ВИБУХОНЕБЕЗПЕЧНА ТЕМА

Минулого тижня Україна офіційно розпрощалася зі своєю останньою міжконтинентальною балістичною ракетою (МБР) SS-24. Урочиста церемонія демонтажу відбувалася на Павлоградському механічному заводі (ПМЗ) у присутності зарубіжних спостерігачів. Представники української й американської сторін поздоровили одне одного з завершенням ще одного етапу ліквідації цього виду ракет. На присвяченому знаменній події брифінгу посол Сполучених Штатів Карлос Паскуаль із гордістю заявив, що американська сторона з честю виконала всі свої зобов’язання перед Україною щодо ліквідації ракет класу SS-24. А стосовно «виникаючих труднощів» із переробкою п’яти тисяч тонн твердого ракетного палива, то допомога в їх подоланні — це акт доброї волі з боку США. Така заява дещо здивувала багатьох українських спостерігачів, оскільки в Україні добре пам’ятають, що договір СНО-1, яким визначено ступінь знищення даного виду озброєнь, передбачає, зокрема, й утилізацію твердого ракетного палива (ТРП). Крім того, українська сторона свято зберігає надіслані в 1998—1999 рр. на адресу уряду України листи від міністерства оборони США, які підтверджують можливість фінансування американською стороною робіт із ліквідації ТРП шляхом вилучення й переробки на вибухові речовини.

Утім, усім на втіху на «торжествах» у Павлограді було офіційно оголошено про «розблокування проблеми» об’єкта ліквідації твердого ракетного палива. За цією лаконічною фразою — декілька місяців нерозуміння, суперечок і конфліктів, нот і листів американського посольства й навіть міноборони США в різноманітні українські міністерства й відомства. Називаючи різні причини того, що відбувається, обидві сторони, втім, сходяться на думці, що з усіх етапів програми ліквідації SS-24 значні труднощі та зрив усіх графіків робіт виникають лише в зв’язку з проектом знищення твердого ракетного палива (ТРП), на який уряд США на сьогоднішній день, за словами самих американців, витратив уже 75,3 млн. доларів. Правда, їхні українські колеги говорять, що частину цих грошей досі лише «виділено»

Аби розібратись у взаємних звинуваченнях та аргументах на захист кожної зі сторін, необхідно хоча б коротко згадати історію «питання».

Як усе це починалося

За Договором про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1), а також двосторонніх українсько-американських документів, уряд України погодився на ліквідацію МБР SS-24, розміщених на території нашої країни, а уряд США — надати Україні необхідну допомогу. Програма ліквідації цієї системи озброєнь складається з трьох частин: а) вилучення, транспортування та збереження 54-х МБР SS-24; б) демонтаж і знищення компонентів ракет і ШПУ; в) знищення твердого палива ракет. Як стверджують українські фахівці, здійснення всіх цих етапів мало відбуватися комплексно. Але на сьогоднішній день в Україні ліквідовано всі шахтно-пускові установки, інфраструктуру й усі МБР SS-24, причому цілком відповідно до затверджених раніше графіків. А роботи з утилізації споряджених корпусів двигунів ракет (СКД) і твердого ракетного палива досі так і не розпочато. Усі СКД й ТРП від усіх 54-х українських МБР SS-24 нині перебувають у Павлограді. Точно назвати час початку процесу вилучення й утилізації палива сьогодні не можуть ні американські, ні українські фахівці.

Ще 1995 року, коли перед Україною постало завдання утилізації ТРП, з’ясувалося, що при розробці рецептур радянські НДІ не розглядали питання утилізації ракетного палива після закінчення гарантійних термінів його використання. Дослідження з цієї тематики не проводилися, і технологій ліквідації палива в СРСР не було.

У світі ж на той час існувало вже кілька способів ліквідації або утилізації ракетного палива. Росія, приміром, домовилася з американцями, що тверде паливо від своїх ракет вона спалюватиме на спеціальних установках (правда, на сьогодні не спалено жодної тонни). Але для України, що не має таких територій, як США чи Росія, зате має велику щільність населення та серйозні екологічні проблеми, цей небезпечний метод неприйнятний. Однак саме на ньому спочатку вперто наполягали американці, котрі, до речі, чотири роки тому законодавчо заборонили спалювання ракетного палива на території США.

Зрештою з американською стороною все-таки дійшли принципової домовленості стосовно проведення досліджень. Вони мали визначити ступінь ризику й безпеки при роботі з паливом, що довго експлуатувалося, і тільки після цього можна було б приймати рішення про метод утилізації.

Контракт на проведення дослідних робіт у січні 1998 р. американська сторона уклала з єдиним в Україні підприємством відповідного профілю — Павлоградським хімічним заводом (ПХЗ). Протягом року фахівці цього об’єднання провели близько 7000 дослідів. У березні того ж року було підписано контракти з американською корпорацією «Моррісон Кнудсен» (нині «Вашингтон груп Інтернешнл») на відновлення й реконструкцію необхідних будівель і споруд на території заводу, частина яких на той час не експлуатувалася вже кілька років. Автори книги «70 років ВО «ПХЗ» констатують: «У результаті всі об’єкти набрали кращого вигляду, ніж вони були під час виготовлення ракетного палива. Захаращений, занедбаний майданчик спалювання перетворили на добре обладнаний випробний полігон, будівлю 521 обладнали сучасним устаткуванням, що дозволяє проводити випробування за світовими стандартами, було встановлено комп’ютери, кондиціонери, змінено зовнішній і внутрішній інтер’єр будівлі. Набрали охайного вигляду відремонтовані залізничні й автомобільні дороги. Помітно підвищилася культура виробництва». Фахівці ПХЗ визнають, що «оснащення лабораторій об’єднання сучасним устаткуванням і набуття досвіду персоналом, проведення великого обсягу натурних експериментів і досліджень відкрило великі можливості для заводу щодо оцінки практично всіх видів стандартних і перспективних вибухових матеріалів безпосередньо на заводі й надання в майбутньому послуг організаціям і підприємствам, що працюють із вибуховими матеріалами. Було закладено базу для досліджень при майбутній широкомасштабній утилізації всіх видів боєприпасів і ракетного палива, створення перспективних промислових вибухових речовин (ВР)».

У результаті численних експериментів фахівці заводу дійшли висновку: для України найприйнятнішим методом утилізації є гідророзмив палива з подальшим його використанням як компонента промислових ВР. Експерти наголошували, що така технологія «із високим ступенем технічної та екологічної безпеки дозволяє повернути частину матеріальних цінностей у народне господарство», «стимулювати розвиток ряду галузей промисловості України», «відкриває великі перспективи для розвитку заводу». Справді, розроблена фахівцями Павлоградського хімзаводу технологія дозволить за два роки перетворити п’ять тисяч тонн палива від
SS-24 на 30 тис. тонн водонаповнених вибухових речовин (при загальній потребі України в 100 тис. тонн вибухівки на рік). Причому отримана водонаповнена вибухівка набагато економічніша, і при детонуванні дає на порядок менше шкідливих викидів в атмосферу, ніж звичайна тротилова.

Та проблема в тому, що Україна не мала технології гідророзмиву ракетного палива, а Сполученим Штат аж ніяк не хотілося нею ділитися. Оскільки вона має подвійне призначення. Двічі держдепартамент США затримував реалізацію програми щодо SS-24, не дозволяючи передачу нашій країні цієї чутливої технології. Але зрештою уряд США все-таки погодився, що паливо з українських ракет вилучатиметься за допомогою технології гідророзмиву, розробленої американською компанією «Тайокол».

І тут саме час замислитися над тим, а заради чого, власне, Сполучені Штати пішли на такі «жертви», навіщо витрачають колосальні суми на «стимулювання розвитку низки галузей промисловості України», «підвищують культуру» нашого виробництва й діляться своїми чутливими ноу-хау, які «відкривають великі перспективи» для розвитку українського оборонного заводу? Зрозуміло, що все це робиться аж ніяк не з альтруїстичних міркувань або якоїсь особливої любові до України. У процесі виконання цієї програми, в один голос стверджують вітчизняні фахівці, ліквідується клас ракет, який досі не створений у США і ще років двадцять створений не буде (до моменту свого розпаду СРСР за рецептурами створення ракетного палива випереджав США на тридцять років). Навіть нефахівцеві ясно: для створення аналогів таких ракет американцям знадобилися б мільярди доларів, а на їх знищення в пострадянських державах підуть лише мільйони. Крім того, під час знищення ШПУ і самих ракет американська сторона одержала доступ до великого масиву інформації про інфраструктуру й функціонування цього класу озброєнь. І, не виключено, сподівається одержати ще якусь інформацію щодо ракетних двигунів.

Конфлікт амбіцій
чи інтересів?

Отже, контракти й фінансування на будівництво об’єкта ліквідації палива (ОЛП) у Павлограді ще в червні 2000 р. одержав від Агентства зі зменшення загрози міністерства оборони США інтегруючий підрядник від американської сторони — «Вашингтон груп Інтернешнл». У свою чергу ця компанія вже в Україні знаходить субпідрядників для виконання тих чи інших робіт. Спочатку контракт на створення ОЛП було підписано з Павлоградським хімзаводом. І перші кілька місяців спільної роботи фахівців ПХЗ й американських менеджерів пройшли майже безпроблемно. Проблеми почалися наприкінці 2000 року, коли Агентство перевело своїх менеджерів-інженерів на російський проект, а в Україну керувати проектом призначило військово-морських офіцерів, котрі не мають, на думку українських експертів, необхідної інженерної кваліфікації. Уже в середині січня 2001 року роботи зі створення ОЛП було зупинено американською стороною, а Павлоградський хімзавод усунуто від проекту.

Офіційною причиною для цого кроку стали нібито невиправдано завищені вимоги технічного завдання на проект об’єкта ліквідації ТРП, яке було розроблено протягом перших чотирьох-п’яти місяців спільної роботи. Американці стверджують, нібито «основною причиною всіх виникаючих непорозумінь є нереалістичні вимоги» української сторони, яка вимагає занадто багато грошей на створення ОЛП і невиправдано високої оплати праці для своїх фахівців. Як пояснив «ДТ» один із представників американської сторони, «умови контракту забороняють американському генеральному підряднику укладати договори з нереалістичними розцінками». А яка оплата за різноманітні види робіт, виконувані фахівцями тієї чи іншої кваліфікації, є справедливою, американський інтегруючий підрядник визначає «відповідно до економічної ситуації в Україні й діючих у ній розцінок».

Українській же стороні ситуація бачиться дещо інакше. На думку багатьох вітчизняних експертів, американці з самого початку були зацікавлені головним чином у швидкому проведенні робіт із вилучення ракет із ШПУ, їхнього демонтажу й ліквідації інфраструктури, оскільки чудово розуміли, що основна загроза Сполученим Штатам — це їх наявність. Крім того, із приходом нової адміністрації США було переглянуто пріоритети надання технічної та фінансової допомоги іншим державам (нагадаємо, що, ставши господарем Білого дому, Буш-молодший невдовзі заявив про свій намір переглянути програми фінансування роззброєння в пострадянських державах). До речі, призупинення української програми в січні минулого року за часом збігається саме зі зміною американської адміністрації.

А стосовно розцінок, «діючих в Україні», і «нереалістичності» українських запитів, то як контраргумент керівництво хімзаводу наводить такі цифри. Приміром, труд шахтарів Павлоградського регіону, чия робота за шкідливістю й небезпечністю можна порівняти з роботою фахівців ПХЗ, задіяних у проекті ліквідації палива, оплачується в межах від 700 до 3000 гривень на місяць. Американці ж платили співробітникам хімзаводу від 400 до 900 гривень (причому, зараз ці розцінки пропонується зменшити вдвічі). А ось українці, що працюють у рамках цього ж проекту, але в американській компанії, одержують за свою працю $400—600.

Для владнання конфліктної ситуації та продовження робіт щодо проекту у квітні минулого року відбулася зустріч українських і американських керівників, у результаті якої сторони підписали документ, який визначив сфери відповідальності й ролі кожної з них у будівництві й роботі пілотного заводу на базі ПХЗ для випробування специфічних технологій.

Пропозицію Павлоградського хімзаводу виконати за чотири місяці всю роботу з проектування, монтажу, будівництва пілотної установки й навчання персоналу за $800 тис. американці знову розцінили як нереалістичну, і в травні провели тендер, у результаті якого контракт віддали іншій, українсько-американській компанії, яка запропонувала прийнятнішу ціну за свої послуги. Правда, американська сторона при цьому не врахувала (чи просто не знала), що нечисленні фахівці, котрі мають необхідну кваліфікацію для таких робіт і добре знайомі з вимогами українського законодавства та правилами роботи з вибуховими речовинами, в Україні є тільки на одному підприємстві — Павлоградському хімічному заводі. Крім того, тільки вузькому колу фахівців цього підприємства відома чутлива інформація про рецептуру палива й конфігурацію каналу ступеня, без якого пілотна установка просто не зможе працювати. Поділитися ж із кимось цією інформацією фахівці ПХЗ не мають ніякого права хоча б тому, що існує спеціальний договір про захист таємної інформації між Україною та Росією, де SS-24 досі перебуває на озброєнні.

Проте американська сторона свій вибір зробила, і в серпні устаткування для пілотної установки прибуло в Павлоград. Українсько-американська компанія, що виграла тендер, навіть спробувала почати будівництво пілотного заводу, однак восени українська сторона була змушена його закрити. Виявилося, що в розробленому цією компанією проекті відсутня одна з основних частин — технологічна і не враховано суворі вимоги українського законодавства щодо безпечності таких об’єктів.

Навала на будівництво численних перевіряльників із різноманітних українських інстанцій обурена американська сторона у свою чергу розцінила як підступи обійденого контрактом директора ПХЗ (хоча, на наш погляд, директора цілком можна зрозуміти, оскільки відповідальність за дотримання правил безпеки на всій території заводу лежить саме на ньому, і в разі їх порушення саме директор підприємства відповідає за кількома статтями Кримінального кодексу). Проте звинувативши директора ПХЗ у «численних втручаннях», «висуванні надмірних вимог» і «неспроможності виконувати свої обов’язки відповідно до документа про вимоги й зобов’язання», що спричинило «відставання від графіка на 18 місяців», американці в досить категоричній формі зажадали від української сторони змінити керівництво заводу. Наприкінці минулого року різні українські відомства, включаючи МЗС, МО, НКАУ, РНБОУ, були буквально завалені листами й дипломатичними нотами зі звинуваченнями на адресу керівника ПХЗ. Правда, під час розгляду з’ясувалося, що з 19 висунутих звинувачень, фактично жодне з них не одержало 100-відсоткового підтвердження, а деякі перекручували ситуацію до навпаки.

Приміром, керівництву ПХЗ «інкримінувалася» «спроба змінити класифікацію палива», що призвело до значного подорожчання проекту. Проте, як свідчить спеціальний протокол, підписаний обома сторонами на стадії класифікації палива, саме американці наполягли, щоб паливо SS-24 було віднесено до найнебезпечнішого класу 1.1 (може детонувати до загоряння), хоча за українською, російською та оонівською класифікацією це паливо класу 1.2, 1.3 (може горіти, але не детонувати), що й було зафіксовано українською стороною в документі. Ще тоді наші фахівці попереджали американців, що підвищення класу палива призведе до значного подорожчання проекту, оскільки українські вимоги до проектів пожежо- й вибухонебезпечних об’єктів надзвичайно високі. Та чи американська сторона не могла припустити тоді, наскільки подорожчає проект, чи в неї були свої міркування для підвищення класу. Деякі українські експерти звертали нашу увагу на те, що клас 1.2 вимагає лише 100 метрів так званої безпечної відстані, а клас 1.1 — уже цілий кілометр. Тобто всі інші виробництва ПХЗ (зокрема боєприпасів, побутової хімії, товарів народного споживання) необхідно винести за цю зону, що, по суті, зробить їх нереальними й може найсумнішим чином позначитися на прибутковості й подальшій долі дуже перспективного підприємства української оборонки.

А стосовно зриву графіка реалізації проекту на 18 місяців, то українські фахівці мають своє пояснення цьому невеселому для обох сторін факту. За їхнім глибоким переконанням, фінансування робіт із програми ліквідації МБР SS-24 загалом і за проектом ОЛП зокрема, побудовано так, що перед американським інтегруючим підрядником не встановлено жорсткі вимоги щодо термінів виконання робіт. Інтегруючий підрядник не зацікавлений в одержанні максимального прибутку від виконання робіт у найкоротші терміни, оскільки йому надано гарантовану оплату всіх його накладних видатків, пов’язаних із участю в програмі. Причому фіксований відсоток прибутку від виконання робіт, установлений для американського інтегруючого підрядника у кілька разів менший від загальної суми його оплачених накладних видатків. За оцінками наших експертів, українським субпідрядникам дістається зовсім невеличка частина грошей, виділених американським урядом на ліквідацію українських стратегічних озброєнь (приблизно 20—22% 1998 р., і лише 8—12% — нині). Навіть за останній рік, коли роботи з ОЛП практично не проводилися, оплата накладних видатків інтегруючого підрядника не припинялася, і склала $6—7 млн. Висновку про те, кому справді вигідно затягувати проект, доходьте самі...

Утім, тиждень тому американці вустами свого посла урочисто оголосили, що труднощі в реалізації проекту утилізації п’яти тисяч тонн ракетного палива, які виникли торік, позаду. Програму офіційно розблоковано американською стороною й вона продовжуватиметься на території Павлоградського хімзаводу. Обидві сторони пішли на певні поступки. На початку цього року ПХЗ передано під юрисдикцію Національного космічного агентства України, яке запропонувало американській стороні деякі зміни в менеджменті проекту. Американці погодилися з необхідністю доопрацювання проекту створення інфраструктури для пілотної установки. Взагалі процес знову пішов. Питання тільки, чи надовго? Адже багато що в цьому проекті залишилося старим — приміром, обраний американцями український субпідрядник і принцип фінансування робіт.