УКРАЇНСЬКІ ДРУЗІ САДДАМА ХУСЕЙНА

Десять років керівництво Іраку, країни-парії, намагається домогтися зняття санкцій Ради Безпеки ООН. І хоча Саддам Хусейн не досягнув у цьому великих успіхів, проте зі співчуваючих країн, партій, міжнародних організацій і компаній він зумів сколотити маленький «клуб друзів Іраку», який реалізує його інтереси. Знайшов він таких і в Україні. У тому, що протягом останніх двох-трьох років Київ і Багдад зробили кроки назустріч один одному, заслуга й цих українських «друзів Іраку».

Під час зустрічей з українськими політиками та дипломатами іракці не втомлюються повторювати: у Багдаді приділяють велику увагу розвитку контактів із Києвом, оскільки для Іраку співпраця з Україною є стратегічною. І далеко не випадково, нагадують вони, 2000 року Саддам Хусейн прийняв рішення про інтенсифікацію україно-іракських відносин. Але слова про стратегічне співробітництво — лише дипломатична риторика, за якою стоїть холодний і прагматичний розрахунок.

Справді, у Багдаді приділяють увагу відносинам із Києвом. Але лише настільки, наскільки контакти з нашою країною сприяють вирішенню головного зовнішньополітичного завдання, яке стоїть сьогодні перед іракським керівництвом. Не більше.

Протягом останнього десятиліття це завдання залишається незмінним: розширити коло своїх політичних контактів (із державами, партіями, міжнародними організаціями), сформувати «клуб друзів Іраку» та з його допомогою домагатися зняття санкцій Ради Безпеки ООН.

Як зазначають експерти, головним призом для членів цього специфічного клубу буде участь у проектах з відбудови Іраку. А поки що той пропонує вибраним заохочувальний приз — допуск до іракської нафти в рамках програми ООН «Нафта в обмін на продовольство».

Під знаком цього зовнішньополітичного курсу Багдада, як і під впливом перманентного протистояння Іраку з Заходом, і розвивалися протягом цих десяти років україно-іракські відносини. Вони значно потеплішали в останні рік-два, але можуть знову «заморозитися» будь-якої хвилини: занадто вже ситуативне нинішнє зближення Іраку й України.

Якщо Багдад зацікавлений у тому, щоб йому надавали моральну й політичну підтримку на міжнародній арені, то офіційний Київ не має наміру займати активну позицію в іракському питанні. Достатньо того, вважають на Михайлівській і Банковій, що представник України в ООН каже про «недосконалість режиму санкцій, який спричинив невиправдані страждання іракського народу».

Інша річ — економіка. Українське керівництво розглядає Ірак як перспективний ринок для збуту своїх товарів, адже, як неодноразово заявляли і заявляють прибічники розвитку контактів з Іраком, за часів Радянського Союзу постачання до цієї арабської країни здійснювали в основному українські підприємства, а багато промислових об’єктів побудовано українськими фахівцями.

Проте іракська влада сьогодні не зацікавлена у відновленні торгово-економічних контактів із нашою країною. Протягом десяти років санкцій Багдад, налагодивши зв’язки з менш залежними від думки Вашингтона росіянами, китайцями та французами, спокійно обходився і без Києва. А зацікавленість Києва у торгівлі з Іраком дала в руки іракського керівництва непоганий козир у дипломатичній грі. І тому сьогодні в Багдаді розширення україно-іракських торгово-економічних зв’язків ставлять у залежність від розвитку політичних контактів.

Незважаючи на всі ці складності внутрішнього й зовнішнього плану, відносини між Багдадом та Києвом — політичні й торгово-економічні — розвиваються. За даними українських дипломатів, якщо 1998 року український експорт до Іраку становив 2,5 млн. доларів, то 1999-го — 13,7 млн. доларів, 2000-го — 14 млн. доларів, а за перші вісім місяців
2001-го — близько 170 (!) млн. доларів. І якщо зігнорувати можливість приписок, то висновок напрошується сам собою: у цей період — перші вісім місяців 2001 року — було укладено певний великий контракт.

Поява гаданого контракту на таку солідну суму могла стати наслідком того, що іракці у своїй політиці стосовно України трохи змістили акценти. Так, віце-прем’єр-міністр Іраку Тарік Азіз під час однієї з торішніх зустрічей із лідером Соціал-демократичного союзу Сергієм Пересуньком сказав, що іракське керівництво не зовсім правильно визначило стратегію співробітництва з Україною та головні орієнтири у своїх підходах до розвитку відносин між нашими країнами.

«Ми не мали права очікувати від молодої держави, яка ледь сп’ялася на ноги, — сказав Тарік Азіз, —такої твердої позиції стосовно Заходу чи Росії». Тому на нинішньому етапі Багдад, за словами довіреної особи Саддама Хусейна, прагматичніше підходитиме до розвитку відносин з Україною та з більшим розумінням ставитиметься до «вимушених зовнішньополітичних кроків» Києва.

На тій самій зустрічі міністр закордонних справ Іраку Мухаммед Сахаф пояснив таку корекцію курсу зовнішньополітичного відомства своєї країни. За його словами, докладний аналіз стану україно-іракських відносин свідчить про наявність двох важливих помилок щодо України. Іракський дипломат вважає: Україні, на відміну від Росії, не було надано можливостей співпраці з Іраком у рамках програми «Нафта в обмін на продовольство». Крім того, Багдад пред’являв до Києва надмірні політичні вимоги, домагаючись підтримки у боротьбі проти США й Великобританії за скасування ембарго та блокади.

Не можна виключати й іншого: цей імовірний контракт став можливий, зокрема, ще й завдяки тому, що Київ вийшов на мінімально необхідний рівень політичних контактів із Багдадом.

Протягом останніх двох років Ірак та Україна постійно обмінювалися візитами урядових делегацій. У травні поточного року в Багдаді відбулося перше засідання міжурядової україно-іракської комісії з торгово-економічного й науково-технічного співробітництва. А сьогодні Київ готується до другого засідання: зважаючи на все, Володимир Семиноженко очолить українську сторону замість Юрія Єханурова.

Крім того, на початку нинішнього року Київ відкрив українське посольство в Багдаді. У найближчому майбутньому передбачається відкриття посольства Іраку, оскільки з жовтня в українській столиці перебуває передова група іракських дипломатів, яка підшукує приміщення для диппредставництва. До речі, з кінця минулого року в Харкові діє почесне консульство Іраку на чолі з Юрієм Оршанським.

Проте така взаємна корекція курсу і подальше деяке зближення Києва та Багдада в принципі були б неможливі без наявності в Україні групи політиків та підприємців, зацікавлених в активізації україно-іракських контактів. Адже в сьогоднішньому Іраку без певного мінімуму політичних контактів між обома сторонами неможливо вести свій бізнес.

Наявність цієї групи «друзів Іраку» влаштовує всіх: Багдад задоволений, що вона натискає (хай і не дуже) на українську владу і підтримує інтерес до іракської проблематики. Тим більше що деякі її представники навіть виступають з антиамериканськими гаслами, надаючи тим самим «моральну й політичну підтримку» Багдаду.

А Київ використовує цю групу для розвитку неформальних контактів із іракцями. Понад те, складається враження, що саме представникам політичних партій і приватних підприємців офіційний Київ надав можливість налагодити торгово-економічну і частково політичну співпрацю, залишаючись при цьому трохи осторонь. Така позиція дозволяє уникнути критики з боку Сполучених Штатів.

Умовно в Україні можна виділити три т.зв. лобістські групи.

Перша група (A) — найполітизованіша. Її представник — Комуністична партія України. В основі її лобістської діяльності — неприйняття гегемонізму Сполучених Штатів, а також тісне міжпартійне співробітництво в радянські часи між КПРС та правлячою партією Іраку БААС. За іронією долі, саме баасисти переслідували і страчували іракських комуністів, які мали спільну ідеологію з Комуністичною партією Радянського Союзу.

Проте вплив групи «А» на прийняття рішень на Банковій та Михайлівській украй незначний. Її представники в основному надають Багдадові «моральну та психологічну підтримку»: з парламентської трибуни лунають заклики до президента й уряду підтримати в Раді Безпеки ООН вимоги Іраку про зняття ембарго, а також висловлюються протести проти чергового бомбового удару американців та англійців.

Комуністи в основному діють через парламент. У Верховній Раді вони контролюють депутатську групу з міжпарламентських зв’язків із Республікою Ірак, очолювану членом-кореспондентом НАН України Сергієм Дорогунцовим.

Економічна складова лобістської діяльності другорядна і використовується як доказ необхідності розвитку контактів з Іраком. Так, нардеп Володимир Петренко, який курирує в Компартії іракський напрям, у своїх виступах та статтях постійно говорить про те, що «Ірак — найперспективніший ринок на Близькому Сході», а «втрати України від ембарго за десять років санкцій становлять 35 млрд. доларів».

В основі інтересу другої групи (B) до розвитку контактів з Іраком лежать передусім економічні мотиви. Проте, приймаючи іракські реалії, її представники грають за запропонованими іракською стороною правилами, виступаючи також із публічними актами підтримки Багдада.

На відміну від комуністів, представники другої групи розмаїтіші й системніші у своїй лобістській діяльності, а їхні PR-акції (організація ознайомлювальних поїздок до Іраку українських журналістів, проведення прес-конференцій після різноманітних виставок) ефективніші. До вдалих PR-акцій слід зарахувати й участь у промислових виставках, проведених в Іраку: підписані там багатомільярдні пакети протоколів про наміри також ефективно впливають на громадськість.

До загальної характеристики цієї групи слід додати й те, що її представники не є впливовими економічними і політичними постатями.

У групі «B» можна виділити двох найуспішніших представників — лідера Соціал-демократичного союзу Сергія Пересунька та президента Східноукраїнської фінансово-промислової групи «Монтелект», почесного консула Іраку в Харкові Юрія Оршанського.

Пани Оршанський і Пересунько одними з перших звернули свої погляди на іракський ринок і швидко обвикнулися зі специфікою цієї арабської країни, де без дозволу «раїса» не укладається жоден більш-менш серйозний контракт. Сьогодні перед ними відчинені двері кабінетів високих чиновників Іракської Республіки. Більше того, С.Пересунько неодноразово розповідав про те, що був присутній на одному з днів народження Саддама Хусейна.

Крім контактів із промисловцями й чиновниками, Сергій Пересунько розвиває міжпартійні зв’язки СПС та БААС: 1999 року між цими партіями навіть було підписано офіційну угоду про співпрацю. На відміну від колеги, Юрій Оршанський робить акцент виключно на керівників підприємств і високих чиновників уряду. Але кожен із них намагається відігравати роль головного посередника у відносинах між Києвом та Багдадом. І це — основна причина розбіжностей між ними.

У самому Іраку їхні інтереси практично не перетинаються. Так, Сергій Пересунько займається в основному, як стверджують, нафтою і з допомогою підконтрольної йому «Спілки ділового співробітництва» — організацією поїздок до Іраку українських бізнесменів.

Юрій Оршанський тяжіє до постачання в Ірак устаткування. Адже компанія «Монтелект», президентом якої він є, — основний виробник в Україні монтажного електроустаткування. Крім того Оршанський постачає й інші товари, зокрема устаткування для теплових електростанцій.

Американці певний час цілком серйозно підозрювали останнього в причетності до нелегальної торгівлі зброєю з Іраком. Так, улітку нинішнього року в журналі «Commentary» з’явилася стаття «Шопінг із Саддамом Хусейном», у якій Юрія Оршанського звинувачують у нелегальній передачі Іраку в лютому 1995 року 300 сторінок технічної документації щодо розгортання в Іраку виробництва літаків Су-25 і вертольотів Мі-17.

Сам президент «Монтелекта» в інтерв’ю інтернет-виданню «Дефенс-экспресс» спростував ці звинувачення й заявив, що Україна не допомагає розвивати ракетний потенціал і не причетна до нелегальної торгівлі зброєю та критичними технологіями з Іраком в обхід санкцій ООН.

До групи «B» можна зарахувати і президента Народної компанії «Енергетичні ресурси» Олега Побережного. Нинішнього літа на одному з «круглих столів» він заявив, що першим серед українських підприємців приєднався до програми «Нафта в обмін на продовольство» і перепродав танкер іракської нафти. Втім, як напрошується висновок, його лобістська діяльність не була дуже успішною, і цілком імовірно, що цей перший танкер стане й останнім.

Нарешті, третя група (C). «Індустріальний союз Донбасу» (ІСД) та «Інтерпайп», що входять до неї, не схильні до публічної діяльності й не надто рекламують свій інтерес до Іраку, пов’язаний передусім із постачанням до цієї арабської країни українських труб. У пресі, мабуть, лише один раз можна натрапити на згадку про те, що представники цієї групи цікавляться Іраком.

Лобістський потенціал представників групи «С» великий. Проте сьогодні не доводиться говорити, що її представники серйозно лобіюють інтереси Іраку в Україні. Таке, на думку експертів, стане можливим лише тоді, коли значно збільшаться обсяги постачання труб до Іраку. І, з огляду на все, цей день не за горами, позаяк ІСД починає серйозно приглядатися до східного ринку. Йдеться не лише про Ірак, а й про Іран та Індію.

На сьогодні можна говорити тільки про те, що представники групи «C» задіюють потенціал українських органів влади для проникнення на іракський ринок. Так, за деякими непрямими даними, посольство України в Іраку нібито досить серйозно сприяє «Інтерпайпу».

Аналізуючи ситуацію з українськими «друзями Іраку», не можна не помітити, що всі їхні ділові контакти виходять на представників нинішньої правлячої політичної й економічної іракської еліти. І тут криється небезпека для українських підприємців, зацікавлених у тому, щоб закріпитися на іракському ринку. Річ не лише в різкій зміні настроїв та намірів Саддама Хусейна. Рано чи пізно в Іраку з допомогою американців, які збираються розібратися в ході сприяння антитерористичній операції з усіма «поганими хлопцями», або й без допомоги американців відбудеться зміна лідера. Це приведе не лише до зміни правлячого клану, а, найімовірніше, і до змін зовнішньополітичного курсу. І тоді багато країн, які сьогодні активно співпрацюють з нинішнім іракським керівництвом, будуть скинуті з іракського припічка. А зв’язки, налагоджені свого часу з такими труднощами й видатками, миттєво можуть перетворитися на зайвий тягар.