Великий турецький Близький Схід

"Великий Близький Схід" виник на геополітичній карті світу як проект "демократизації" регіону від Північної Африки до Центральної Азії та Перської затоки після розпаду СРСР. Тоді ключову роль у регіоні відігравали США, і мало хто очікував, що згодом у них з'явиться конкуренція у вигляді Росії, яка "встає з колін". Москва вповні скористалася з "вакууму сили", що виник унаслідок невиразної політики адміністрації Обами щодо сирійського конфлікту, і змогла змусити повірити в серйозність її намірів усі зацікавлені сторони.

Однак цей регіон є зоною життєво важливих інтересів іще однієї країни, чиї амбіції нітрохи не поступаються російським. Ця країна - Туреччина. Вона не претендує на роль глобального гравця, але у своєму оточенні пальму першості нікому віддавати не збирається.

Залишаючись у географічному контексті наступницею Османської імперії, республіканська Туреччина десятиліттями відтворювала джерела м'якої сили на територіях, які колись були частинами Тюркського світу, прагнучи оточити себе кільцем друзів, водночас реалізуючи амбіції стати військово-політичним та економічним лідером регіону. Свого часу уряд Турецької республіки зробив чимало, щоб сприяти створенню "близькосхідного ЄС" у складі Туреччини, Сирії, Лівану і Йорданії. Між ними було підписано угоди про безвізовий обмін і вільну торгівлю, і цей приклад мав стати притягальним для інших держав "Великого Близького Сходу".

При цьому Туреччина примудрялася підтримувати добрі відносини одночасно з Ізраїлем і палестинцями, торгувати, але не сильно зближатися з Іраном, залишатися впливовим членом НАТО й активно працювати в Лівії, розпочати переговори про вступ до ЄС і при цьому розвивати зв'язки з Росією, державами Африки, Перської затоки та Середньої Азії. Економічний прагматизм і принцип "відсутності проблем із сусідами" - ось як іще десять років тому звучало гасло зовнішньої політики Анкари.

Усе змінилося 2010 року після інциденту з гуманітарною флотилією "Маві Мармара", яка прямувала з Туреччини до Гази і яку атакував ізраїльський спецназ. Загинуло 9 осіб, не забарився розрив відносин з Ізраїлем, що відразу змінило й без того дуже заплутану геополітику Близького Сходу, яка склалася після надто контроверсійної війни в Іраку 2003 року.

Підтримка "братів-мусульман" у Єгипті спочатку посварила Туреччину з монархіями Перської затоки, а потім прихід до влади генерала аль-Сісі заблокував відносини з Єгиптом. Конфлікт у Сирії, якому Туреччина всіма силами намагалася запобігти на самому початку, переріс у глобальну кризу, яка зачепила ЄС і США. Біженці в Європі й реальна загроза поширення тероризму, яку несла "Ісламська держава", потребували політичного й військового втручання, і несподівано Туреччина виявила себе не в дружньому, а у ворожому оточенні, коли торговельні шляхи через Сирію були перервані, крізь майже прозорий кордон хлинули мільйони біженців, а тероризм вийшов на новий рівень, з небаченими за своєю жорстокістю навіть для бойовиків Робітничої партії Курдистану атаками на мирних жителів, у тому числі в Анкарі й Стамбулі.

Усе це відбувалося на тлі погіршення відносин із Заходом. З 2002-го по 2014 р. Туреччина потроїла ВВП, ввійшла в переговори про членство в ЄС, і набагато краще за сусідів і навіть більшість країн Європи пережила глобальну фінансову кризу. Однак у цей самий час спостерігалося нагромадження конфліктного потенціалу з Європейським Союзом, який Туреччина звинуватила у подвійних стандартах, і з окремими державами Європи, де, на думку Туреччини, обмежували інтереси мусульман.

Членами ЄС за ті роки стали країни, значно менш розвинені економічно, ніж Туреччина, а деяких з них, як зауважив одного разу Ердоган, "навіть на карті не було, коли Туреччина розпочала переговори з ЄС". Туреччина не отримала навіть обіцяного безвізу й залишилася практично сам-на-сам з 3 мільйонами сирійських біженців. У відповідь з боку ЄС лунали звинувачення у відході від демократичних норм, у погіршенні ситуації зі свободою слова та правами людини.

Барак Обама один з перших своїх візитів здійснив до Анкари з метою "перезапустити" відносини з ключовим союзником по НАТО (який, до речі, свого часу не дав американцям використати базу "Інджирлік" під час війни проти Саддама Хусейна), єдиною секулярною країною ісламського світу - членом НАТО і кандидатом на членство в ЄС. Обама розчарував турків своєю бездіяльністю в Сирії та концентрацією зусиль виключно на війні проти "Ісламської держави". США почали надавати підтримку сирійським курдським формуванням, які виявилися найбільш боєздатними проти ІДІЛ, і при цьому практично самоусунулися від не менш важливого для Туреччини завдання - усунути від влади Асада.

Втручання важливого торговельного партнера Туреччини - Росії - на боці сирійського диктатора заплутало ситуацію ще більше, а невдала спроба перевороту 15 липня 2016 р., в якому Анкара звинуватила ісламського проповідника Гюлена, котрий проживає в США, та його послідовників у Туреччині, остаточно переконала керівництво країни в необхідності переглянути свою зовнішню, зокрема близькосхідну, політику. З Ізраїлем вдалося знайти компроміс і відновити відносини. Що ж до сирійського врегулювання, то новими союзниками Туреччини замість ЄС і США стали Росія та Іран.

Застарілі протиріччя між низкою держав Перської затоки й Катаром, які спалахнули з новою силою, сплутали карти й на цьому напрямку - Туреччина стала на бік Катару, а традиційний союзник США і головний противник Катару Саудівська Аравія розпочала діалог з Росією. Тепер ось Ер-Ріяд зібрався інвестувати в Росію десятки мільярдів і навіть купувати С-400, як стало відомо за підсумками нещодавнього візиту короля Салмана до Москви.

Крім питань безпеки та курдського сепаратизму, які є осереддям близькосхідної політики Туреччини, важливе місце посідають і питання енергетики. Економіка, що активно розвивається, потребує гарантованого доступу до ресурсів нафти й газу, і саме співробітництвом у галузі поставок LNG пояснюються тісні відносини з Катаром.

Традиційно Туреччина закуповувала до 10 млрд куб. м газу і в Ірані, однак з не до кінця зрозумілих причин, ціна іранського газу завжди перевищувала не тільки ціну російського та азербайджанського, а й навіть скрапленого. Останнім часом з'явилася нова тенденція: Туреччина різко наростила імпорт іранської нафти, протягом 2017 р. - на 142%. Іран став найбільшим експортером нафти до Туреччини, хоча до цього впродовж трьох років лідером поставок залишався Ірак. 2017 року, на тлі зростання в півтора разу поставок з Ірану, обсяги імпорту іракської нафти впали на 20%.

У цілому Туреччина отримує нафту з п'яти країн - з Ірану, Іраку, Росії, Кувейту та Саудівської Аравії. Слід віддати належне: в Анкарі добре розуміють важливість диверсифікації поставок, і вже якщо йдуть на компроміси, то лише в "пакетних" домовленостях, які включають політичний компонент та економічну вигоду.

Свого часу, близько 12 років тому, Туреччина розпочала активне співробітництво з Іракським Курдистаном, розуміючи, з одного боку, що це єдина визнана у світі курдська автономія, і в інтересах Туреччини "тримати руку на пульсі", а з іншого - що таке співробітництво може ускладнити відносини з Багдадом (як воно згодом і сталося). Однак можливості доступу до родовищ нафти й газу, налагодження експорту через територію Туреччини виявилися важливішими за політичні фактори.

Перші нафтовози з Іракського Курдистану прибули до турецького порту Джейхан 2009 року. У 2011–2012 рр. між Анкарою та Ербілем, в обхід центрального уряду Іраку, де почали переважати шиїти (фактор сунітсько-шиїтського протистояння ніколи не можна скидати з рахунків, коли йдеться про Близький Схід), були підписані закриті угоди про співробітництво в галузі поставок нафти й газу. Було передбачено також будівництво нового нафтопроводу, що обходить контрольований Багдадом нафтопровід Кіркук-Джейхан, яким турецько-британська Genel Enerji могла би поставляти нафту через Туреччину, спрямовуючи в обмін у Курдистан продукти нафтопереробки. Підрядником будівництва виступала компанія Calik Energy, якою на той момент керував зять Ердогана нинішній міністр енергетики та природних ресурсів Туреччини Бейрат Албайрак. Будівництво було завершено 2013 року.

Пізніше уряд Туреччини сприяв тому, щоб в Іракський Курдистан зайшов ExxonMobil, хоча пізніше американці продали половину своїх ліцензій. У цілому Туреччина зробила чимало для того, щоб "звільнити" уряд Іракського Курдистану від опіки Багдада, попри протести центрального уряду Іраку. І лише проведення 25 вересня в Іракському Курдистані референдуму про незалежність, що Ердоган розцінив, як "зраду", зупинило таке активне співробітництво. Його майбутнє тепер під питанням і значною мірою визначатиметься переговорами як з Ербілем, так і з Багдадом.

Станом на сьогодні Туреччина не блокує поставок іракської нафти, хоча й поновлення перерваного діалогу з іракськими курдами поки що не спостерігається. Слід очікувати, що, якщо найближчим часом компромісу не буде знайдено, Туреччина або закриє кордон з Курдистаном, або передасть його під повний контроль центрального уряду Іраку, що за наслідками означає те саме.

З погляду Туреччини, американська ідея "Великого Близького Сходу" в остаточному підсумку виявилася провальною. У Єгипті, на думку Анкари, нелегітимний уряд, Лівія повернулася в часи кланових війн, у Сирії при владі кривавий диктатор Асад, усунути якого тепер навряд чи вдасться, і значні території все ще перебувають під контролем терористів "Ісламської держави", у Ємені триває війна, а Саудівська Аравія, Оман та їхні союзники серйозно посварилися з Катаром. Криза навколо референдуму в Іракському Курдистані загрожує не тільки розламати Ірак, а й спровокувати курдський сепаратизм у Туреччині, Сирії та Ірані, а з огляду на те, що курди добре озброєні й воювати вміють, воєнне вирішення цієї проблеми має стати найостаннішим аргументом.

У ситуації, що склалася, Туреччина шукає опори на ситуативних союзників, вплив яких може стабілізувати регіон. Сьогодні це Іран і Росія, і конфлікт зі США, що різко загострився в останній тиждень, коли обидві країни оголосили про припинення видачі віз, лише сприяє зміцненню цього альянсу. Якщо ж США, як про це каже Трамп, ще й вийдуть з чинної нині домовленості з Іраном, що може спричинити відновлення санкційного режиму, нинішній крихкий баланс сил буде знову порушений.

Складається враження, що сьогодні ніхто не хоче брати відповідальність за новий "Великий Близький Схід", вирішуючи свої вузькі й дуже конкретні завдання. Росія зовсім не проти виступити "головним арбітром", однак навряд чи її наміри настільки серйозні, а ресурси достатні, щоб підтримувати цей статус у довгостроковій перспективі. Розпочавши воєнну операцію на півночі Сирії, Туреччина також продемонструвала свою рішучість і, схоже, чимдалі їй більше й більше до смаку застосування сили. Вочевидь, контури політичного майбутнього регіону знову, як і сімдесят років тому, окресляться завдяки компромісу між основними акторами, і Туреччина, без сумніву, буде одним з них.