Уроки «реальної політики» від міністра Штайнмайєра

Візит нового міністра закордонних справ Німеччини в Україну планувався довго та сумлінно. Перед тим, як відвідати Київ, у Франка-Вальтера Штайнмайєра була можливість тричі зустрітися з Борисом Тарасюком у рамках різноманітних міжнародних форумів.

Проте важливість нинішнього заходу зросла після того, як у Берліні дали зрозуміти: міжурядові українсько-німецькі консультації на рівні канцлера та президента, на необхідності проведення яких до останнього часу акцентували увагу в Києві, до парламентських виборів в Україні не відбудуться. Зрештою дипломатичний вояж німецького міністра збігся за термінами з першим офіційним візитом в Україну президента Польщі Леха Качиньського (інша можлива дата для німецької сторони — перше березня — виявилася неприйнятною для Києва через заплановану на цей день поїздку Тарасюка в Туреччину).

Так чи інакше Франк-Вальтер Штайнмайєр не став уподібнюватися своєму попереднику Йошці Фішеру, котрий волів відвідувати Київ транзитом у Росію і суворо обмежував перебування в українській столиці кількома годинами. Новий глава зовнішньополітичного відомства явно не поспішав: устиг зустрітися з президентом і міністром закордонних справ, виступити в Києво-Могилянській академії та поговорити віч-на-віч із Віталієм Кличком на прийомі в резиденції посла Штюдеманна.

Але, схоже, на цьому й закінчилася істотна розбіжність між візитами головного зеленого ФРН і колишнього сірого кардинала з канцелярії Герхарда Шредера. Штайнмайєр у кращих традиціях німецької дипломатії відзначив «вражаючі зрушення» в Україні після помаранчевої революції. Коли ж ішлося про болючі для обох сторін питання європейської та євроатлантичної інтеграції, німецький гість нічим не поступався своєму попередникові в обережності.

Один з учасників переговорів розповів автору цих рядків, що ще до приїзду в Київ між німецькими дипломатами розгорілася ціла дискусія з приводу того, якими саме мають бути формулювання міністра з цього приводу. Завдання видавалося не з простих — донести до українського керівництва, що ЄС — не «клуб для своїх», але водночас зробити це так, аби заяву не було сприйнято українською стороною як «євроінтеграційне» благословення. Одне слово, цілковито витримати нинішню позицію німецького керівництва, яку, за наявною інформацією, можна сформулювати так: «двері в ЄС не зачинено, але про решту сьогодні не говоримо». Отож підбадьорювати українських колег у Києві Штайнмайєр був змушений не зобов’язуючим нікого й ні до чого «Німеччина однозначно вітає наближення України до ЄС і НАТО», розбавленим, правда, заявою про те, що «подальша швидкість наближення до цих організацій залежить від самих українських партнерів, зокрема від швидкості реформ».

Незмінні ж пасажі (навіть у неформальній обстановці) про результати референдумів у Франції та Голландії, після яких нібито розпочалися пошуки ідентичності ЄС, із вуст Штайнмайєра більше нагадували виправдання до не зовсім доречних в інтер’єрі українського МЗС похвал на адресу «інтенсивної політики сусідства» між Україною та Євросоюзом. Напевно не одному активному українському євроінтегратору в той момент хотілося уточнити в міністра, про яку інтенсивну політику сусідства може йтися, коли в Києві всерйоз розмірковують про подачу заявки на членство в ЄС і ведуть консультації про заміну Угоди про партнерство та співробітництво (УПС) на посилений документ, що передбачає перспективу членства України в ЄС.

Звісно, деякою мірою обережність німецького міністра пов’язана з тим, що нинішня посада для Штайнмайєра є його дипломатичним дебютом. Для України в цьому є свій плюс: міністр перебуває в стадії формування власного бачення двосторонніх відносин. Із іншого боку, він сьогодні особливо сприйнятливий до порад колег з Міністерства закордонних справ, що в деяких ситуаціях може зіграти аж ніяк не на руку Києву. Річ у тому, що згадане Штайнмайєром «наближення» України до ЄС і НАТО зовсім по-різному сприймається в двох ключових департаментах німецького зовнішньополітичного відомства. Якщо в політичному виходять більше з розумінь безпеки й стабільності на континенті, то окремі представники європейського були б не проти замкнути євросоюзівське коло входженням у ЄС Болгарії та Румунії. За наявною інформацією, почала піддаватися сумніву навіть доцільність ухваленої 2003 року на саміті ЄС у Салоніках декларації про європейську перспективу для Західних Балкан.

Водночас є підстави вважати: остаточні зовнішньополітичні рішення приймаються в офісі пані Меркель. Примітно, що зовнішньополітичним радником нового канцлера є якийсь Крістоф Хойзген, котрий раніше очолював політичний департамент у верховного комісара ЄС із питань безпеки й оборони Хав’єра Солани. Наскільки нам відомо, позиція Хойзгена стосовно українських європерспектив збігається із «загальновизнаною». Останнім часом, утім, радник канцлера більше акцентував увагу на Росії: зокрема, відкрито давав зрозуміти, що має намір по-новому розставити акценти у відносинах із Москвою.

З приходом Ангели Меркель на посаду канцлера чимало говорилося про те, що традиційний франко-німецький альянс ослабне, а нове німецьке керівництво почне уважніше прислухатися до думки Вашингтона та (що могло бути особливо корисне для євроінтеграційних устремлінь Києва) сусідньої Польщі. Проте на сьогодні чи не єдиним випадком, коли представники «великої коаліції», схоже, справді врахували побажання заокеанського партнера, став перегляд німецької позиції стосовно скасування ембарго на поставки зброї до Китаю. До речі, той факт, що проти скасування висловився міністр закордонних справ ФРН, може свідчити і про відсутність гаданого впливу на нього з боку багаторічного боса Герхарда Шредера. Як відомо, колишній канцлер схилявся до скасування ембарго, чим, у свою чергу, викликав неприховане роздратування в держсекретаря США Кондолізи Райс.

А те, що позиція Франції для Німеччини, як і раніше, ближче, ніж польська, красномовно продемонструвала історія зі створенням так званого «енергетичного НАТО» — альянсу держав, котрі були б зобов’язані подавати одна одній допомогу в разі виникнення проблем із поставками енергетичної сировини. Після того як ідею прем’єр-міністра Польщі Казімежа Марцинкевича проігнорували в Парижі, її піддали обструкції й у Берліні.

Максимальна обережність знадобилася німецькому міністрові закордонних справ і під час обговорення болючого для Києва візового питання. Хто-хто, а глава зовнішньополітичного відомства напевно усвідомлює, що саме через українських шанувальників архітектури Кельнського собору поплатився кар’єрою його попередник. Водночас Штайнмайєр був першим європейським чиновником такого рангу, який оголосив можливу ціну Шенгенської візи для українців — приблизно 60 євро. Інша річ, що, як признавався в розмові з «ДТ» представник німецької делегації, міністр поінформував українських журналістів не стільки про позицію німецького МЗС, скільки тамтешнього міністерства внутрішніх справ. У німецькому зовнішньополітичному відомстві більше виходять із міркувань про прийнятність такої ціни не для кожного українця, тому необхідні винятки. І це було б обгрунтовано бодай тому, що на сьогодні в Німеччині навчається близько чотирьох тисяч українських студентів.

Утім, найбільше, наскільки нам відомо, німецькому гостю припала до душі його зустріч із президентом Ющенком — на ній в основному йшлося про близькі Штайнмайєру енергетичні питання. Члени німецької делегації потім довго ще обмінювалися між собою враженнями, як міністр і президент малювали на карті схеми нових газопроводів (причому настільки захопилися, що зірвали заплановані переговори німецького гостя з прем’єром Ю.Єхануровим). І хоча один високопоставлений учасник «енергетичного діалогу» запевняв автора цих рядків, що президент Ющенко розмовляв із Штайнмайєром мовою «цифр і кубометрів», у німецьких колег усе-таки склалося враження, що як у євроінтеграційних, так і в енергетичних питаннях першим особам Української держави бракує відчуття так званої «реальної політики».

Те, що таке відчуття є в німецької сторони, напевно, мала засвідчити холоднокровність, із якою багато німецьких експертів (дипломати й політологи) почали реагувати на розмови про можливе створення в Україні після парламентських виборів так званої «великої коаліції». Більше того, деякі з них, що спеціалізуються на Східній Європі, такі як Райнер Лінднер із впливового Фонду науки та політики, зауважив у розмові з автором цих рядків, що, на його думку, це був би «найпідходящий на сьогодні варіант»: «Ми добре знаємо про політичний і культурний поділ України. Без представників цих регіонів і цих кланів Києву навряд чи розібратися з тими проблемами, які сьогодні стоять перед країною». Високопоставлений представник німецького МЗС пояснив таку зміну настроїв тим, що за рік правління нової влади в Берліні усвідомили: помаранчева команда, уособлювана Ющенком, у методах роботи не так вже й відмінна від політичної сили, очолюваної Януковичем. Цікаво, чи говорили про це самому президентові?