ВИБОРИ У ПОЛЬЩІ: СИЛЬНИМ СВІТУ ЦЬОГО Є НАД ЧИМ ЗАМИСЛИТИСЯ

Політичні висновки про те, що результати виборів у Польщі свідчать про відродження лівої ідеології, заангажовані та необгрунтовані. Швидше навпаки, вони свідчать про розчарованість населення непослідовністю політики попереднього уряду, який не зміг уникнути спокуси використати владу в особистих чи корпоративних інтересах. Вибори в Польщі є хорошим уроком для політиків, які думають, що виборцям можна «втовкмачувати» будь-які гасла та обіцянки й не нести за це жодної відповідальності. У цьому сенсі програла не «Солідарність», а безвідповідальна політика, яку та проводила. Та у випадку з Польщею нас більше цікавить навіть не питання «чому програла «Солідарність», нас цікавить питання «хто виграв, і чи можемо ми побачити в цій перемозі ознаки нового історичного і політичного періоду для Польщі чи ми маємо справу з черговою тактичною перестановкою».

Публікації в українській пресі (та й низці зарубіжних видань) про результати виборів у Польщі грішать традиційною поверховістю й упередженістю. Правляча коаліція, яка завжди розглядалася як права сила польського політичного спектра, зазнала поразки, поступившись місцем партії, історичним попередником якої була польська компартія. Далі робиться висновок, що хоча польські «лівизна» та «правизна» істотно відрізняються від українських, проте Україна ніби-то повинна відмовитися від ліберальних перетворень і знову переорієнтуватися на лівополітичні цінності. Можу стверджувати, що така «логіка» позбавлена підстав і являє приклад фальсифікацій, техніка й технологія яких була прекрасно відпрацьована в рамках радянської системи агітації та пропаганди.

Поразка як перемога — нехай живуть нові праві

Для коректної відповіді на запитання про поразку коаліції Акція виборча «Солідарність» (АВС), що, нагадаю, об’єднувала широке коло демократичних сил, і перемозі коаліції Союзу лівих демократів (СЛД) із Союзом праці (СП), необхідний короткий історичний аналіз.

Насамперед зазначу, що різка зміна політичних настроїв поляків не є чимось несподіваним. На попередніх парламентських виборах 1997 року коаліція СЛД і Польської селянської партії (ПСП) також зазнала нищівної поразки від АВС, які отримали 201-ше місце в 460-місній нижній палаті Національних зборів. У цьому ж ряду стоїть і практично повна відмова поляків від «Солідарності» — партії, яка зіграла вирішальну роль у становленні демократії в Польщі. Тому нову різку зміну настроїв виборців не варто перебільшувати.

Важливіше оцінити політику попереднього уряду, очолюваного Єжи Бузеком, одним із лідерів АВС. Чимало політичних оглядачів, як правило, кажуть про розчарованість поляків реформами, проведеними урядом Бузека, і про партійні розбіжності всередині самої коаліції, яка об’єднала представників різних ідеологічних напрямів: від консервативних католиків до «послідовно» правих.

Проте справжня причина втрати впливу АВС полягає в іншому. Створена 1980 року «Солідарність» задала ідеологічний напрям розвитку країни, та виявилася нездатною здійснювати політику на практиці. Лідери партії зуміли ідеологічно об’єднати польське суспільство, але демократи не змогли перебороти недолік, характерний для переважної більшості партій, які сформувалися за часів радянського панування, закликаючи до демократизації суспільства й одночасно реалізуючи політику «приватизації влади» у точній відповідності з мимоволі засвоєними зразками тоталітарної поведінки. Зауважу, що подібних метаморфоз не зміг уникнути і наш Народний рух. Він також не зумів скористатися можливостями, які відкрилися перед ним на початку 90-х, як лідера проголошення незалежності країни, і сьогодні дедалі більше відходить на периферію політичного процесу.

Нагадаю, після перемоги на парламентських виборах 1997 року коаліція АВС активно приступила до звільнення старих і призначення нових державних службовців, виходячи з їхньої партійної приналежності, практично ігноруючи професіоналізм. Подібні спроби робили раніше й інші партії, та лише в період правління АВС вони набули значних масштабів. Широко поширеною практикою стало висування кандидатур посадовців в регіонах місцевими партійними структурами АВС. Навіть цілі галузі були віддані на відкуп членам коаліції. Так, зв’язок майже цілком був відданий християнсько-національному союзу (ХНС), а сфера поштарських послуг стала причиною затяжного конфлікту між ХНС і одним із керівників виборчої кампанії коаліції Веславом Валендзіаком. Консервативна народна партія отримала контроль над аграрним сектором, за вплив в енергетичному секторі боровся спочатку один із лідерів АВС Януш Томашевський, якого змінив Маріан Кшаклевський.

Тут знову не можу утриматися від паралелі між нинішніми тенденціями політичної сфери України та подіями в Польщі в 1997—98 роках. Українськими партіями, які мають значний вплив на прийняття владних рішень взагалі й у парламенті зокрема, узятий курс на встановлення своєї партійної «диктатури» в ряді регіонів у виконавчій, судовій і законодавчій владі. При цьому (що є даниною радянським традиціям) перевага віддається найближчим соратникам по партії. А цілком відвертий торг за посадові портфелі в новому уряді навесні нинішнього року розкриває перед нами сутність тих партій і їхніх партійних лідерів, які абсолютно відкрито продавали свої голоси в обмін на підтримку уряду Ющенка за умови, що їх представники отримають міністерські чи губернаторські портфелі.

Більш того, і це справді є важливим висновком із досвіду АВС, прагнення до приватизації влади призводить до політичної поразки взагалі й на парламентських виборах зокрема: виборцям не можна постійно пропонувати «гарні» гасла, а на практиці реалізовувати зовсім інші принципи. Якби така організаційна політика виправдала себе досягненням конкретної мети — полегшення проведення обіцяних реформ на всіх рівнях влади, — можливо, АВС отримала б на цих виборах новий і навіть більший кредит довіри і змогла б продовжувати свою політику, а в Польщі ми б спостерігали реставрацію тоталітаризму.

Знову не можу не посилатися на наше українське політичне середовище. Так, Народно-демократична партія, яку свого часу вважали партією влади, але вона набрала лише 6% голосів на минулих парламентських виборах, сьогодні зовсім не може претендувати на помітну політичну роль — і як така, що втратила в парламенті майже дві третини своєї фракції, і що втратила авторитет в електорату. До подібного становища вже прийшли чи «прискорено» рухаються в тому напрямі Соціал-демократична партія (об’єднана), Народний Рух (до розколу), «Трудова Україна», Демсоюз та інші партії, які, прикриваючись ідеєю центру, вдало приховують свої цілі й інтереси. Оскільки сама ідея центру дозволяє цим партіям не повідомляти свою позицію з жодного із стратегічних питань. І це характерно практично для всіх партій, сформованих навколо влади, але які так і не змогли позбутися тоталітарного стилю управління і поведінки. Тим самим можу стверджувати, що однією з основних ознак внутрішнього надлому партії (що веде до її подальшої поразки) є орієнтація на збільшення влади задля самої влади при відсутності ідеології чи виборчої програми. На сьогоднішній день партії є не що інше, як особливого типу акціонерні товариства чи корпорації, які дозволяють її членам вести свій бізнес, виживати й конкурувати з подібними конкурентами за умов ослабленої і «знекровленої» держави. Хто ж може прийти на зміну партійним АТ і чому?

Для відповіді знову звернемося до Польщі. І тут, на моє переконання, коментатори й політологи упускають суттєвий факт — у Польщі з’явилися і стрімко завойовують авторитет і вплив нові проліберальні рухи. У першому випадку це СЛД, у програмі якої закладені основні європейські цінності. В другому випадку це партія, що сформувалася, зауважу, із колишніх найініціативніших і найактивніших членів АВС і Унії свободи, — «Громадянська платформа», яка, будучи створеною лише в січні нинішнього року, змогла отримати майже 13% голосів виборців (другий результат після переможця). У цьому й полягає одна з найголовніших особливостей польських виборів.

Громадянська платформа змогла за короткий час завоювати довіру поляків, пропонуючи при цьому послідовну програму радикальних ліберальних перетворень. Більш того, за чисельністю «Громадянська платформа» об’єднує в своїх рядах 180 тис. членів, у той час, як СЛД налічує 115 тис. чоловік. Підкреслю, партія зоорієнтована на молоде покоління, послідовно пропонує проведення ліберально-консервативних реформ, скорочення оподатковування, активізацію пенсійної реформи, прийняття гнучких законів з працевлаштування, що дозволить Польщі не лише прискорити свій економічний розвиток, а й сприяти вирішенню соціальних проблем, що нагромадилися. Безумовно, такі ідеї матимуть дедалі більшу підтримку й залучатимуть більше прибічників.

Тим самим найважливішим підсумком польських виборів я б назвав не те, що АВС пішло з політичного олімпу, а формування та зміцнення сильних політичних рухів, що сповідують ліберальні цінності й ведуть країну до інтеграції світового співтовариства, спираючись уже не лише на антирадянську ідеологію, а в першу чергу на прагматичні інтереси поляків.

Соціал-демократи
проти лібералів?

Відомо, що в європейських країнах між собою конкурують фактично дві основні сили: соціал-демократи, які розглядають поліпшення життя більшої частини населення за допомогою активізації ролі держави у вирішенні соціально-економічних програм, і ліберали, які відстоюють ідеї розвитку та самодостатності, що базуються на мінімізації участі держави в прийнятті економічних рішень. Проте як перші, так і другі повністю стоять на принципах вільного підприємництва, приватної власності, а також формування держави, сильної у своїй законності. Як правило, ліберали не можуть похвалитися своєю численністю (до якої вони, до речі, і не прагнуть, оскільки їхня риторика багато в чому позбавлена популістських гасел). Та саме вони (ліберали) є основним стимулом для дедалі більшої «правизни» — не лише з погляду прийняття їх населенням, а й з погляду впливу на програми соціал-демократичних партій. Саме така ініціативна меншість, яка є perpetuum mobile суспільного розвитку, пропонує прогресивні ідеї. І соціал-демократична більшість уже ніяк не може ігнорувати чи навіть просто не помічати ліберальної «агресії», оскільки освічений електорат ніколи не пробачить такого ігнорування. Природно, свою частину електорату мають і радикально налаштовані партії (антиглобалісти, націоналісти й т.п.), але їхня позиція не впливає на загальний курс держави. І такий політичний розклад характерний для переважної більшості країн, які об’єдналися в Європейський Союз.

Говорячи знову про Україну, ризикну припустити, що нішу послідовної соціал-демократії вже найближчим часом зможе зайняти політичне об’єднання, очолюване Віктором Ющенком, у центрі політичної програми якого знаходиться класичний об’єкт соціал-демократії — «маленький українець». І сам Ющенко своєю політичною та особистісною поведінкою уже «зафіксував» свій статус ліберального соціал-демократа. Тому, і цілком справедливо, НДП, СДПУ(о), «Регіони України» та інші центристські й ліві сили бачать своїм основним противником Віктора Ющенка не стільки через те, що бачать у ньому реального конкурента своїм кандидатам на далеких президентських виборах, а тому, що реалізація його зрозумілої та привабливої програми означає, насамперед, політичний кінець колись і ще сьогодні могутніх партій влади. Перемога Ющенка виявиться для таких партій подією, важливість якої важко переоцінити — це означатиме початок кінця так званих олігархічних партій. Думаю, що лідери СДПУ(о), як ніхто, розуміють цю небезпеку. І якщо під час виборчої кампанії лідери блоків братимуть участь у публічних теледебатах, то нескладно припустити, що лідерам СДПУ(о) важко буде переконати виборця, що вони справді здатні відстоювати й реалізовувати соціал-демократичні цінності. Чого не скажеш про Ющенка, який послідовно проводить ідеологію помірного лібералізму. Чого він не робить, так це не дає себе запхнути в якісь політологічні штампи.

Проте, якщо в Європі сама ідея соціал-демократії була реакцією на радикалізм лібералів, то в пострадянських країнах ця ідеологія розвивається як реакція на безпорадність демократів і корумпованість влади. У цьому її сила, проте й недолік одночасно. Будь-яка реакція не задає перспектив, їй складно формувати позитивне бачення майбутнього, і вона не дає підстав для нових поколінь, формування і становлення яких відбувається не як реакція на минуле, а як реалізація проекту свого майбутнього. У Польщі ця сила представлена «Громадянською платформою». В Україні багато хто перебуває в очікуванні нового ліберального блоку, однак про перспективи його появи можна буде говорити ближче до листопада.

Наприкінці знову підкреслю: теза, що вибори в Польщі 2001 року праві програли, є звичайною фальсифікацією. А для політичного бомонду України вона навіть шкідлива, оскільки дає неправильні орієнтири розвитку ідеологічних платформ. Так, на минулих виборах права сила, яка стояла біля витоків демократизації та незалежності Польщі, не пройшла в парламент. Однак в той самий час сформувалися і зміцніли дві найважливіші позитивні тенденції. По-перше, наявність сильної правої сили на політичній сцені змусила польських лівих істотно змістити свої позиції в ліберальному напрямі. По-друге, ліберальні ідеї стають дедалі домінуючими в середовищі ділової еліти та польської молоді, що і є основою майбутніх успіхів і орієнтиром для українських політиків.