Вибори у США: очевидна перемога і неочевидне майбутнє

Другий термін президента США завжди відрізняється від першого. На це сподівається міжнародна спільнота. Радикальна й зухвала політика, що її проводив досі президент Буш, можлива в інтересах міжнародної спільноти, але поки що мало хто в самій міжнародній спільноті це розуміє. Не розуміють цього 48% американських виборців, чимало яких, на відміну від попередніх виборів, проголосували проти нинішнього президента з обуренням, що межує з люттю. Не розуміють цього навіть деякі правоцентристи, які проголосували за Буша з побоюванням, або ж — після тривалої й виснажливої боротьби з сумлінням — узагалі проголосували проти. Журналіст газети The New York Times Девід Брукс охарактеризував своє ставлення до Буша як «суміш замилування, розчарування і гніву». А британський тижневик The Economist (читачів якого у США більше, ніж у Великобританії), висловлюючи підтримку Дж.Керрі у формі, що нагадувала обвинувальний акт, сказав стосовно Буша: «Наша віра в нього була знищена». Не так часто політика, методи й тон американського президента до такої міри поляризують його власну країну та світ.

Але факт залишається фактом — президент Буш упевнено переміг, здобувши необхідні «електоральні» симпатії штатів (які, відповідно до конституції, обирають президента), виборців (які забезпечують легітимність) і двох палат Конгресу (що вирішуватимуть, які з президентських побажань треба втілити в життя). Перш ніж розмірковувати про майбутнє, необхідно розібратися, чому саме все так сталося.

Як свідчать екзит-поли, причини не в тероризмі і навіть не в економіці, що були двома ключовими темами передвиборної кампанії, а в традиціях і моральних цінностях. Але якщо опитування громадської думки і можуть засвідчити, що думають люди, то навіть найкращі з них нездатні пояснити, чому вони думають саме так. Останні «дані» саме і є підтвердженням цієї думки. Події, що їх у нас заведено називати «9/11», створили такий зв’язок між проблемами тероризму, традицій і цінностей, який більшості не-американців важко зрозуміти.

В остаточному підсумку, сенатор Керрі так і не зміг розкрити смислу цього зв’язку перед виборцями, та й не зовсім очевидно — чи розумів він його взагалі. Його висловлювання про «війну з терором» і війну в Іраку були розважливими, а іноді навіть красномовними, але в них містилося замало чіткості й послідовності. За свої 20 років у сенаті Керрі голосував і проти багатьох із систем озброєнь, які потім успішно були використані в Іраку, і на підтримку багатьох обмежень, які стали до подій 11 вересня перепоною на шляху обміну розвідданими. Навряд чи тут є чим похвалитися перед виборцями. Недавно він сказав: загрозу тероризму можна довести до рівня «перешкоди», поліпшивши діяльність національних і міжнародних правоохоронних органів (а це далеко не так) і вдосконаливши системи безпеки будинків, водосховищ, мостів, аеропортів та електростанцій (тобто побудувавши нову лінію Мажіно). Порівнявши контроль над тероризмом із контролем над проституцією та наркотиками, Керрі, мабуть, відразу ж і пошкодував з приводу сказаного.

За словами британського військового історика сера Майкла Говарда, лібералам важко повірити в те, що ворог існує насправді. Але таке твердження (і сер Майкл знає це краще за інших) не стосувалося демократичної партії епохи після Другої світової війни — партії плану Маршалла, берлінської кризи, НАТО, стратегічної «тріади» і, що дуже важливо, В’єтнаму. Постулат Говарда став стосуватися демократів лише після В’єтнаму. І не випадково Дж.Керрі — солдат, який заслужив багато нагород під час війни, — на превелике обурення багатьох ветеранів, став ще більш відомий своїми антивоєнними поглядами. У цій президентській кампанії демократична партія відчайдушно намагалася довести виборцям, що вона подолала в’єтнамську спадщину. Але їй це не вдалося.

Провал демократів забезпечив повторну перемогу республіканської адміністрації, яка ставить перед собою масштабні цілі, але обмежена в поглядах; виявляє пильність, але не розуміє нюансів і явно вважає, що їй нічого вчитися в інакодумців. Однак ще до усвідомлення цього факту критики Буша встигли обізвати його «дурним», що, по суті, не лише бездумно, а й принципово неправильно. Люди, які його знають, кажуть, що Буш — людина досить розумна і, як багато розумних політиків, — прониклива. Але він трохи «не від світу цього» і, в буквальному значенні слова, — занадто простий. Як він сам про себе висловився: «Нюансів я не розумію». Слід зазначити, що розуміння нюансів не завжди вважалося ключовою перевагою командира, не кажучи вже про головнокомандувача, в умовах війни. Серйозніший закид — некомпетентність, про що писав The Economist і що вже неодноразово виявлялося з моменту, коли, говорячи про Ірак у травні 2003 року, Буш констатував: «...місію завершено». Але якщо ми і знаємо щось про компетентність наших ефемерних ворогів, то розуміння їхньої некомпетентності практично немає. А невігластво і невизначеність уже не вперше змушують демократичні держави переоцінювати компетентність своїх противників у розпал війни.

Вада, більш небезпечна, ніж некомпетентність, — зарозумілість, що адміністрації Буша закидали багато людей, включно з автором цих рядків («ДТ», №21 (466) від 25 жовтня 2003). Але навіть це необхідно розглядати у певному контексті. Радикальні ісламісти, які стоять за терактами 11 вересня, вибухами на Балі та в Мадриді, захопленням заручників у Беслані, демонструють не лише зарозумілість, а й фанатизм, змішаний із садизмом. Недавно було повідомлено, що існує відеозапис, на якому зображено англо-іракську заручницю Маргарет Хассан і який, на думку оглядачів, настільки садистський, що навіть арабська телевізійна мережа «Аль-Джазіра», що зазвичай холоднокровно сприймає гарячі новини, відмовилася його показувати. Чи означає це, що зарозумілість, недалекість і нахабність — необхідні додатки до сміливості, наполегливості й сили? Приклади Авраама Лінкольна й Уїнстона Черчілля свідчать про протилежне. Але не Лінкольн і Черчілль були у виборчих бюлетенях 2 листопада 2004 року. Там були Керрі та Буш. І тому — «маємо те, що маємо».

Глухий кут чи новий старт?

Після перемоги Буша навряд чи буде сюрпризом, якщо домінуючим дискурсом у Європі стане дискурс розпачу. Якщо виборці таки голосують за поганий і самовпевнений уряд, — причому у значно більшій кількості, ніж було до того, як виявилися його недоліки, — чи не буде такий уряд менш схильним до виправлення своїх недоліків? По-перше, такий дискурс веде в глухий кут. По-друге, час покаже, що він хибний.

Навіть якщо в період першого президентського терміну все складається на краще, жодне серйозне рішення не приймається главою держави без урахування його впливу на перспективи переобрання на другий термін. А коли ситуація на кінець першого терміну погіршується, імператив переобрання звужує увагу, деформує майже кожне рішення, спотворює майже кожен умовивід. Протягом, як мінімум, останніх 12 місяців ситуація для адміністрації Буша значно погіршилася, особливо стосовно Іраку. І ця тенденція затьмарила навіть те, що насправді було не так погано, як, наприклад, вибори в Афганістані, які, попри скептицизм майже всіх експертів, відбулися без загроз зриву чи кровопролиття, з широкою участю виборців.

Після 3 листопада чинник можливого переобрання зникне, після чого можуть зникнути і ці криві дзеркала. Тому ми маємо підстави принаймні сподіватися. Другою зміною й основою для надії є те, що баланс успіхів і помилок на міжнародній арені можна тепер розглядати із зовнішньополітичних позицій і національних інтересів США, а не з позицій внутрішньополітичних. Третя підстава для надії — адміністрація знає, що в її зовнішній політиці існують проблеми. Вона вичавила міць американської «наддержави» до краю і вже сама це відчуває. Загалом ці зміни дають можливість європейським державам відновити свій вплив як серйозних партнерів.

Але, щоб досягти такої мети, вони повинні бути партнерами. Їм також доведеться скласти власну оцінку впливу переобрання Буша на міжнародну ситуацію, причому зробити це без емоцій і забобонів. Помилка європейських держав, які виступали проти війни в Іраку, полягала не в тому, що їхні аргументи були хибні, а в тому, що вони були подані в контексті «багатополярності» і наявності противаг «наддержаві» США. Що ж ставилося за мету — вплинути на США чи протидіяти їм? Якщо друге, то навіть якби у Вашингтоні й була демократична адміністрація, до аргументів європейців там навряд чи дослухалися б.

Більш фундаментальне питання — чи існує практична альтернатива «наддержаві» США? Чи став такою альтернативою Європейський Союз? Хто при здоровому глузді запропонує перетворити ЄС на альтернативну основу колективної безпеки і хто з європейських виборців її фінансуватиме? Чи не очевидний висновок: там, де йдеться про питання оборони та безпеки — а це за межами Європи, — тільки США можуть забезпечити основу колективної безпеки та оборони на найближче майбутнє.

І якщо ці питання викликають стурбованість, тоді Європа повинна сприяти тому, щоб Ірак не став «трясовиною» для США і лихом для самих іракців. Для досягнення цієї мети, як і для забезпечення посилення свого впливу, Європа має прийти на допомогу. Пропозиції Керрі і деяких республіканців, а саме — подальша інтернаціоналізація сил союзників, — є вчорашньою відповіддю на вчорашню проблему, бо сьогоднішні проблеми — придушення повстання (що з практичних міркувань має бути зроблено американцями та британцями) і припинення окупації. У рамках такої схеми врегулювання іракського конфлікту чи не варто було б Європі збільшити засоби НАТО, що використовуються для виконання мандата Альянсу з підготовки іракських збройних сил і сил безпеки, а також створити в рамках ЄС програми, які сприяли б посиленню правоохоронних органів і цивільної адміністрації Іраку? І чи не настав час виконати свої зобов’язання перед Афганістаном?

Такі кроки дали б новим і старим союзникам США можливість акцентувати увагу на двох важливих моментах. По-перше, наддержава досягає піку своєї могутності, діючи відповідно до колективних інтересів, навіть якщо при цьому їй доводиться йти на компроміси, — і вона мудра, коли дослухається думки інших. По-друге, у наддержави, за визначенням, є сила-силенна інтересів, які потребують її уваги. Жодне питання, хоч би яким важливим воно було, не повинно стати катарактою, яка погіршує її зір. Що стосується Євразії, і зокрема України, то такою катарактою (і Україні, можливо, доведеться зіграти певну роль у її видаленні) є два питання.

Питання для України

Перше — явно неадекватна оцінка значення Чорноморського регіону як стратегічно важливого коридору, що з’єднує «Велику Європу» (частиною якої є й Україна) із «більш широким» і більш демократичним Близьким Сходом, формування якого адміністрація Буша намагається підтримувати. Позитивом у даному випадку є те, що тягар роз’яснення цього питання можна розділити, поклавши частину його на інших членів Організації чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС). Останні мають кращий, порівняно з Україною, доступ до ключових осіб в адміністрації США і здатні ефективно вирішити це питання, задокументувавши методологію російської політики та сфери розбіжності інтересів ОЧЕС з інтересами Російської Федерації. Щоправда, слід зазначити: питання розподілу цього тягаря буде для України дуже делікатним. І не так з Грузією, інтереси якої збігаються з інтересами України і з якою необхідно розширювати співробітництво, як із Румунією, враховуючи явну стагнацію існуючих розбіжностей, та з Туреччиною, де окремі ісламістські елементи розглядають Крим як потенційну сферу впливу.

Друге питання стосується стратегічної ролі України в регіоні. Перешкодою на шляху цього є путінська Росія. Навіть коли проблема Іраку стане менш важливою, вирішити це питання з адміністрацією Буша буде, мабуть, тяжче, ніж було б із адміністрацією Керрі, оскільки Буш усе ще розглядає Путіна крізь призму партнерства у «війні проти тероризму». Та й президент Путін зробив усе, щоб адміністрація Буша саме так його і розглядала. Він відкрито підтримав Буша на виборах разом з іншими відомими громадськими діячами, котрі тепло відгукувалися про те, як адміністрація Буша поважає російські інтереси і, на відміну від демократів, не втручається у внутрішні справи Росії й не заходить на її «задній двір». В Україні, як і в Росії, неправильно розуміють ці моменти. Але й тут необхідно буде виявити делікатність. Буш не любить, коли про Путіна говорять погано, і вважається, що його нинішній радник із питань національної безпеки (і потенційний держсекретар) Кондоліза Райс шанує побажання президента в цьому питанні. Хоча вона і не є захисником Путіна, як про неї іноді кажуть, Райс тривалий час займалася питаннями російської політики, і, слід сказати, не всі її колеги в Україні вважають, що вона виявляє до їхньої країни такі самі інтерес і розуміння. Проте на середньому рівні керівництва в Раді національної безпеки, держдепартаменті, міністерстві оборони і ЦРУ є люди, які з цікавістю займаються питаннями України. Є й республіканці в Конгресі, котрі поділяють такі погляди. У Росії вже тривалий час є група людей, здатних інтелігентно й переконливо спілкуватися з представниками всіх сфер і на всіх рівнях американського уряду. Такі люди є й в Україні, але багато з них не працюють в уряді, а дехто досить серйозно його критикує. Чи хоче український уряд скористатися їхніми послугами в інтересах країни? Ставкою у відповіді на це запитання є значно більше, ніж відносини України з адміністрацією Буша.

Хоч би якими важливими були ці питання, найважливіше з них — чи розцінять деякі сили в Україні перемогу Буша як ознаку втрати інтересу США до демократії в Україні на користь геополітики? Дехто згадає недавній візит Рамсфелда. Але вони схильні забувати, що головний інтерес Рамсфелда — зобов’язання України в Іраку, і саме ці зобов’язання в Україні не збираються більше виконувати. Найбезпечніший висновок, можливий стосовно будь-якої адміністрації США, можна сформулювати так: кінець демократії в Україні буде кінцем усього того, що влада України намагається посилити в україно-американських відносинах.

Погляди автора, викладені у статті, є його особистою точкою зору і не обов’язково збігаються з позицією міністерства оборони Великобританії.