УКРАЇНА НА РОЗТЯЖЦІ

Минулого тижня Україна продемонструвала неабияку зовнішньополітичну розтяжку, примудрившись зробити широкі кроки одночасно по всіх трьох основних векторах, у результаті чого її поза стала нагадувати смертельний шпагат.

Про те, що наша країна стала спостерігачем в ЄврАзЕС, ми дізналися в понеділок 13-го чомусь від Нурсултана Назарбаєва і Володимира Путіна, а не від власного керівництва. При цьому залишилося незрозумілим, а чи подавала взагалі Україна офіційно будь-яку заяву на отримання такого статусу, адже, наскільки пам’ятаємо, Президент, котрий два місяці тому не міг навіть згадати, як називається ця організація, давав поки лише розпорядження «вивчити питання доцільності» отримання такого статусу (у всякому разі, про кардинальніші розпорядження в мас-медіа не повідомлялося). Навряд чи два місяці є достатнім терміном для досконального вивчення проблеми. Окрім того, пам’ятаємо, що після одеської зустрічі українського та російського президентів, де вперше заговорили про будь-яку участь України в ЄврАзЕСі, наш МЗС заспокоював, що в цій організації навіть статусу спостерігача офіційно не існує. Але, як виявилося, за великого бажання можна і статус хутенько сфабрикувати, і присвоїти його комусь. Тільки ось Україну при цьому має охопити відчуття, що без неї її одружили. Звісно, можна втішатися зауваженням держсекретаря Міністерства закордонних справ із питань європейської інтеграції Олександра Чалого, котрий заявив, що статус спостерігача в Євразійському економічному співтоваристві не суперечить прагненню України стати в майбутньому членом Європейського Союзу, та все одно з голови чомусь не йде приказка «зав’яз пазурець — усій пташці кінець».

Присвоєння Україні статусу спостерігача в ЄврАзЕС відбулося усього за два дні до зустрічі Президента з главою Єврокоміссії Романо Проді. Цей візит у Брюссель, попри його короткостроковість і неофіційність, важливий уже тим, що показав: Леонід Кучма став «виїзним» і на Захід їздити може. (Хоч як би Банкова заперечувала факт напівізоляції українського Президента, але з початку «касетного скандалу» український лідер лише двічі побував на захід від Польщі — один раз у Німеччині — напевно німецькому керівництву дуже хотілося повернути архів Баха, і вдруге — для участі в масовці на зустрічі ЦЕІ.)

Щоправда, і з приводу брюссельської зустрічі виникає кілька запитань. По-перше, чому вона відбулася саме цього тижня? Наскільки нам відомо, ідея цього візиту з’явилася в української сторони (а зовсім не Романо Проді, як повідомляли наші деякі ЗМІ) близько двох місяців тому, і планувалася зустріч десь на середину квітня, що було цілком логічно: вибори завершено, постелекторальні пристрасті більш-менше вщухли, міжнародні спостерігачі оголосили свої висновки, можна їхати до Брюсселя і підтверджувати свій європейський вибір. Але чи то чиясь неуважність і недоладність у переговорах із європейцями, чи то чийсь не відомий нам лихий намір став причиною того, що дату для президентського візиту до Брюсселя було обрано вкрай невдало. По-перше, у цей же час у Рейк’явіку проходила зустріч міністрів закордонних справ країн НАТО, куди вирушив і Хав’єр Солана, відомий симпатик України, із яким, здається, Президенту теж хотілося б зустрітися. По-друге, складається враження, що брюссельську зустріч умисно втиснули між самітом ЄврАзЕС і сочинською зустріччю Кучми з Путіним. Подібний подієвий «сендвіч» навряд чи міг посприяти успіху (і його закріпленню) зустрічі Кучми та Проді: здається, важко бути дуже переконливим у розповідях про європейські устремління України, коли два дні тому твоя країна зв’язала своє ім’я з альтернативною організацією. І, мабуть, ще важче для нашого Президента буде зберегти ентузіазм у просуванні своєї країни до Євросоюзу після зустрічі з Путіним. Дивно, що організатори візиту в Брюссель про це не подумали. Чи саме подумали?

Запитання викликає і формат зустрічі Президента з главою Єврокомісії — робоча вечеря в приватному ресторані. Напевно, для глави держави, котрий давно не бував у країнах Європейського Союзу, варто було б організувати повновагий візит у Брюссель (хоча б робочий) і до зустрічі з Проді додати зустрічі з Соланою, та Робертсоном. Втім, у даній ситуації і вечеря в ресторані була дуже корисною. Тим більше що в неформальній обстановці наш Президент, як відомо, почувається набагато краще, аніж за столом офіційних переговорів із холодними і манірними європейцями. За вечерею можна бути відвертішим, вільніше говорити про гострі проблеми. Зустріч із Романо Проді за півтора місяця до саміту Україна—ЄС була вкрай необхідна, аби намітити подальші шляхи співробітництва на найвищому рівні. Оскільки на копенгагенський саміт особливих надій покладати не варто: датчани далеко не фанати зміцнення україно-єесівських взаємин, і в Києві з образою говорять про те, що саміт Україна—ЄС датська сторона запланувала на 4 липня, тобто усього лише на четвертий день свого головування в ЄС, очевидно, щоб швидше здихатися українських проблем.

У брюссельській же зустрічі була ще одна «родзинка» — присутність у європейській столиці одночасно з українським Президентом легендарного майора Мельниченка. Мобільність і поінформованість майора просто дивує, адже про точну дату зустрічі Кучми і Проді стало відомо незадовго до самої зустрічі, і коло втаємничених було не таке вже й велике. Загадкою лишилося й те, хто ж запросив Мельниченка до Брюсселя — «Репортери без кордонів» оперативно спростували свою причетність до цього переміщення майора і його чергових плівок. Деякі спостерігачі припускають, що поява Мельниченка в Брюсселі пов’язана не стільки зі «справою Волкова», скільки саме із зустріччю Кучми та Проді. Ці експерти упевнені, що комусь, хто всіляко противиться зближенню України з ЄС, дуже хотілося цю зустріч зіпсувати, і якщо не утримати Леоніда Даниловича вдома, то, як мінімум, вивести його з психологічної рівноваги і максимально зіпсувати враження від його візиту в самому Брюсселі, для чого і було опубліковано нові епізоди записів, і активно згадувалися попередні — про продаж Україною Іраку установок «Кольчуга», який нібито мав місце.

Але у вкрай хворобливій для України проблемі перманентної появи обвинувачень у незаконній торгівлі зброєю цього тижня наша країна несподівано тричі отримала підтримку. У понеділок міністр закордонних справ Анатолій Зленко одержав листа від свого американського колеги Коліна Пауелла, у якому глава держдепу дав високу оцінку зусиллям України із дотримання санкцій Ради безпеки ООН щодо Іраку і висловив надію, що наша країна і надалі діятиме в тому ж дусі. Втім, цей лист був не таким вже й несподіваним. Наскільки нам відомо, українські дипломати не раз натякали американським колегам, що не завадило б допомогти стратегічному партнеру захистити своє добре ім’я. Певне, аргументація української сторони була підібрана вірно, оскільки американці відгукнулися досить оперативно. Як підтвердив сам Пауелл в інтерв’ю Бі-бі-сі, глави зовнішньополітичних відомств двох країн обмінялися листами минулого тижня. У Рейк’явіку американський держсекретар після зустрічі з Анатолієм Зленком ще раз підтвердив: США не мають у своєму розпорядженні доказів продажу Україною зброї чи високотехнологічного військового устаткування до Іраку. У тому ж дусі висловився і генсек НАТО лорд Робертсон.

Зустріч глав українського й американського зовнішньополітичних відомств у Рейк’явіку була знаковою і сама по собі: Україна нарешті отримала довгожданий message — американці знову готові вести політичний діалог на високому рівні. У тому числі і з питання взаємовідносин України і НАТО. І якщо самі українці навіть у Рейк’явіку були змушені висловлюватися евфемізмами, говорячи про «якісне поглиблення» взаємовідносин із НАТО, про «повноцінну євроатлантичну інтеграцію», рівняння на «стандарти і кроки, передбачені для країн, що прагнуть одержати повноправне членство в альянсі», то Колін Пауелл по закінченні зустрічі міністрів закордонних справ країн НАТО розкрив широкій міжнародній громадськості секрет Полішинеля: Україна прагне увійти до складу альянсу.

Поки що. Подивимося, які нові одкровення принесе нам зустріч у Сочі.