Україна на перехресті, та чи отримає вона допомогу, якої так потребує?

Досвід холодної війни навчив, що найкращий спосіб розвивати відносини з Росією — це забезпечити власну єдність і силу. Ці цінності Росія історично вирізняла як усередині своєї країни, так і в усьому світі. Саме тому і в інших вона поважає насамперед єдність і силу. Російським інстинктом завжди було дочекатися слабкості та внутрішніх суперечок усередині інших націй, аби скористатися ними на свою користь.

Прикро, але наразі політика Європейського Союзу щодо відносин з Росією є непослідовною та перебуває на початковому етапі. Цей підхід дуже контрастує з підходом США, які навіть за умов більш поблажливої, як вважається, зовнішньої політики президента Б.Обами зайняли тверду та безкомпромісну позицію щодо Кремля і його відносин із сусідніми державами — республіками колишнього Радян­ського Союзу.

Певною мірою це можна зрозуміти: Євросоюз нині межує з РФ, він прийняв до свого складу як рівноправних членів три колишні радянські республіки та зміцнює відносини з іншими дер­жавами, що межують з Росією, з огляду на їх можливий вступ до ЄС. Тоді як такий новітній історичний спадок не ускладнює відносин Росії та США. Саме тому ЄС обов’язково повинен запровадити більш виважену, конкретну і багатогранну політику у своїх відносинах з Кремлем.

Бажання Європи отримувати російський газ стало домінуючим, занадто домінуючим елементом у цих відносинах. Росія знає, що поставки вуглеводнів можуть бути вагомим дипломатичним інструментом в її зовнішніх зносинах не тільки з колишніми радянськими державами, які вона доволі зверхньо називає близьким зарубіжжям, а і з дер­жавами — членами ЄС. Тісні відносини Росії зокрема з Німеч­чиною та Італією донині допомагали розмивати і пом’як­шувати реакцію Євросоюзу на російський авантюризм — як у випадку з минулорічною війною з Грузією, а тому послабили і моральний авторитет ЄС.

Цей брак волі, який дехто може назвати сучасною формою умиротворення, може зрештою вилитися в утворення чогось на кшталт нової залізної завіси в Єв­ропі. Якщо ЄС соромиться проти­стояти російському іредентизму та реваншизму, то Москва обов’яз­ково скористається можливіс­тю відновити свою гегемонію і вплив у таких державах як Україна, котра протягом багатьох років намагається вийти з тіні Росії та будувати власне суверенне майбутнє відповідно до власного вибору, вибору українського народу.

Вторгнення Росії минулого літа до Грузії та її розчленування стало кричущим нагадуванням про таке: щойно російському реваншизму дозволять набрати обертів, то наслідки матимуть майже необоротний характер. Наразі Росія планує витратити величезні кошти на розвиток військових баз у грузинських регіонах Абхазії та Південній Осетії. Нині не існує жодних практичних кроків, до яких міг би вдатися Євросоюз для відновлення територіальної цілісності Грузії, крім воєнних дій, на що ЄС ніколи не піде.

Президентські вибори в Україні у січні 2010 року стануть ще одним серйозним випробуванням для ЄС, який шукає шляхи того, як розвивати відносини з Росією. Євро­союз повинен спрямувати Кремлю чітке попередження, що будь-яке втручання у демократичні процеси в таких суверенних і незалежних державах як Україна призведе до серйозних наслідків. Очевидно також, що ЄС має зміцнити свою єдність перед російськими провокаціями та винести уроки з того, що сталося у Грузії. Україна є безперечно європейською державою з перспективою можливого набуття членства в ЄС і НАТО, за умови, що такий вибір зроблять її громадяни. Якщо ми справді віримо у демократію, свободу та розширення спільноти держав — членів ЄС, Європейський Союз не може дозволити собі кинути Україну напризволяще.

Уже зараз є ознаки того, що Україні загрожує період політичного хаосу. Російський президент Дмитро Медведєв нещодавно надіслав своєму українському колезі Віктору Ющенку чималий список претензій, поєднаних із неприхованою неповагою, завершивши своє послання відмовою на цьому етапі направити у Київ нового російського посла. Безумовно, Ющенко невміло розбудовував відносини з Росією — як і багато чого іншого протягом свого президентства. Однак жодні з його дій не заслуговують на таку гостру критику з боку російського президента, який відкрито озвучив свої претензії у відеоролику, в якому позаду нього загрозливо маячив військовий корабель. В умовах наближення зими Росія може спровокувати новий газовий конфлікт, який позначиться не лише на Україні, а й на країнах ЄС.

Є також ознаки того, що проросійські активісти збурюють ситуацію в Криму, який є здебільшого російськомовним регіоном і місцем розташування Чорноморського флоту РФ. Україна нещодавно вислала російського дипломата за те, що той роздавав тисячі американських доларів серед проросійських груп тиску. І це все в умовах, коли протягом кількох останніх років Росія незаконно видає російські паспорти тамтешнім громадянам.

Нещодавно президент Медведєв подав на розгляд російської Держдуми законопроект, який у разі прийняття надасть йому право вдаватися до воєнних дій для захисту російських громадян за кордоном. Неважко уявити собі розвиток подій за грузинським сценарієм у тому разі, якби проросійський кандидат Віктор Янукович програв президентські перегони в Україні, а прозахідний лідер, прийшовши до влади, прискорив переорієнтацію України у протилежний від Росії бік. Кремль також може ініціювати такі акції для захисту чорноморських баз, оренда яких має завершитися у 2017 році. З наближенням цієї дати Крим цілком може стати джерелом дедалі більшої напруги між Києвом та Москвою.

Легко сказати, що Захід міг би зреагувати на це як на грубе порушення та дати жорстку відповідь на будь-яке втручання, воєнне чи невоєнне, у президентські вибори в Україні та їх результати. Проте досвід Грузії вказує на інший варіант. Слабка реакція ЄС і швидке повернення до щоденних справ з Росією залишили Грузію сам на сам з постійною військовою присутністю Росії на її території. Чи не є свобода і безпека громадян іншої європейської держави важливішими, ніж наше бажання отримувати російський газ без перебоїв? Це і є той вибір, який має зробити Європейський Союз і який визначатиме його місце у міжнародних справах протягом наступних десятиріч.

Як наслідок, нерішуча позиція ЄС впливає і на НАТО. Коли нещодавно один російський журналіст запитав, чи захистило б НАТО Україну, якби на неї вчинили напад, речник НАТО відповів: «Ні». Постійний представник Російської Федерації при НАТО Дмитро Рогозін також демонструє тривожну здатність переконувати членів альянсу з метою пом’якшення його позиції та заяв, котрі Москва сприймає як такі, що спрямовані проти її інтересів.

Більш того, приголомшливе мовчання канцлера Німеччини Ан­гели Меркель у той момент, коли російський президент Медведєв в її присутності звинувачував свого українського колегу, означає, що Німеччина, роками спостерігаючи, як свободу міста Берлін захищали її союзники на Захо­ді, для власної зручності забула іс­торію. Існує старий принцип римського права: qui tacet consentire – мовчання є ознакою згоди. Хо­четься сподіватися, що в разі переобрання канцлер Німеччини перегляне свою очевидну згоду із залякуванням Росією своїх сусідів.

Звичайно, втручання Росії у внутрішні справи України не є чимось новим. Невдалі спроби Кремля впливати на результат президентських виборів у 2004 році вилились у прозахідну помаранчеву революцію. Очевидно, що Росія хотіла б перекреслити демократичні здобутки України за останні п’ять років та бачити на президентській посаді в Києві більш поступливого, проросійськи налаштованого кандидата.

Об’єднаного Європейського Союзу, який стояв би за спиною Ук­раїни, було б достатньо, аби запобігти таким наслідкам і сприяти Українській державі у подальшому прогресі в напрямі майбутнього, пов’язаного з безпековим і економічним простором Заходу. Водночас ЄС повинен розвивати і дружні відносини з Росією, але на основі рівності і суверенності, а не гегемонії.

Нарешті, ЄС повинен сприйняти непоступливу позицію Росії як реакцію на зменшення її значущості у світі. Як дитина, що вередує, бо не може контролювати все довкола, РФ розчарована швидкими змінами в світі і тим, що зникла передбачуваність радянської епохи. Останні коливання цін на газ і нафту також допомогли Росії усвідомити вразливість її недиверсифікованої еконо­міки, тоді як в середньостроковій і довгостроковій перспективі на неї очікує масштабна демографічна криза, що матиме тяжкі наслідки для військової міці країни. Як тільки ЄС почне розбудовувати свої відносини з Росією з позиції сили і єдності, він зможе формувати їх відповідно до власних цінностей і потреб.

Чарльз ТЕННОК — заступник голови Делегації Європарламенту у зв’язках з Україною, створеної Комітетом парламентського співробітництва Україна — Європейський Союз; член комітету у закордонних справах ЄП. Співавтор резолюції про вшанування Голодомору 1932—1933 років в Україні. Входить до політичної групи «Європейські консерватори та реформісти» в ЄП нинішнього скликання. Народився у 1957 році, англієць. За фахом лікар-психіатр, має численні публікації в галузі психіатрії. У 1998—2000 роках — член ради одного з центральних районів Лондона. З 1999 року — депутат Європейського парламенту. Має численні відзнаки та нагороди.