Вибір на користь статус-кво

Завтра Придністров’я вкотре має підтвердити незмінність курсу на «незалежність із можливим подальшим входженням до Росії». Те, що було схвалено кілька місяців тому на референдумі, має бути підкріплено переобранням на головну посаду в республіці Ігоря Смирнова, котрий уособлює цей самий курс протягом трьох президентських термінів.

Чим відрізняються нинішні президентські вибори від попередніх? Насамперед тим, що укотре в успішно розіграній п’єсі «економічна блокада республіки» лише Молдова виконує колишню роль — такого собі агресивного сусіда, який раз у раз намагається переоформити на себе ласі шматки придністровської промисловості й очорнити демократично просунуте Придністров’я з трибун міжнародних організацій. Другий сусід — Україна — за ці п’ять років устиг перевтілитися з адвоката дружнього Придністров’я на організатора блокади і головного союзника тієї самої Молдови. І, нарешті, Росія, яка «зрадила» Смирнова 2001 року, сьогодні є головним захисником Тирасполя і його ключовим спонсором.

Сьогодні навіть не віриться, що п’ять років тому російська влада була зовсім не на боці Ігоря Миколайовича Смирнова. Пам’ятаю, який безпорадний вигляд мали у ті дні представники придністровського режиму, проглянувши великий сюжет на головному російському каналі, у якому детально розповідалося про виробництво різних видів озброєння на зовні мирних придністровських підприємствах. І як болісно реагували на те, що Росія відкрито підтримувала не головного реаніматора Радянського Союзу в окремо узятому «осколку імперії», а екс-мера Бендер... І не сказала свого вагомого слова, коли за три місяці до свята волевиявлення Молдова упровадила нові митні печатки (що вже тоді було розцінено як економічна блокада регіону), а навпаки — усіляко підтримувала новообраного президента Молдови Володимира Вороніна, котрий твердив, що якби не він, танки НАТО стояли б під Курськом.

Коли ж говорити про самих кандидатів, то складається враження, що в 2001 році у Смирнова були більш гідні суперники. Цього разу єдиний кандидат, який мав альтернативний погляд на те, що відбувається у республіці, навіть не був зареєстрований. ЦВК пояснив свою відмову тим, що головний редактор «Нової газети» Андрій Сафонов подав «неймовірну кількість фальшивих підписів». Історія із Сафоновим продемонструвала: цього разу у виборах можуть брати участь лише кандидати, які цілком поділяють узвичаєне в Тирасполі бачення «дієвості демократичних інститутів держави» (що, власне, Ігор Миколайович має намір підтвердити на завтрашніх виборах), чия популярність дорівнює кільком відсоткам, а самі вони ніколи не уособлювали ту чи іншу політичну силу.

Скажімо, замість 30-річного лідера Партії комуністів Придністров’я Олега Хоржана балотується редактор партійної газети Надія Бондаренко, а найчисленніший у парламенті рух «Відновлення» (політичне дітище компанії «Шериф») представляє аж ніяк не спікер парламенту 37-річний Євген Шевчук, а вочевидь непрохідний Петро Томайлі. Чому це раптом у деяких столицях світу повірили, що Шевчук може стати альтернативою Смирнова, котрий ще напередодні референдуму сказав своїм «співвітчизникам», що залишиться президентом, поки Придністров’я не визнають незалежним?

Однак от парадокс: незважаючи на відсутність реальних суперників і фактичне схвалення курсу Смирнова на референдумі, Ігорю Миколайовичу до останнього дня доводилося пояснювати жителям бунтівного краю, що під його чуйним керівництвом уже ведеться «робота з реалізації народного вибору», «починає вирішуватися питання розблокування республіки», «за рубежем уже всі усвідомили неефективність блокадних заходів проти Придністров’я, зрозуміла це й Україна», а всі «громадяни Росії в Придністров’ї одержуватимуть російську пенсію». Те, що, власне, говорилося і до референдуму, і вже тоді викликало скепсис у певної частини населення. Проте між плебісцитом і виборами минуло кілька місяців, а анонсованих Смирновим і Ко благ на кшталт сьогохвилинного скасування «блокади», розгляду питання про незалежність Придністров’я в Держдумі і невичерпні фінансові потоки з берегів Москви-ріки так і не спостерігається. Так, росіяни продовжують виділяти щомісячну допомогу в 10 млн. дол., проте її вистачає лише на те, щоб триматися на плаву, а російські побратими поводяться так, ніби це зовсім не вони надихали придністровських колег на проведення всенародного опитування, допомагали формулювати питання і в розмовах з українськими колегами іронічно зауважували: «Ну як ми можемо проігнорувати глас народу — це ж недемократично!»

Понад те, деякі кремлівські стратеги знову заговорили про реанімацію плану Козака — його нова версія має влаштувати не лише сторони конфлікту, але й західних партнерів, задіяних у переговорному процесі. Для тих, хто встиг призабути зміст оприлюдненого три роки тому документа, нагадаємо, що він не має нічого спільного ні з наданням Придністров’ю незалежності, ні з його можливим входженням до складу Росії. Йдеться про одну державу на берегах Дністра.

Нині придністровцям доводиться задовольнятися хіба що тим, що в заявах російського МЗС Ігор Смирнов почав фігурувати як «президент Придністров’я», а не його «лідер».

Другий момент. Попри те, що в оточенні Віктора Януковича час від часу звучать голоси на користь «корекції» нинішнього порядку перетину кордону, його уряд так і не прислухався до слів Ігоря Смирнова, котрий раз у раз закликає захистити придністровських співвітчизників. Швидше за все, тираспольським можновладцям уже не варто на це розраховувати. По-перше, це питання не є сьогодні серйозним подразником в українсько-російських відносинах. По-друге, дистанціювавшись від якнайшвидшого набуття Україною Плану дій щодо членства в НАТО, Янукович намагається всіляко демонструвати серйозність намірів у питанні інтеграції Києва в ЄС. А дотримання Україною нинішнього порядку перетину українсько-молдавського кордону саме й є для Євросоюзу красномовним свідченням того, наскільки щирими є євроінтеграційні пориви українського уряду. Єесівці не раз давали зрозуміти це як Віктору Федоровичу особисто, так і його радникам.

Поки що наших європейських партнерів може насторожити хіба що розпорядження Кабінету міністрів від 29 листопада 2006 року (№ 591-p), відповідно до якого було створено міжвідомчу комісію з питань забезпечення реалізації міжнародних домовленостей щодо врегулювання ситуації в Придністровському регіоні РМ. Її чомусь очолив віце-прем’єр Андрій Клюєв... Спецпредставник України з придністровського врегулювання Андрій Веселовський став його заступником. Чи варто дивуватися, якщо найближчим часом заступник міністра закордонних справ віддасть перевагу роботі в одному з українських посольств перед придністровським напрямом?

Третій момент, який ніяк не може додати впевненості придністровському режиму, полягає в тому, що молдавське керівництво, здивоване винним ембарго і навислою ціною на газ у 230 доларів, усерйоз взялося за реабілітацію свого чесного імені в очах Кремля. Всерйоз настільки, що, за деякими даними, навіть готове обміняти План Ющенка щодо врегулювання придністровського конфлікту на якийсь новий документ, основою якого могла стати спільна заява президентів Ющенка і Путіна від 15 грудня 2005 року. І всерйоз настільки, що молдавська сторона навіть не спромоглася ознайомити українських партнерів із розробленим нею пакетним підходом з придністровського врегулювання, оперативно направленим до російської столиці. Можливо, що молдавани взяли до уваги слова В.Януковича, котрий заявив після візиту до Москви: «Ми домовилися з Росією, що будемо займати спільну позицію щодо розв’язання цього конфлікту». Навіщо їм тепер витрачати час ще й на консультації з Києвом?

Зрозуміло, що в такій делікатній ситуації придністровцям нічого не залишається, як знайти якийсь привід, котрий би формально не дозволяв їм сісти за стіл із молдавською стороною і тим самим реанімувати переговорний процес у форматі 5+2. Таким приводом став документ за назвою транзитний протокол, про який «ДТ» раніше вже писало.

Поки що придністровців у їхньому прагненні укласти такий протокол підтримує лише Росія — найактивніший учасник приватизаційних процесів у регіоні. Представники США і ЄС вважають: нинішній режим і без того працює ефективно. Насправді, це не зовсім відповідає дійсності вже тому, що, за наявною інформацією, з боку молдавської влади спостерігається вибірковий підхід до реєстрації придністровських підприємств у Кишиневі — факт, що ніяк не узгоджується з раніше узятими Молдовою зобов’язаннями. Проблеми є навіть у таких ключових підприємств Придністров’я, як Молдавський металургійний завод (ММЗ) і «Тиротекс», результатів «приватизації» яких Кишинів не визнає. Молдавській владі неважко буде замкнути на собі весь цикл роботи ММЗ або позбавити «Тиротекс» права користуватися преференційними сертифікатами походження для торгівлі з ЄС. Нічого, що саме на це підприємство припадає переважна частка молдавської квоти на реалізацію на території Євросоюзу текстильної продукції.

Друге проблемне питання — рівень контрабанди на так званому внутрішньому кордоні між Молдовою і Придністров’ям, який дещо випав з поля зору Європейської місії допомоги на кордоні (EUBAM). За всі роки придністровської «незалежності» ділки по обидва боки Дністра досконало вивчили відмінності в митному і податковому законодавстві Молдови і Придністров’я, вибудувавши на цьому безліч контрабандних схем — починаючи від постачань продовольчих товарів (з України через Придністров’я до Молдови й назад в Україну) і закінчуючи дорогими автомобілями. Внутрішній кордон Республіки Молдова сьогодні — доказ того, що між її двома берегами набагато більше спільного, ніж може здатися з виступів Вороніна та Смирнова...