УКРАЇНСЬКИЙ ПРЕЗИДЕНТ ЯК ЕЛЕМЕНТ ПРОЕКТУ «UKRAINA.RU»

Якщо в майбутньому хтось із дослідників української зовнішньої політики поставить собі за мету вивчити різновекторні коливання її маятника, його вразить лютий 2002 року. Такої частоти коливань не було за всю історію незалежності. Зазвичай маятник здійснював сезонні коливання. Узимку, внаслідок енергетичної залежності, яка зберігається - у бік Росії, ближче до весни - в європейському напрямку, а якщо зима була теплою - то й у євроатлантичному, аби потім, якраз напередодні опалювального сезону, вирушити назад.

Ще не закінчився поточний місяць, а маятник здійснив повний цикл коливань. Лютий виявився не по-сибірському теплим, а якимось європейським, - така погода, як правило, стоїть у цей час у Брюсселі. Можливо, тому маятник різко хитнувся в західному напрямку - маємо на увазі нараду в Президента з питань європейської інтеграції. Результатом її стало «планов громадьё» щодо входження України до Євросоюзу. Але наступного тижня маятник рвонув у російському напрямку. Звісно, в Сибіру, який відвідав Президент, і в Москві, де побував глава його адміністрації, стояла зовсім не європейська погода. Слова Л.Кучми після повернення з зарубіжної поїздки про те, що орієнтація України на Захід - велика помилка, були подібні до сибірського морозу де-небудь у спекотних тропіках.

Нинішній тиждень повернув маятник на європейський напрямок. Міністр закордонних справ А.Зленко під час візиту Г.-Д.Геншера заявив: «Україна свій зовнішньополітичний курс визначила. Він стосується європейської й євроатлантичної інтеграції. Тому зовнішньополітична діяльність має концентруватися на вирішенні цих пріоритетних завдань».

Невідомо, що принесе тиждень прийдешній - адже лютий ще не закінчився. Можливо, і скоріш за все, маятник знову хитнеться в східному напрямку. Оскільки європейський вектор політики України насичений в останні рік-півтора переважно деклараціями, тоді як російський підкріплений економічною залежністю й дедалі глибшим проникненням російського капіталу, у якого далеко не завжди чисте походження. Але чимало можновладців сьогодні, очевидно, вважають, що гроші не пахнуть, і це називається прагматизмом.

Не може не впадати в око й те, що до високих кабінетів на Банковій керівники деяких російських компаній потрапляють частіше, ніж їхні українські колеги. Результат очевидний - паливно-енергетичний комплекс країни нині вже знаходиться під переважним контролем російського капіталу. Те, що ще залишилося, пропонують передати в ті самі руки. «У нас ще є кілька заводів», - заявив Президент під час зустрічі з представниками нафтового бізнесу в Сургуті, напевно, маючи на увазі ті пакети акцій нафтопереробних заводів заходу України, які ще перебувають у власності держави. Така ситуація дає привід для подальших звинувачень України в непрозорості приватизації, несприятливому інвестиційному кліматі й корупції.

З аналізу українсько-російських відносин останнім часом якось зник чинник безпеки, зокрема економічної. Глава держави, перебуваючи в Херсоні, нарікав: мовляв, даремно ми від Росії відгородилися. Але, по-перше, складно знайти той «паркан», яким ми відгороджувалися. Якщо йдеться про держкордон, так його реально як не було, так і немає. Якщо про економічні захисні заходи, то вони недостатні. Невже так швидко забули серпень 1998 року?

Лютневі зигзаги зовнішньої політики України засвідчують вплив певного, позасистемного стосовно неї, чинника та стан сильної психологічної нестійкості її керівництва. Позаяк зовнішня політика є відбитком внутрішньополітичних процесів, то, мабуть, собака закопаний саме тут.

Важливо звернути увагу на низку лютневих подій, які можна розглядати як тло згаданих вище хитань.

Четвертого лютого члени депутатського об’єднання «Антимафія» вносять у Верховну Раду проект постанови про ініціювання імпічменту Президента.

Шостого лютого заступник держсекретаря Сполучених Штатів Пола Добрянскі повідомляє, що записи колишнього офіцера держохорони М.Мельниченка знаходяться в міністерстві юстиції США. Того самого дня Верховна Рада України підтримує запит народних депутатів Г.Омельченка й А.Єрмака до генерального прокурора з вимогою прийняти рішення про порушення кримінальної справи стосовно Президента України Леоніда Кучми, котрий, на думку депутатів, порушив Конституцію.

Сьомого лютого Верховна Рада України включає до порядку денного 9-ї сесії постанову про імпічмент. За рішення проголосували 282 (проти - 1) з 411 народних депутатів. Увечері того самого дня глава парламентської комісії в справі Гонгадзе Олександр Жир у прямому ефірі української служби радіо «Свобода» заявляє, що записи майора держохорони М.Мельниченка, за висновками фірми «Бек Тек», - справжні. Наступною ланкою в цьому ланцюзі подій стає звернення, що з’явилося 19 лютого 2002 року, лідерів Соцпартії України, партії «Батьківщина», ряду членів парламентської комісії в справі Гонгадзе до керівників міжнародних організацій і лідерів іноземних держав із закликом дистанціюватися від Президента Леоніда Кучми.

Ми бачимо певні фантоми, здавалося б, «призабутого» «касетного скандалу». І ось вже дедалі частіше й у ЗМІ, і з вуст українських політиків лунають двозначні нагадування про долю С.Мілошевича. Схоже, події вкладаються в канву певного стратегічного плану. І важко позбутися враження, що кожного виконавця розігрують. Він вважає, нібито реалізує власний сценарій, але насправді є учасником серйознішої й чужої гри. Якщо зробити подібне припущення, то може з’ясуватися, що на даному етапі завдання полягає в тім, аби зафіксувати увагу Президента на ситуації власної долі після 2004 року та спровокувати його на якісь прогнозовані «сценаристом» кроки.

Подивімося на ситуацію під іншим кутом зору. Партія влади під керівництвом В.Литвина, схоже, починає використовувати весь арсенал адміністративних інструментів не стільки для власної пропаганди, скільки для придушення політичного опонента, уособленого особистістю колишнього прем’єр-міністра. І не має значення те, що В.Ющенко вже продемонстрував достатній рівень лояльності стосовно влади. Не має ніякого значення, що подібна «антипропаганда» лише привертає увагу народу до «Нашої України» та її лідера й уже ніяк не зашкодить блоку набрати свої стійкі 18 відсотків.

Розгортається цілком задана ситуація. Влада давить опозиційну (?) політичну силу. Ситуація «випаленої землі» викликає у
В.Ющенка відповідну реакцію. («Перші ластівки» - заява блоку «Наша Україна» про те, що в країні розгорнулася спланована антиющенківська кампанія, компліменти В.Ющенка на адресу Ю.Тимошенко, сказані в Криму.) Опозиція підхоплює ситуацію й апелює до «всього прогресивного людства», і воно в особі американської адміністрації приводить відносини з українським Президентом до точки «остаточного замерзання».

І знову важко втриматися від відчуття: у тому, що відбувається, присутній хтось третій, для якого як перший, так і другий є просто пішаками. І ми всі як статисти втягуємося в гру із заздалегідь прорахованими результатами: спорудження потужного психологічного бар’єра у стосунках між Л.Кучмою та В.Ющенком (на кшталт того, які є на лінії Кучма - Мороз). Образ колишнього прем’єр-міністра - несподівано для нього самого - зусиллями політтехнологів і ЗМІ трансформується на постать українського В.Коштуніци. У західній пресі демонізується образ Л.Кучми, в українській і російській - образ В.Ющенка й «підступної американської адміністрації». Згортаються відносини з Заходом, робляться незворотні кроки в бік РФ... Українському Президентові дедалі наполегливіше рекомендують подумати про адекватного наступника. І для сценаристів актуалізується проблема не переборщити й утримати рівновагу. Тим більше що США ніколи не порівнювали Україну з колишньою Югославією С.Мілошевича.

Можливо, усе це просто мана?

Реальністю є те, що бумеранг «касетного скандалу» через рік повертається в Україну. І це цілком закономірно, бо науку з нього здобуто не було, та й фактично спроб подолання також. Ментальність найближчого оточення Президента підштовхнула його до найгіршої з можливих реакцій - зробити вигляд, що нічого не відбувається.

Об’єктивне, всебічне розслідування несанкціонованого прослуховування кабінету Президента замінили фактично набором версій, суть яких зводилася до пропагандистських кліше на кшталт «підступи Америки», «югославський сценарій» і т.п. Усе це легко засвоїла свідомість вищих посадових осіб держави, котрі як і раніше перебувають у стані залишкової радянської заідеологізованості та некритично сприймають інформаційні подачі різноманітних ЗМІ. Їм виявилося не під силу пошукати трохи складнішу відповідь на сакраментальне запитання «Кому вигідно?» замість нав’язуваної російськими мас-медіа - домінуючими в українському інформаційному просторі - відповіді. Через рік відповідь на це запитання очевидна. Касетний скандал приніс вигоду лише Росії й міг бути реально вигідний тільки їй. Якщо восени 2000-го чимало було неочевидним, то нині все, що відбулося в двосторонніх відносинах, засвідчує це. На сьогодні Україна вже втратила той внутрішній стрижень, повністю відчутний ще наприкінці 90-х і який створював достатній рівень дискомфорту російським політичним елітам.

Не варто високо оцінювати вишуканість сюжетних поворотів «сценариста», котрий втілює в життя роки Росії в Україні й навпаки. Варто поцікавитися тим, що буде після 2003-го, року Росії в Україні. Відповідь очевидна - 2004-й. Але це не лише рік президентських виборів, а ще й кругла дата - 350 років від так званого возз’єднання України й Росії. Мабуть, ця дата використовуватиметься для розкручування того претендента на «престолонаслідування», на котрого поставить Росія.

Досить багатообіцяюче, у сенсі кількості місць у Верховній Раді, просування НУ сприймають тепер на Банковій як реанімовану загрозу отримати 2004 року (а, можливо, й раніше) «ставленика янкі» В.Ющенка як Президента України. А нові обставини «справи Гонгадзе» використовуватимуться для зниження ймовірності нинішнього Президента зберегти своє крісло до 2004 року. І хоча екватор другого президентства Л.Кучма ще не пройшов, характер його політичної поведінки під час першого терміну красномовно засвідчує, що він починає «готувати воза взимку», аби він був доречний восени 2004-го. Для кого готується цей віз і хто в ньому опиниться? Відповідь на ці запитання поки що може бути вельми туманною.

Очевидно лише одне. Президенту потрібні гарантії й гарант його постпрезидентського майбутнього. Мабуть, такого гаранта він бачить десь у середовищі названого ним самим конгломерату з «За єдУ!», СДПУ(о), «зелених» і «жінок». Якщо відкинути «екзотику», то Президент розраховує реально на дві перші політичні сили, і передусім - на «єдців». Саме їхні «прагматики» ретранслювали відоме навколокремлівське гасло «До Європи - разом із Росією». Що з цього в принципі нічого путнього для України вийти не може, зрозуміло усім, зокрема і його справжнім авторам. Треба віддати належне нашому міністрові закордонних справ А.Зленку, котрий перший і єдиний з офіційних осіб держави дав адекватну оцінку цьому. На думку пана Зленка, реалізація гасла «Україна до Європи - разом із Росією» навряд чи можлива, оскільки в України й Росії істотно відрізняються завдання й позиції щодо співробітництва з Євросоюзом, а також стратегії й тактики цього співробітництва.

Водночас слід констатувати: зближення Росії з Європою, та й Заходом у цілому, справді відбувається. «НАТО готовий до співпраці з Росією з виходом за рамки консультативних нарад», - заявив недавно в Лондоні Дж.Робертсон. Передбачається, що основою для такого співробітництва буде не формула «19+1», як декларувалося раніше, а принцип «двадцятки». «У практичному плані питання взаємодії НАТО й РФ за формулою «двадцятки» можуть бути вирішені до зустрічі в травні в Ісландії глав МЗС країн блоку», - підкреслив генсек НАТО.

Для України з її маятниковою зовнішньою політикою й гордієвим вузлом «касетного скандалу», справи Гонгадзе, корупції нинішня ситуація зближення Росії та Заходу звужує перспективи. Країною, яка не може себе ідентифікувати в сформованій на континенті системі координат, знехтують. Вона стане нецікавою. І їй не залишиться нічого іншого, крім як повернутися в тінь Росії, з якої, власне, вона й не встигла вийти. Вояж до російських регіонів Президента України стопами «батьки» сусідньої держави в цьому контексті має знаковий характер. Як і заява голови адміністрації в Москві про відмову від багатовекторної політики.

За такої динаміки маятника зовнішньої політики України, як у лютому, вона остаточно втрачає суб’єктність і стає об’єктом розмінювання інтересів. Звісно, ніхто не підписуватиме певні документи чи навіть промовлятиме про це вголос - часи не ті. Політика розділяння сфер впливу - в минулому, але сфери впливу, проте, реалії дня сьогоднішнього. Рішення може бути ухвалене «за умовчанням». Правда, при цьому прагматичний Захід (відреагувавши на «зворушливі відносини» влади з новою українською опозицією, які формуються зараз) може висунути умову «Україну - Росії, Кучму - Феміді». І не менш прагматичне російське керівництво, котре бажає подальшого зближення з Заходом, а також дехто з-посеред місцевих «прагматиків», котрі бажають «до Європи разом із Росією», цілком можуть погодитися з такою постановкою питання.

Таким чином, президентський «віз» для ймовірного наступника-2004 може виявитися пасткою для сьогоднішнього Президента. Зрадливе позиціонування може коштувати політичного майбутнього не лише йому, а й країні.

Проте слід віддати належне Леонідові Кучмі. Є підстави вважати, що в цій критично складній ситуації він не залишає надії відновити відносини з адміністрацією США. Одна з 36 стратегій китайської науки влади, перевіреної тисячоліттями, стверджує: треба дружити з далеким, аби воювати з близьким. У нашому випадку воювати ні з ким не треба. Треба твердо відстоювати свої інтереси.

Стосовно американської адміністрації, то вона діє цілком у радянському стилі, не розрізняючи півтонів, і мимоволі штовхає Л.Кучму в нішу О.Лукашенка. Моральним виправданням таких підходів, очевидно, стають публіковані - як на замовлення - статті в західній пресі.

І вже можна добре уявити, яка антиамериканська хвиля підніметься у «трьох братніх слов’янських державах» унаслідок скандалу з приводу дискваліфікації російських й українських спортсменок у Солт-Лейк-Сіті та вигнання з Олімпіади керівника білоруської спортивної делегації. Пропозиції про бойкот наступних олімпіад і проведення альтернативних – своїх «есенговських» - уже пролунали…

Але хочеться сподіватися, розібрану мозаїку (puzzles) за назвою «Ukraina.Ua» буде зрештою складено.