Українсько-японська асиметрія

У ролі чергового реаніматора україно-японського діалогу на вищому рівні виступив міністр закордонних справ Таро Асо, який відвідав із дводенним візитом Київ. Звісно, після пам’ятного турне Віктора Ющенка до Японії в українській столиці розраховували, що симетричною відповіддю на його шестиденне перебування в Країні вранішнього сонця має стати візит прем’єр-міністра Японії Дзюн’їтіро Коідзумі. Тим більше що за всю історію двосторонніх відносин глава японського уряду жодного разу не вшанував своєю присутністю України, а японську сторону дуже потішило те, що Віктор Андрійович не став уподібнюватися численним західним колегам, відвідавши японські острови в ексклюзивному порядку — без Китаю і Південної Кореї.

Хай там як, але японська сторона вирішила відгукнутися лише на запрошення, в якому йшлося про проведення в Києві першого засідання комітету зі співробітництва Україна—Японія, створеного саме під час торішнього візиту президента до Токіо. Та й Київ у своєму бажанні лицезріти на берегах Дніпра японського прем’єра останнім часом особливих зусиль не докладав: сенсу зустрічатися з главою уряду, який через три місяці складе свої повноваження, немає.

От і вийшов компромісний варіант: міністр закордонних справ і водночас кандидат у прем’єри. Щоправда, перебуваючи в Києві, Таро Асо сам визнав, що шансів посісти головне крісло країни після виборів у нього немає. «З’ясувалося» це, згідно з нашою інформацією, під час зустрічі японського гостя з Юлією Тимошенко. Після того як Таро Асо привітав Юлію Володимирівну з майбутнім прем’єрством і побажав якомога швидше пройти всі юридичні процедури, щоб разом розпочати роботу на благо розвитку двосторонніх відносин, Тимошенко, на превеликий подив японської сторони, продемонструвала глибокі знання внутрішньополітичної ситуації в Японії, грайливо запитавши: «разом як прем’єр-міністри?». Таро Асо спробував пояснити, що в них вибори у вересні, тож у будь-якому разі Тимошенко першою стане прем’єр-міністром. На що Юлія Володимирівна, не розгубившись, відповіла, що, з огляду на повільність коаліційної розбудови в Україні, може бути все що завгодно.

Ну а щоб завершити тему візитів як таких, зауважимо, що нормальною дипломатичною практикою для Токіо вважається, коли глава зовнішньополітичного відомства відвідує ту або іншу країну раз на три роки. І якщо у випадку з Україною цієї традиції дотримуються (2003 року в Києві перебувала з візитом міністр закордонних справ Йоріко Кавагуччі), то, наприклад, у випадку з Болгарією або Румунією її давно порушено.

Сам по собі візит міністра закордонних справ Японії примітний із кількох причин. По-перше, як поділився з автором цих рядків один із учасників переговорів, зустрічі, що відбулися в Києві, стали, мабуть, першими, під час яких політика домінувала над економікою. Було очевидно, що японці почали активніше цікавитися як політичними процесами, що намітилися в регіоні загалом, так і тим, що відбувається в самій Україні. Як, утім, і на її зовнішньополітичних фронтах. Так, наприклад, на зустрічі з президентом Ющенком, що відбулася в аеропорту «Бориспіль» (Віктор Андрійович саме летів на футбол), Таро Асо охоче підтримав згадану президентом тему євроатлантичної інтеграції України. Зокрема поділився своїми враженнями від недавнього візиту до Литви: його нібито дуже здивувало, що литовці своїм членством у НАТО дорожать більше, ніж входженням до ЄС.

Водночас зазначимо, що в Токіо немає одностайної думки щодо того, чи є членство в НАТО явним благом для України. В японському МЗС побутує думка, що, з огляду на досить непростий діалог Києва і Москви, входження України до Північноатлантичного альянсу може дестабілізувати ситуацію в регіоні. З набагато більшою охотою японці готові підтримати оголошений Києвом курс на європейську інтеграцію. Причому саме в такому формулюванні, адже вона, в розумінні японських дипломатів, може означати й рівняння на швейцарську модель. І все це з огляду на те, що сама Японія дуже зацікавлена в поглибленні діалогу з НАТО, оскільки вже не почувається у безпеці. Наскільки нам відомо, про це говорив і японський міністр під час зустрічей (окрім переговорів, була ще й прогулянка на теплоході) зі своїм українським візаві.

Утім, для японців важливі дещо інші аспекти дипломатичної співпраці з Києвом. Перший — це «консультаційна» допомога Україні в питаннях щодо ведення переговорів із Росією. Японські дипломати впевнені: краще за українців ніхто не знає переговорної специфіки росіян. А оскільки питання приналежності північних територій (або Південних Курилів) залишається відкритим, японські партнери, вочевидь, ще не раз виявлятимуть щирий інтерес до того, яку аргументацію використовують українські колеги на переговорах щодо Чорноморського флоту.

Другий аспект — спільна позиція України і Японії в питанні ядерної програми Пхеньяна. З моменту загострення північнокорейської кризи в Токіо з’явилася можливість закріпити за собою реноме регіонального лідера. Зробити це японські зовнішньополітичні стратеги намагаються з допомогою створення такого собі антиядерного клубу. Присутність України в лавах цієї коаліції важлива вже тому, що свого часу Київ добровільно відмовився від третього за потужністю ядерного потенціалу у світі. Примітно, що буквально через три дні після візиту японського міністра МЗС України оприлюднив заяву, в якій засудив запуск Північною Кореєю ракет, серед яких і ракета великої дальності, а також закликав «негайно зупинити програму ракетних випробувань, продовження якої може мати непередбачувані наслідки». І хоча українські дипломати запевняють, що це ніяк не пов’язано з візитом міністра, є підстави вважати, що японські «мотиви» у підготовці цього месиджу все-таки мали місце.

Крім того, Японія серйозно стурбована питанням експорту українських озброєнь до Південно-Східної Азії. Представники японської делегації запевнили автора цих рядків, що ця тема ніяк не пов’язана із заявою міністра оборони РФ Сергія Іванова щодо незаконного продажу ракет до Ірану та Китаю, яку, за дивним збігом обставин, було озвучено саме в той момент, коли Таро Асо готувався подолати повітряний простір між Києвом і Москвою, а була заздалегідь зазначена в порядку денному. Понад те, згідно з наявною інформацією, російська сторона встигла засвітити це питання і на двосторонніх переговорах Асо з Лавровим, які відбулися саме перед візитом до української столиці. Напевне, з розрахунком на те, щоб шефові японської дипломатії було про що поговорити в Києві з Тарасюком. Таким чином, українському міністрові нічого не залишалося, як пообіцяти японцям уже восени організувати з цього приводу двосторонні консультації.

Примітним є сам факт, що Таро Асо відвідав Київ після засідання міністрів закордонних справ «великої вісімки» в Москві. Як результат — російська тема стала ледь не домінуючою під час спілкування японського міністра з українським колегою. І, судячи зі змісту розмови з Тарасюком, на Таро Асо явно справило сильне враження те, що відбувалося на саміті «великої вісімки». Як, утім, і надмірно самовпевнена поведінка Путіна.

Так, згідно з нашою інформацією, міністр охоче проводив паралелі між путінською Росією та далеким від демократичних стандартів Китаєм, а також прогнозував, що невдовзі може статися так, що Японія і Південна Корея стануть двома маленькими демократичними острівцями у великому антидемократичному морі.

А в тому, що японцям близька тема демократичного розвитку не лише Східноазійського регіону, а й Східноєвропейського, стало зрозуміло, коли японські гості висловили бажання «акредитувати» свого представника при форумі Співтовариства демократичного вибору. Цікаво, що коли українці запропонували японцям стати спостерігачем у ГУАМ, гості вирішили за краще переключитися на іншу тему. Один із членів делегації пізніше ділився з автором цих рядків, що одна річ — Співтовариство демократичного вибору, яке за своєю формою є форумом, і зовсім інша — організація, за якою тягнеться шлейф антиросійськості. Можливо, реакція японської сторони була б трохи іншою, якби членом ГУАМ до цього часу був Узбекистан, країна, що значиться серед учасників так званої дипломатії шовкового шляху — пріоритетного напряму японської зовнішньої політики, віднедавна більш відомого як формат Центральна Азія + Японія.

Навряд чи варто Києву розраховувати й на те, що під час майбутнього саміту «великої вісімки» у Петербурзі (сильні світу цього дуже стурбовані майбутнім обговоренням питань енергетичної безпеки) японська сторона замовить добре слово і за Україну. Вітчизняним переговірникам у цій ситуації необхідно врахувати один пікантний момент: тоді як Україна декларує бажання знайти альтернативне російському джерело газу й нафти на Близькому Сході, Японія, котра енергетично залежить саме від цього регіону, сьогодні вбачає потенційного і, що досить важливо, стабільного постачальника саме в Росії.

Втім, якщо ви сьогодні запитаєте будь-якого більш-менш обізнаного в україно-японських справах представника Країни вранішнього сонця, що ж сьогодні є ключовим моментом у двосторонньому діалозі, він дасть відповідь, яка, без перебільшення, дискредитує всі зовнішньополітичні зусилля Києва на японському напрямку. Йдеться про безперестанні суперечки стосовно міжнародного аеропорту «Бориспіль», під реконструкцію якого японська сторона виділила кредит у розмірі 170 млн. дол. під 1,5% річних. Треба зазначити, що цей проект став першим у рамках програми Офіційної допомоги розвитку уряду Японії. Однак уже сьогодні японські колеги відкрито натякають: якщо бориспільську проблему найближчим часом успішно вирішено не буде, проект може стати й останнім.

Ситуацію загострює й те, що за останні півтора року нова українська влада вже встигла дискредитувати себе в очах японського бізнесу ліквідацією вільних економічних зон, в одній з яких «трудилася» відома японська компанія Yazaki. Так і не дочекавшись обіцяних компенсацій і добряче стомившись від роз’яснювальних бесід із представниками української влади, кілька місяців тому Yazaki була змушена продати свій завод у Закарпатті маловідомій американській компанії.

І чи варто після цього дивуватися тому, що рівень японських інвестицій в Україну торік знизився, а компанія Toyota, вирішивши відкрити свій завод, віддала перевагу російському Санкт-Петербургу?