної системи. Простір ініціативи бачиться Пекіну опорою китайської політики у світі, базою, спираючись на яку, можна зійти до статусу наддержави. Стати першою державою в одному з регіонів світу, говорити від його імені, тим самим підвищуючи свою роль і статус на світовій арені, - не достатня, але необхідна умова для охочих приєднатися до клубу великих держав. Китай уже проходив цей етап: ще на початку 1990-х посилення впливу КНР в сусідніх регіонах, у Східній, Центральній, Південно-Східній Азії було важливим завданням зовнішньої політики країни. Предтечі "Поясу і шляху", зокрема "Новий шовковий шлях" (ця концепція стала популярною в китайській дипломатії ще 2004 р.), були спрямовані саме на сусідні регіони. Але того, що було добре для вирішення завдань регіонального масштабу, недостатньо для глобальних викликів.

За спиною єдиної наддержави, США, стоїть об'єднана потуга всього Заходу. Залежні від Вашингтона тією чи іншою мірою, ці країни найчастіше об'єднуються з американцями для вирішення найважливіших завдань: чи то реформування СОТ, чи санкції проти Росії. Китай, що виходить у політиці на глобальний рівень, безумовно, спирається на американський досвід. Аби стати урівень зі США, Пекіну необхідні союзники та партнери, чия сумарна політична вага у світі дорівнює західній. Китайське керівництво, вочевидь, розуміє: для цього замало регіонального лідерства, як і політичного ресурсу Центральної та Південно-Східної Азії. А ось умовна "Євразія+", простір "Поясу і шляху", цілком цій вимозі відповідає. Адже тут сконцентровано майже 4,5 млрд людей, понад 40% світового ВВП, порівнянна з американською військова потуга. І тому просування "Поясу і шляху" - не просто тест на зрілість Пекіна. Це й необхідна умова перетворення КНР на наддержаву. КНР потрібні глибокі стратегічні тили, на які держава спиратиметься у вже початій боротьбі з Вашингтоном за світове лідерство. Фактично, Пекін зараз намагається йти шляхом, який США пройшли в Західній півкулі, перетворивши її на свій "задній двір", від доктрини Монро у 1823 р. до створення Організації американських держав у 1948-му. Наступним кроком стане поділ світу між США і КНР на зони впливу. Прикметно, що до "Поясу і шляху" не приєдналися Австралія і Японія - дві великі економіки, які тісно пов'язані з Азією економічно, але в політичному плані орієнтуються на США. Схоже, кордон китайських і американських володінь у Тихому океані вже починає проглядатися.

depositphotos / MicroOne

Успішний "Пояс і шлях" здатний трансформувати всю світову систему. Китай стане повноцінним світовим полюсом, навколо якого з'явиться своя зона впливу. Із цим пов'язано те, що в "Поясі і шляху", поряд з "Економічним поясом шовкового шляху", сухопутним маршрутом у Європу, з'явився "Морський шовковий шлях". Хоча його основний маршрут також іде в Європу, численні проекти створюють складнішу мережу взаємодій: тут і Близький Схід із його енергоресурсами (саме звідси Китай, як і раніше, бере основну частину нафти), і Південно-Східна Азія з її сировиною та ринками збуту, і острівні держави на півдні Тихого океану з їхнім стратегічним розташуванням. Китай вибудовує ще й захисний простір. Розвиток морської торгівлі та інвестиції в морську інфраструктуру створюють нові можливості для військово-морської присутності у згаданих регіонах, отже роблять Китай стійкішим до силового тиску з боку США (чия гегемонія у світовому океані незаперечна).

Саме тому важливим елементом "Поясу і шляху" стала співпраця в культурній, науковій, освітній сферах. Китай витрачає десятки мільйонів на гуманітарні проекти по всьому простору "Поясу і шляху". Він фінансує випуск шкільних підручників на Філіппінах, створення університету в Малайзії, виділяє значні наукові гранти в Польщі. "Пояс і шлях" став взірцем використання "м'якої сили" КНР. Пекін створює позитивний імідж своєї країни. У третині країн, які беруть участь в ініціативі, вже пройшли або заплановані "Роки Китаю"; менш масштабні заходи, які просувають китайську культуру та мову, проходять у всіх країнах-партнерах. Інститути Конфуція (китайські культурно-освітні центри, аналоги Британської Ради або німецького Ґете Інституту) в країнах "Поясу і шляху" за останні кілька років істотно активізувалися, кількість заходів та розширення мережі партнерів помітно перевершують аналогічну діяльність за межами простору ініціативи. Китай не приховує, що всі ці заходи є частиною єдиної політики. Навпаки, уніфікація підходів на всьому просторі "Поясу і шляху" вітається, дедалі більше структур і проектів у культурній сфері у своїх назвах прямо узгоджуються з ініціативою.

Китай широко використовує традиційні американські механізми підготовки агентів впливу. Це і фінансування дослідницьких центрів та громадських організацій (лише в Індонезії за останні п'ять років Китай витратив на такі проекти близько 50 млн дол.), і культурні проекти, і фестивалі (на цей час у КНР створено найбільше регіональних фестивальних майданчиків, а обсяг виділених грантів діячам мистецтв в азійських країнах "Поясу і шляху" порівнянний з обсягом американських), і освітня співпраця. Залучення іноземних студентів у Китай можна взагалі виділити в окремий напрям співпраці з країнами "Поясу і шляху". Якщо десяток років тому основний акцент робився на представниках китайської діаспори (особливо з країн Південно-Східної Азії), то тепер із країн простору "Поясу і шляху" Китай запрошує на навчання з виділенням стипендій представників інших етносів. Для цілого ряду країн Китай став важливим майданчиком підготовки кадрів для державного апарату, для збройних сил і спецслужб. До цього списку можна внести Таїланд і Пакистан, Монголію й Туркменистан. У просторі "Поясу і шляху" Китай поступово витісняє зі сфери освіти країн-партнерів США, Росію, Велику Британію, Туреччину.

Те, що численні культурні проекти формально не ув'язані в єдину міждержавну програму, лише на руку Китаєві. Навіть якщо "Пояс і шлях" розвиватиметься повільно, навіть якщо проблеми на його шляху зростатимуть, багато економічних і гуманітарних проектів однак будуть реалізовані повною мірою: адже вони залежать від китайських грошей (яких поки що вистачає) та рішучості китайського керівництва зміцнювати роль своєї держави у світі (а з такою рішучістю теж усе гаразд, та й наступність політики на середньострокову перспективу гарантована, - після рішень торішнього з'їзду КПК Сі Цзіньпін заручився можливістю залишитися при владі більш як на 10 років). Отже, важливим результатом "Поясу і шляху" стане істотне зростання впливу Китаю на країни-партнери, зокрема й через неполітичні механізми. Китай робить перші кроки до культурної гегемонії в Євразії, що, своєю чергою, може стати початком створення сіноцентричного світу майбутнього.

Нарешті, Китай ставить перед собою й істотні економічні цілі. Говорячи насамперед про економічну природу "Поясу і шляху", китайські керівники не лукавлять. Економічна потуга, інвестиції та торгові зв'язки, як і раніше, залишаються основним інструментами китайського впливу у світі. Побудувати єдину інфраструктуру (і - потенційно - єдину торгово-економічну систему), яка залежатиме від Пекіна, - що може бути кращим для просування китайських інтересів і зміцнення міжнародного статусу Китаю? Різниця, порівняно з більш ранніми проектами відновлення Шовкового шляху, лише в одному. Раніше такі ініціативи Пекіна пропонували ерзац-лідерство, заміну ключової політичної ролі КНР у регіоні. Спочатку це була перевага сильнішої економіки, як у проектах 1990-х, пізніше - роль лідера ідей, центру культурного тяжіння для партнерів, як у Новому шовковому шляху 2000-х. Тепер потреба в евфемізмах відпала.

Економічна складова залишається необхідним елементом успіху "Поясу і шляху". По-перше, масштаб інвестицій вимагає від проектів фінансової віддачі, - осилити такі вкладення, якщо ініціатива даватиме лише політичні дивіденди, не зможе навіть китайська економіка. По-друге, КНР потрібні однакові стартові умови зі США не тільки в політичному протистоянні, а й в економічному. Китаєві необхідно зберігати вільний доступ до ринків, до технологій, до промисловості й сільського господарства інших країн. КНР і зараз дуже залежна від поставок сировини, а особливо - від поставок енергоносіїв та продовольства. Подолати таку залежність у середньостроковій перспективі навряд чи вдасться, тому на порядку денному китайської політики - гарантувати енергетичну і продовольчу безпеку. Причому йдеться навіть не про ситуацію військового протистояння зі США. Події останніх років ще раз довели КНР: у руках Вашингтона є дійові невійськові важелі впливу на опонентів. Механізм американських санкцій, які де-факто перетворюються на міжнародні, контроль над фінансовою системою, можливість вплинути на рішення своїх партнерів в економічній політиці - все це й зараз широко та ефективно використовують США у зовнішній політиці.

"Пояс і шлях" стає комплексним вирішенням таких проблем. У рамках ініціативи з'являються сухопутні шляхи, які дозволять вивести потоки стратегічно важливих вантажів з-під удару США. Китай диверсифікує джерела поставок енергоносіїв та продовольства. У цих кроках криється пояснення особливо тісної співпраці КНР із Росією в рамках "Поясу і шляху". Відносно невелика економіка північного сусіда цікавить Китай менше, ніж стратегічна глибина, яку Москва може запропонувати для забезпечення безпеки китайській інфраструктурі. Росія дає неуразливі до США поставки нафти та газу. Північний морський шлях, який проходить переважно російськими територіальними водами, може стати не тільки дешевшим, а й безпечнішим транспортним маршрутом для морських перевезень у ЄС. І тому в "Поясі і шляху" Китай пішов на партнерство з Євразійським економічним союзом, чим частково захистив економічні позиції Росії в Центральній Азії.

Китай також отримує власну портову й транспортну інфраструктуру в третіх країнах, від Південно-Східної Азії до Західної Європи, отримує підконтрольні транспортні компанії, які будуть менш уразливі перед зміною політичної кон'юнктури: вони не стануть відмовляти китайським партнерам у співпраці лише тому, що США можуть запровадити санкції. Нарешті, з "Поясом і шляхом" Китай пов'язує плани створення альтернативної торгової та фінансової системи, яка не буде відокремлена від світової, однак і не перебуватиме в такій залежності від США, як нинішні міжнародні інститути.

Особливе місце у "Поясі і шляху" посідає Європейський Союз. Хоча більшість його членів до ініціативи не приєдналися, в Китаї не забувають, що з самого початку концепція Нового шовкового шляху вибудовувалася насамперед для підвищення ефективності економічних зв'язків зі Старим Світом. ЄС - другий торговий партнер Китаю й важливий політичний партнер. Нейтралітет європейських країн у торговій війні між КНР і США Вашингтон сприйняв із роздратуванням, а Пекін - із задоволенням. І тому "Пояс і шлях" прийшов у Європу не тільки щоб зробити транспортне сполучення між партнерами швидким та якісним. Китай хоче отримати важелі впливу на Брюссель, хоче забезпечити свої інтереси лобістами всередині об'єднання. Високопоставлений китайський чиновник на умовах анонімності сказав, що Пекін вважатиме "повагу до своїх інтересів" у ЄС достатньою, коли "буде знято збройове ембарго (1989 р., у відповідь на події на площі Тяньаньмень, ЄС, серед інших санкцій, впровадив заборону на поставки зброї та військового обладнання до Китаю, якої Євросоюз не може скасувати досі).

Ключову роль у вирішенні цього завдання Пекін відводить співпраці з країнами Центральної та Східної Європи. Формат "16+1", до якого ввійшли члени й кандидати в ЄС із регіону (від Естонії до Албанії), виник у 2012 р., але сьогодні він нерозривно пов'язаний із "Поясом і шляхом". Пекін ставить перед собою в цьому форматі кілька завдань. Китай купує або зводить об'єкти інфраструктури, множачи свої активи в ЄС. Китай збільшує свої інвестиції в економіки цих країн. Нарешті, КНР активно просуває гуманітарну співпрацю. Активізація політичного діалогу вже принесла Пекінові результати: останнім часом цілий ряд східноєвропейських країн стає на відверто прокитайську позицію у важливих для Пекіна питаннях. Так, Угорщина і Польща блокували прийняття жорстких резолюцій ЄС, які критикувала дії КНР у Південнокитайському морі; країни, котрі ще недавно були найбільш послідовними критиками порушень прав людини в Китаї (насамперед Чехія), останнім часом, фактично, утримуються від будь-яких зауважень на адресу Пекіна. У Східній Європі "Пояс і шлях" залишається таким самим багатоаспектним проектом, як і в інших регіонах ініціативи, і політичні результати, отримувані Пекіном, не менш значні, ніж економічні.

Україна залишається за бортом "16+1", бо наші шанси стати членом ЄС нікчемні, і Пекін ми не цікавимо як потенційний агент впливу в цьому об'єднанні. Але в загальному контексті "Поясу і шляху" нам теж знайшлося місце. Попри минулі труднощі, Китай продовжує інвестувати в Україну, ми беремо активну участь у багатьох міжнародних заходах, присвячених ініціативі. Але місце наше в "Поясі і шляху" незначне, обсяг інвестицій - невеликий, і не видно ознак, що ситуація зміниться. І проблема не так у відсутності привабливих для інвестування об'єктів чи в нестабільності, властивій воюючій країні. Головна перешкода - наша неготовність прийняти "Пояс і шлях" у всьому розмаїтті його політичних та економічних умов. Пріоритетним партнером КНР в ініціативі може стати тільки держава, котра готова до тісної політичної співпраці та обслуговування китайських політичних інтересів. В Україні Пекін бачить дві очевидні перешкоди до цього. По-перше, ми проголосили абсолютність західного вектора розвитку, фактично закріпивши проамериканський зовнішньополітичний курс. По-друге, наш конфлікт із Росією і відсутність кроків до нормалізації примушують Пекін вибирати, хто з двох партнерів (а стратегічне партнерство з Пекіном є і в Києва, і в Москви) для нього цінніший. Поки що вибір відбувається не на нашу користь.

Ініціатива "Пояс і шлях" стала надзвичайно важливою частиною зовнішньополітичного коду, який Китай використовує для взаємодії зі світом. Щоб осідлати "китайську хвилю", зрозуміти цей код необхідно. Ось тільки з розумінням може прийти й розчарування вибором, який відкриється: будемо ми в майбутньому світі з Китаєм чи проти нього.