Уперед і вгору

Як виглядає шлях України до сім'ї успішних європейських країн? Можна уявляти його собі як автобан із ідеальним дорожнім покриттям, потужними ліхтарями та дружніми інспекторами руху на узбіччі.

Переважна більшість нас саме так і робила - хоча насправді довгі роки ми не рухалися цим шляхом уперед, а кружляли по колу. І точно не європейським автобаном, а бездоріжжям "русского мира".

Набагато реалістичніше сприймати цей шлях як сходи, де кожна нова сходинка вища за попередню. А відтак - кожну сходинку долати складніше. Але головна проблема для нас - не в тому, що складність постійно підвищується. А в тому, щоб не оглядатися раз у раз назад і не сповзати вниз, втрачаючи історичні шанси. Інакше кажучи - проблема в тому, щоб зробити шлях до західної цивілізації незворотним. Таким, що не підлягає ревізії і не передбачає лицемірних модальностей. Щоб іти "вперед і вгору".

20-й саміт Україна-ЄС та саміт НАТО, які відбулися минулого тижня в Брюсселі, мали в Україні значно менший резонанс, ніж історія з покаранням хорватських футболістів за гасло "Слава Україні!" та кампанія з обвалення рейтингу сторінки FIFA у Facebook. Політичним досягненням важко конкурувати з футбольними перемогами за увагу широкого загалу, особливо якщо під політикою розуміти не селфі з худобою чи купівлю спідньої білизни, а кропітку і системну працю. Та значення цих самітів важко переоцінити. Бо на них Україні вдалося подолати, щонайменше, три сходинки на шляху до Європи. Не такі яскраві й зрозумілі, як надання безвізу. Але такі, що матимуть значний вплив на майбутнє відносин України і Заходу. А отже - і на майбутнє України.

Недвозначна оцінка дій Росії

В Україні належною оцінкою російської агресії нікого не здивуєш. Але якщо дивитися з геополітичної перспективи, все не так легко й однозначно. Із часів Євромайдану та початку російської агресії Кремль задіяв величезні ресурси, аби заблокувати підтримку України Заходом і розірвати політичний зв'язок України з ЄС і НАТО. Важко навіть уявити, скільки грошей, медійних та політичних ресурсів задіяла Росія для реалізації цієї стратегії. Кібератаки і втручання у виборчі процеси, пропаганда в медіа і підтримка політичних сил з потрібним порядком денним, спецоперації в інформаційному просторі України, Європи та США. Гібридна війна Росії проти України була і є не лише частиною війни проти всього західного світу, а найбільш зухвалим її напрямом - таким собі "кейсом", який мав довести неспроможність західних цінностей, слабкість та крихкість західної політичної організації.

Протягом останніх років не раз нам здавалося, що ця гібридна стратегія діє. Заклики послабити або взагалі скасувати санкції з вуст окремих європейських політиків, образливо-некоректне слово "конфлікт" на позначення російської агресії на Сході України, блокування ратифікації Угоди про асоціацію з боку нідерландських політиків та спроби блокувати інтеграцію України до НАТО з боку Угорщини… Кожен із цих фактів використовувався кремлівською пропагандою та реваншистськими політичними силами в Україні як "доказ" відсторонення Заходу від України, як чергова "зрада" - з метою виплекати розчарування європейським вибором та підготувати ґрунт для зміни курсу держави.

Але ухвалені у Брюсселі підсумкові декларації двох потужних самітів, як мінімум, ускладнили подальшу реалізацію цієї стратегії. У деклараціях було вкотре підтверджено і зафіксовано ключові тези про підтримку України та засудження дій Росії. Російську агресію було названо агресією, анексію Криму - анексією. Підсумкова декларація саміту Україна - ЄС зафіксувала порушення прав людини в Криму, і - вперше - до неї були включені прізвища українських політв'язнів - заручників путінського режиму. ЄС вказав на відповідальність Росії за виконання Мінських домовленостей і документально підтвердив, що санкції щодо Росії діятимуть аж до повного виконання цих домовленостей. Окремим пунктом Росію закликали взяти на себе відповідальність за збиття літака рейсу MH17. Відвертою була і декларація НАТО: дії Росії в ній розцінені як агресивні й такі, що "підривають євроатлантичну безпеку та міжнародний порядок, заснований на правилах", а вільну і сильну Україну визнано "ключовою для євроатлантичної безпеки".

Отже, Захід залишився на засадничих, ціннісних позиціях в оцінці дій Росії - без натяку на будь-які компроміси, модальності та можливості двозначних трактувань. Умовна "партія умиротворення агресора", яка ставала дедалі впливовішою в Європі протягом останніх двох років, відступила. Очевидно, це не остаточна її поразка. Але все ж таки відчутна.

Найбільш яскраво це виявилося у формулюваннях стосовно інтеграційних перспектив України. Ще напередодні самітів здавалося, що відверта позиція Угорщини та прихована позиція ще кількох європейських країн щодо блокування європейських та євроатлантичних прагнень України знову зажене ситуацію в глухий кут, як це було під час торішнього саміту Україна-ЄС. Але спротив "україноскептиків" вдалося подолати. У підсумковій декларації ЄС підтвердив європейські прагнення та привітав європейський вибір України. Євроатлантичні прагнення було підтверджено у підсумковій резолюції саміту НАТО. Обидва саміти показали, що в питанні євроатлантичних прагнень України Захід здатен до консолідації - попри розбіжності та кризові процеси у відносинах між партнерами.

Чи припиняться в результаті цих рішень гібридні атаки Кремля на Україну, у тому числі на її ціннісну єдність із Заходом? Ні. Саме тому не варто розслаблятися ні Україні, ні її друзям на Заході. Водночас підсумки самітів у Брюсселі довели: геополітична ціна, яку мусить платити Кремль за реалізацію своєї стратегії щодо України, виявилася вищою, ніж він розраховував.

Оцінка українських реформ

Мабуть, уперше підсумкова декларація саміту Україна-ЄС містить настільки повний і вражаючий список того, що було зроблено, та ще й із особливим наголосом на прогрес, досягнутий із моменту торішнього саміту. Децентралізація і державне управління, держзакупівлі та охорона довкілля, прозорість державних підприємств і закон про нацбезпеку, початок реформування систем охорони здоров'я та пенсійного забезпечення - всі ці та інші реформи відображено в підсумковому документі.

На перший погляд, простий перелік реформ виглядає як технічна відповідність дипломатичному стандарту і не дає Україні нічого, крім констатації факту. Але не все так просто.

По-перше, цей перелік фіксує широкомасштабність трансформації України, яка охоплює реформи "по всьому фронту". По-друге, документ легітимізує реформи в очах міжнародних організацій та інвесторів, підтверджує відповідність реформаторського курсу завданням європейської інтеграції. Нарешті, документ фіксує темп перетворень. Як відомо, абсолютній більшості українців він здається повільним. Але європейців він справді вражає. У приватних розмовах європейські політики вже давно визнають, що такого масштабного реформування, та ще й в умовах війни, вони ще не бачили. Саме тому в декларації наголошується на неприпустимості зниження темпу "у тому числі впродовж майбутнього передвиборного періоду". Це важливе застереження проти блокування або уповільнення реформ, необхідних для ефективної євроінтеграції, яке, на жаль, цілком можливе вже в наступному політичному сезоні. Адже політичні сили почнуть запеклу боротьбу за майбутні голоси виборців, а градус популізму зашкалюватиме.

Зелене світло для механізму секторальної євроінтеграції

Напередодні саміту українська сторона запропонувала Євросоюзу механізм інтеграції у декількох пріоритетних напрямах: енергетичний та цифровий ринки, митна сфера, а також юстиція, свобода і безпека. Механізм схожий на той, що застосовувався під час виконання вимог для надання безвізового режиму. Він має конкретизувати перелік рішень, який Україні належить ухвалити, передбачати спільну роботу установ Києва та Брюсселя над розробкою цього переліку та моніторингом виконання вимог. Міститиме він і кінцеву мету - приєднання до тих чи інших секторальних угод і конвенцій ЄС. Наприклад, інтеграцію в європейський енергоринок та єдиний цифровий ринок Євросоюзу де-факто. Після політичного схвалення на Саміті органи асоціації мають розробити, погодити й остаточно схвалити цей механізм. Тож що він дає Україні?

По-перше, він дозволить нам рухатися шляхами секторальної інтеграції, маючи реальну дорожню карту реформ і рішень. По-друге, він передбачає взаємні політичні зобов'язання і водночас чіткі процедури з обох боків, які забезпечать виконання цих зобов'язань. По-третє, такий механізм стане своєрідною страховкою від політичних коливань щодо євроінтеграції України - як у самій Україні, так і в ЄС. Дорожню карту з чітким переліком рішень, термінів та чіткою кінцевою метою складно скасувати й ігнорувати, а довільно трактувати - взагалі неможливо. При такому підході європейці не зможуть з тих чи інших політичних міркувань збільшувати обсяг заходів, необхідних для досягнення кінцевої мети. А українські політики не зможуть винаходити аргументи для ухиляння, бездіяльності та самозаспокоєння. По-четверте, чіткі цілі і зрозумілі переваги від де-факто інтеграції. По-п'яте, успішне втілення цих механізмів може стати підґрунтям для поширення їх на інші сектори інтеграції.

Нарешті, такий механізм дозволить нам досягати більшого (доступ до ринків, синхронізація процедур, кращий захист від різноманітних загроз), не виходячи за межі правового поля Угоди про Асоціацію (через оновлення додатків до Угоди) та не вимагаючи від європейців підписання якихось нових документів, які в поточній атмосфері європейської політики можуть стати дратівливими для виборця, а отже - проблемними для політиків.

Але головне в тому, що політичне схвалення розробки механізму секторальної інтеграції на 20-му, ювілейному саміті у Брюсселі, фактично, створює можливості для процедурної основи незворотності євроінтеграційних реформ. Адже він передбачає розробку взаємних зобов'язань щодо втілення конкретних заходів, незалежно від того, які політичні сили перебувають у керівництві законодавчої чи виконавчої влади.

Саме безперервність та спадковість курсу на європейську і євроатлантичну інтеграцію є найбільшою надією та найбільшою проблемою українського політичного сьогодення. Надією - тому що європейська і євроатлантична інтеграція - може, й не стовідсоткова, але єдина реальна альтернатива поверненню під парасольку "русского мира". Проблемою - тому що у разі уповільнення, зупинки або розвороту цього процесу іншого шансу реалізувати цивілізаційний вибір українського народу в нас може й не бути. А ризик гальмування залишається, адже така зупинка і навіть такий розворот - і досі в порядку денному цілої низки політичних сил в Україні.

Ми зробили великий крок у напрямку незворотності євроінтеграційних процесів. Але, звісно ж, недостатній.

Нагальною потребою для України є всеосяжний політичний консенсус щодо євроінтеграції. Виведення її за дужки будь-яких політичних конфліктів і протистоянь. Я ще раз у цьому переконалася на етапі підготовки до самітів. Адже перелічені вище досягнення були б неможливими без спільної роботи і скоординованих зусиль президента, уряду та Верховної Ради, окремих міністерств і посадовців. Упевнена, що тільки такий консенсус сприятиме стрімкому розвиткові України. Сподіваюся, що такий консенсус буде збережений - як у виконавчій владі, так і в найвищому законодавчому органі.

Показником здатності вітчизняних політиків до такого консенсусу має стати не лише практика "зеленого світла" для євроінтеграційних проектів (завдяки цій практиці, нагадаю, стало можливим надання безвізового режиму з ЄС), а й більш серйозний і значущий крок - перетворення прагнення України до ЄС і НАТО на норму чинної Конституції України. Це може й повинно стати завданням Ради на найближчий політичний сезон, екзаменом на спроможність політиків думати як державні діячі - не перспективою наступних виборів, а перспективою наступних поколінь.

Ми маємо добре усвідомити сигнал, який нам дав Захід на самітах у Брюсселі. Захід визнав наші прагнення стати повноправною частиною вільного світу. На це рішення не має права впливати жодна третя сторона. Тепер м'яч на нашому боці. Будемо ми з цим м'ячем здобувати перемогу за перемогою, граючи на полі євроінтеграції, як команда? Чи будемо футболити його, перекладаючи одне на одного відповідальність за майбутнє України? Відповіді на ці питання залежать виключно від нас. Але мусимо пам'ятати, що рух уперед і вгору потребує неабияких зусиль, витримки та мотивації.