Україна — Росія: не медові 100 днів

Перші 100 днів діяльності нової української влади на російському напрямі чітко продемонстрували, що побудова якісно нової моделі взаємин із нашим східним сусідом сьогодні є одним із найскладніших завдань зовнішньої політики України.

Причин тут декілька. По-перше, танго танцюють двоє, і хоч би якою активною та віртуозною була партнерка, партнер, який постійно намагається наступити їй на ногу чи занадто сильно притиснути до себе, навряд чи додасть гармонійності їхньому спільному руху. По-друге, у міжнародних відносинах емоції, фобії та стереотипи, особливо ж занадто старанно приховувані, неминуче призведуть до проблем при вирішенні конкретних питань взаємодії. По-третє, політики, не здатні зробити висновки з минулих провалів і помилок, завжди перебуватимуть у полоні своїх спогадів і йтимуть у майбутнє старою второваною дорогою вниз.

Усі три причини стосуються обох сторін, але більшою мірою — російської. Президент України В.Ющенко, котрий здійснив блискавичний візит у Москву наступного дня після своєї інавгурації, продемонстрував, що для нього національні інтереси країни важливіші за особисті образи й емоції. Його візаві, котрий неодноразово надсилав блискавки-поздоровлення опоненту В.Ющенка на виборах із різних точок світу, поставив на кін свою репутацію та, по суті, репутацію своєї країни і програв, теж демонструє завидну холоднокровність і витримку. Щоправда, кажуть, недавно на одному із засідань у Кремлі він відзначив новоявленого «ідеолога контрреволюції» Г.Павловського як найбільш адекватного в розумінні шляхів і механізмів досягнення російських цілей на українському напрямі під час виборів. Це саме по собі свідчить про гнучкість підходів і щирість помислів.

Однак не будемо вірити чуткам і зарахуємо в актив обом сторонам бажання перегорнути сторінку минулого. Хоча деякі сигнали свідчать про те, наскільки непросто відмовитися від звичного стилю дій. Це і радикалізація заяв окремих депутатів російського парламенту, і підготовка російською стороною в ПАРЄ проекту резолюції, котра стверджує, що в Україні утискають політичні права опозиції. Новий статус Москви як місця пересиджування для окремих діячів, які наслідили в Україні, і буквально днями озвучена секретарем РБ Росії І.Івановим (який до того ж є одним із секретарів Російсько-української міждержавної комісії) теза про неконституційність і недемократичність зміни влади в Україні викликали відповідну реакцію офіційного Києва. Пам’ятним є й недавній інцидент із несанкціонованою висадкою російського десанту на українську територію. Причому спроби пояснити його причини лише безголовістю військових навряд чи можуть бути сприйняті всерйоз. Тим більше що, за деякими відомостями, це не одиничний випадок.

Ураховуючи все це, за всього бажання важко розділити оптимізм П.Порошенка, який запевняє, що охолодження україно-російських відносин — міф. Не дивно, що, за даними квітневого опитування, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова, більшість громадян України (50,7%) вважають, що новому Президенту України і новому уряду за минулі 100 днів поки не вдалося досягти успіхів у відносинах із Росією. До речі, оцінка досягнень на американському напрямі різниться кардинально (74,4% респондентів упевнені, що саме на цьому напрямі владі справді є чим похвалитися).

Водночас безпрецедентно високий рівень довіри населення до влади й особисто В.Ющенка екстраполюється і на очікування позитивної динаміки в україно-російських відносинах. Більш як третина українських громадян (34,8%) вважають, що під час президентства В.Ющенка україно-російські відносини поліпшаться, тільки кожен п’ятий (19,4%) очікує їхнього погіршення.

До думки громадян (більшість яких до того ж є і виборцями) нова українська влада намагається прислухатися, і багаторазово запевняє їх, що не зійде з магістрального шляху. Тим паче, що без налагодження взаємовигідних і партнерських відносин із такою близькою й водночас ментально віддалюваною Росією важко буде реалізувати стратегічну мету інтеграції в європейські та євроатлантичні структури, простіше кажучи, приєднатися до ЄС і НАТО. Тому природною видається наполегливість української влади і настрій на активний політичний діалог зі східним сусідом. Однак при цьому його інтенсивність (три зустрічі президентів, візити міністрів і секретарів РБ Росії та РНБО України) ще не свідчить про створення якісно іншої природи взаємовідносин.

Пошук нового алгоритму україно-російських відносин почався не з вироблення стратегії й узгодженості дій, а з вирішення конкретних проблемних питань, які постійно виникають в атмосфері дружби та порозуміння. На жаль, поки не видно ознак того, що позначені президентами України та Росії завдання інвентаризації договірно-правової бази, розробка пропозицій з коригування довгострокових програм співробітництва (зокрема в економічній сфері, регіональної та прикордонної взаємодії) знайшли палкий відгук у серцях бюрократів з обох боків.

До того ж самі бюрократи високого політичного рівня найчастіше захоплюються не чорновою роботою, а своїм PR, що ставить під сумнів узгодженість дій на російському напрямі. Все ж таки революційні баталії не залишали часу на чвари та «перетягування ковдри». Тепер деякі подібні прояви є. Звісно, конкуренція — річ корисна, особливо якщо це конкуренція ідей і ефективності дій. Головне, щоб спільна справа не страждала.

Основні зусилля сьогодні спрямовані на перековування, переробку механізмів взаємодії, що саме по собі важливо, якщо поставлено мету підвищити ефективність двосторонньої взаємодії і контроль за виконанням прийнятих рішень, а не каналізувати україно-російські відносини виключно по лінії Кремль—Банкова.

Старі механізми останнім часом справді фактично не працювали. Нові тільки формуються. Змішана україно-російська комісія зі співробітництва минулого тижня була ліквідована де-юре. Формат Стратегічної групи з питань україно-російських взаємовідносин при президентах двох країн (яка за часів співголовування в ній від України — О.Разумкова і від Росії — С.Приходька, а потім С.Ястржембського була досить ефективним механізмом) сьогодні не використаний. Натомість створено Російсько-Українську міждержавну комісію, очолювану особисто президентами, котрі взяли таким чином на себе всю повноту відповідальності за успіх взаємодії. Участь у комісії прем’єрів, міністрів оборони, закордонних справ, освіти й науки двох країн, які очолили відповідні комітети й підкомітети, справді дозволяє розраховувати на подолання певної паузи в наповненні стратегічного партнерства реальними досягненнями.

Однак навряд чи вдасться досягти очікуваних результатів без розширення бази двосторонніх відносин. Бажання ж задіяти повною мірою механізми міжпарламентської взаємодії, розуміння важливості регіонального співробітництва, активного залучення структур третього сектора за досліджуваний період не видно. Хотілося б сподіватися, що В.Ющенко і його оточення не плекають ілюзій із приводу того, що тільки зусиллями структур виконавчої влади можна буде розвантажити горезвісні «валізи проблем», із якими навряд чи доберешся до Брюсселя.

А їхній уміст справді може стати непідйомним вантажем, оскільки список проблемних питань, які перейшли від старої влади, приростає день у день. Звісно, це поки не 63 проблеми, в успішності розв’язання яких за наявності політичної волі з усмішкою запевняла російського президента Ю.Тимошенко. Список секретаря РНБО України поки скромніший — 14 пріоритетних конкретних завдань для вирішення вже цього року. Більшість із них лежить важким тягарем на україно-російських відносинах уже не перший рік. І головне, щоб відкриття української бібліотеки в Москві та Російського культурного центру в Києві супроводжувалося успіхами в ліквідації дисбалансу у взаємній торгівлі. А створення українських ЗМІ в Росії не стало приводом забути про проблеми належного виконання угод щодо ЧФ.

Звісно, позитивним є сам факт фіксації проблемних питань і визначення конкретних виконавців і строків реалізації. Водночас підходи до розв’язання цих проблем української та російської сторін найчастіше кардинально розходяться. Це стосується як хронічних проблем (делімітація водної частини кордонів, розділ закордонного майна колишнього СРСР, скасування вилучень із режиму вільної торгівлі, виконання угод щодо тимчасового перебування ЧФ Росії на території України та ін.), так і стосовно нових (формування ЄЕП, темпи й умови вступу в СОТ, позиція щодо Придністров’я, формування газового консорціуму та ін.).

Вибудовуючи свої наступні стоденки на російському напрямі, нинішня українська влада не повинна плекати ілюзій, що знову прозвучить незабутній заклик колишнього президента Росії Б.Єльцина до кожного російського чиновника, прокинувшись, подумати про те, що він зробив для України. Важко віриться й у те, що українські чиновники починатимуть день із думки про те, що вони могли б зробити для Росії. В умовах асиметрії взаємовідносин і непорівнянності економічного та військово-політичного потенціалів двох країн лише чітке дотримання національних інтересів і професіональне використання всього зовнішньополітичного інструментарію дозволить розраховувати на відстоювання своїх позицій у двосторонньому діалозі.

Нинішній українській владі потрібно пам’ятати, що російський політичний бомонд сьогодні сприймає Україну як виклик, причому передусім для внутрішньої політики Росії. Успішне просування нашої країни до європейських стандартів життя та демократії при наростанні авторитарних тенденцій у самій Росії може стати занадто заразливим прикладом. Побоювання, що Київ перетвориться на «геополітичну базу» для антипутінської опозиції, мають для російського президента й особистісний зміст.

Створить певні проблеми у двосторонніх відносинах і приєднання України до кампанії США з просування свободи та демократії у світі.

Не виключено, що вже в найближчі місяці може загостритися ситуація в Білорусі, й оцінка подій у цій країні може розвести по різні боки двох стратегічних партнерів.

Нашій владі навряд чи варто сподіватися, що Росія відмовиться від спроби реваншу та власної гри на майбутніх парламентських виборах в Україні. І запевняння в тому, що ніякої офіційної команди не надходило, не змінить суті проблеми втручання у внутрішні справи.

Рух України в ЄС не викликатиме особливого занепокоєння. Чого не скажеш про її можливе приєднання до позиції Європейського Союзу щодо Чечні.

Питання членства України в НАТО буде скоріш предметом торгу, а не приводом до розбрату. Росія вже має неприємний досвід боротьби за утримання балтійських країн поза зоною впливу Альянсу. У пам’яті нинішніх російських політиків ще свіжі спогади про бездарно витрачені зусилля та час. Водночас потрібно враховувати, що Росія й Україна сьогодні значною мірою взаємно залежать від поставок ВПК. Причому останні здійснюються аж ніяк не за ринковими цінами, і реформування цієї непростої сфери зажадає додаткових зусиль і політичної волі.

У будь-якому разі українська сторона має завчасно готувати як своїх візаві в Москві, так і громадську думку до своїх наступних кроків. Прогнозованість і чітке розуміння графіка руху — в інтересах обох сторін.

Україна та Росія в хорошому сенсі приречені на довгострокове стратегічне партнерство не лише через територіальне сусідство, але, головне, через збіг стратегічних інтересів двох країн. Сьогодні прагматична взаємодія передусім в економічній сфері відіграє для україно-російського стратегічного партнерства головну роль. При цьому варто, насамперед, ураховувати його внутрішній вимір, адже і для України, і для Росії зовнішня політика держави має максимально сприяти розв’язанню саме внутрішніх проблем. Це економічне відродження, котре мають відчути не лише політичні еліти, а й прості громадяни, це демократизація суспільства й у Росії, і в Україні.

Хотілося б вірити, що україно-російські відносини стануть, нарешті, не міжособистісними, не міжгруповими, а міжнародними. Тобто буде розширюватися діалог саме між двома народами. У нього будуть максимально включені парламенти обох країн, бізнес-кола, експертні співтовариства, недержавні організації, регіональні структури.

Звісно, 100 днів недостатньо для оцінки результатів дій української влади на російському напрямі. Хоча деякі тенденції вже видно сьогодні. Важливо не опинитися в полоні стереотипів і методів минулого, не захопитися формою на шкоду змісту, не піддатися спокусі зміцнювати свої особисті політичні позиції за рахунок інтересів країни, бути здатним змінити те, що можна змінити, шукати компроміс у тих питаннях, які не вирішуються відразу, і мати політичну мудрість відрізнити одне від іншого.

Важливо, щоб наявні в передвиборній програмі В.Ющенка зобов’язання «оцінювати успіхи зовнішньої політики не за кількістю візитів, заяв і декларацій», а за обсягами залучених в Україну інвестицій, просуванням вітчизняних товарів на міжнародні ринки, захистом прав громадян України за кордоном, не виявилися усього лише передвиборними гаслами.