УКРАЇНА — ЄВРОПА: ПОШУК СПІЛЬНОЇ ВІДПОВІДІ НА НОВІ ЗАГРОЗИ

Tempora mutantur… Часи міняються… Іноді швидше, ніж ми встигаємо зрозуміти їх суть. А нерозуміння породжує неадекватні та запізнілі відповіді, які, в свою чергу, призводять до негативних, іноді — трагічних, як в США — наслідків.

Спробою зрозуміти і оцінити суть динамічних процесів формування нової архітектури європейської безпеки, місця і ролі в них України стала міжнародна фахова конференція «Трикутник НАТО—ЄС—Україна: нові загрози вимагають нових підходів і спільних зусиль», яку 26 вересня проводив Український центр економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова (УЦЕПД) за сприяння Офісу інформації і преси НАТО.

Центр Разумкова вже давно планував звернутися до цієї проблематики, ще задовго до трагічних подій в США, які лише підтвердили стурбованість експертів тим, що відбувається з європейською безпекою. За сприяння міжнародного фонду «Відродження», УЦЕПД підготував до конференції спеціальний випуск журналу Національна безпека і оборона №9, в якому представлені аналітичні і соціологічні дослідження Центру Разумкова, а також думки політиків і провідних експертів з України, а також США, Польщі, Росії, Великої Британії, Ірландії, Італії, Німеччини, Нідерландів і Франції.

В ході проведення досліджень експертами УЦЕПД отримано деякі несподівані результати.

— Через 10 років після холодної війни (!), в умовах явного загострення «невоєнних загроз» (тероризму, нелегальної міграції, нелегальної торгівлі зброєю і наркотиками тощо) проблема безпеки в Європі все ще асоціюється переважно з воєнною безпекою.

— Україна підтримує плідне і потенційно вигідне співробітництво з НАТО, однак, близько половини українців вважають НАТО агресивним блоком і невдоволені розширенням альянсу на Схід.

— Військова структура ЄС — сили швидкого реагування — ще тільки створюється, про неї мало що відомо, однак позитивно налаштоване до ЄС населення України вже віддає перевагу співробітництву України у воєнній сфері саме з ЄС, а не з НАТО.

Попри все, загальний висновок передбачає — існують об’єктивні передумови того, що об’єднана Європа рано чи пізно стане набагато більш вагомим глобальним суб’єктом не лише в економіці, а й у сфері безпеки. Для України розбудова структур безпеки ЄС — це можливість паралельно із зміцненням особливого партнерства з НАТО розвивати відносини у сфері безпеки і оборони з ЄС, вступ до якого є стратегічною метою України. Оскільки відтепер інтереси ЄС зосереджені не лише у політиці і економіці, а й у сфері безпеки — це збільшує шанси нашої країни на досягнення стратегічної мети.

Європейська безпека: вдаримо Єврокорпусом по терористах
і нелегалах!

В ході дослідження УЦЕПД несподівано виявилося, що не так уже й багато можна знайти тих, хто має чітке уявлення про суть процесів, які відбуваються у сфері європейської безпеки — навіть експерти ЄС (не кажучи вже про простих громадян України) часто демонструють доволі протирічливі підходи. Більш того, точки зору політиків і фахівців з керівних органів як НАТО, так і ЄС також не завжди співпадають — наприклад, щодо географічної зони дій новостворюваних сил швидкого реагування ЄС. Ця невизначеність прикривається на Заході модною тезою «конструктивної двозначності».

Тому, спочатку зупинимося на загальних особливостях сучасних процесів у сфері європейської безпеки, які формально визначаються, перш за все змінами у відносинах у сфері безпеки між НАТО і ЄС, а по суті — між США та їх європейськими союзниками.

Значне скорочення військової присутності США в Європі після закінчення холодної війни, трансформація НАТО, зміцнення економічних позицій ЄС спонукали країни—члени цієї, переважно економічної організації, до формування Спільної зовнішньої політики та політики безпеки (СЗППБ). Країни ЄС поступово дійшли твердої впевненості в тому, що економічний союз таких географічних розмірів, з населенням понад 400 млн. чол. і ВВП близько $8500 млрд., не може розвиватися надалі без здатності ефективно забезпечувати власну безпеку і оборону.

Практично до 1999 р. СЗППБ існувала лише на папері, однак протягом останніх років швидкими темпами почала розвиватися складова структура безпеки в рамках CЗППБ ЄС — Спільна європейська політика безпеки і оборони (СЄПБО), яка передбачає створення під егідою ЄС дієздатних структур.

Формування СЄПБО було закріплене в новій редакції Договору про Європейський Союз (Амстердам, 1997р.). Очевидно, до цього рішення країни ЄС спонукала й драматична історія врегулювання силами європейських країн, під егідою ООН, конфлікту в Боснії і Герцеговині в 1992—1995 рр. — європейці пересвідчились у своїй неспроможності локалізувати конфлікт у центрі Європи без допомоги США. На ліквідацію наслідків конфлікту на Балканах (200 тис. загиблих, 1,8 млн. біженців), якому європейським країнам не вдалося запобігти, ЄС уже витратив 20 млрд. євро.

Для реалізації прийнятих рішень стосовно СЄПБО вже створено ряд виконавчих органів ЄС: Офіс Високого представника ЄС з питань Спільної зовнішньої політики та політики безпеки (з групою планування чисельністю 40 чол.), Комітет політики і безпеки, Військовий комітет та Військовий штаб ЄС (130—150 чол.). До кінця 2001 р. ці структури мають забезпечити Європейському Союзу здатність проводити гуманітарні, пошукові та миротворчі операції.

Найближчі конктретні плани на майбутнє передбачають лише створення до 2003 р. сил (корпусу) швидкого реагування ЄС. Таблиця «Загальні характеристики сил швидкого реагування ЄС» дає певне уявлення про майбутній образ цієї військової структури ЄС.

Отже, в рамках новостворюваної структури ЄС — СЄПБО — конкретні заходи здійснюються лише в напрямі створення сил швидкого реагування. Тобто, поняття безпеки поки що звужене лише до проблем оборони — створені органи по суті займаються військовими питаннями. Вони не інтегровані і не зкоординовані ні з Європолом, ні з Комітетом з цивільних аспектів врегулювання криз, покликаним займатися питаннями ліквідації наслідків природних і техногенних катастроф. Водночас, характер сучасних загроз європейській безпеці далеко не завжди має чисто військову природу:

Серед сучасних загроз найбільшу небезпеку, з огляду на можливість переростання у воєнний конфлікт, становлять міжетнічні та релігійні конфлікти. Таких конфліктів, на різних стадіях і в різних формах, у Європі є чимало, в т.ч. неподалік від кордонів України: на Кавказі (Абхазія, Нагірний Карабах, Осетія, Чечня), у Молдові (Придністров’я), на Кіпрі, на Балканах (СРЮ, Македонія, Албанія та інші країни), в Туреччині. Розвинуті країни Європи не завжди спроможні забезпечити стійкий міжетнічний і міжконфесійний мир за допомогою традиційних (правових, соціальних, культурних) важелів державної політики.

Реальною загрозою європейській безпеці є міжнародний тероризм. Величезні людські жертви, вражаючі матеріальні збитки, психологічний шок, у якому перебували жителі не лише Америки, а й більшості країн світу, доводять, що протидія терористичним організаціям має розглядатися як першочергове завдання структур безпеки, у т.ч. європейських. Технічні можливості терористів підвищуються, зокрема у сфері новітніх інформаційних технологій. Використання таких технологій у системах державного управління та життєдіяльності суспільства робить їх особливо вразливими для терактів.

Загроза тероризму має розглядатися з урахуванням можливості використання терористами зброї масового ураження. Причому хімічна й біологічна зброя набагато доступніша, ніж ядерна.

Все більш актуальною для Європи стає боротьба з нелегальним поширенням зброї і наркотиків, оскільки, крім прямих негативних наслідків, воно призводить і до того, що значна частина прибутків від цих видів злочинної діяльності йде на фінансування учасників збройних конфліктів і терористів.

Зростає приплив нелегальних мігрантів, причому значне їх число, через проблеми з легалізацією, потрапляють до тіньової економіки: за оцінками експертів, у тіньовому секторі економіки країн ЄС зараз задіяні близько 20 млн. чол. Розшарування країн за рівнем життя збільшує число бажаючих втекти від бідності до заможних західноєвропейських держав, тим більше — на фоні скорочення ринку праці в окремих країнах ЄС. За даними Європолу, організована нелегальна міграція є зростаючою проблемою для країн ЄС. Кожного року до Європи нелегально потрапляють сотні тисяч мігрантів. За деякими оцінками, їх чисельність сягає 10% населення Західної Європи.

Ці та інші загрози проявляються, як правило, в комплексі, мають транскордонний характер, часто супроводжуються значними людськими жертвами та економічними втратами. Відповідно, їх локалізація потребує комплексних узгоджених зусиль багатьох держав.

Отже, через десять років після закінчення холодної війни ситуація в Європі характеризується загостренням транснаціональних загроз. Традиційні військові засоби (із залученням наявних сил НАТО або корпусу швидкого реагування ЄС) стають все менш придатними для протидії цим загрозам. Як показав попередній досвід врегулювання локальних конфліктів в Європі — військовою силою можна лише приглушити відркиту фазу конфлікту. Остаточно ж вирішити проблему військові ніколи не могли, і ці конфлікти продовжують «тліти», загрожуючи розгорітися за певних умов. Тобто, викликає сумнів відповідність створення військових структур у складі ЄС вимогам протидії сучасним загрозам переважно «невійськового» характеру.

Хто замовляє «воєнну музику» в Європі?

Процес створення сил швидкого реагування ЄС проходить на фоні постійних звинувачень з боку США на різних рівнях щодо невідповідності низького рівня військових витрат 17-ти європейських країн — членів НАТО (11 з яких одночасно є й членами ЄС) та рівня боєздатності їх збройних сил сучасним вимогам, а отже — щодо несправедливого балансу відповідальності між США та Європою за безпеку в Європі.

Дійсно, за чисельністю особового складу європейський компонент НАТО більш ніж удвічі перевищує показник США (3 млн. проти 1,5 млн.), однак військові витрати європейців у 2000 р. складали лише 64% від американських ($165 млн. проти $296).

За різними оцінками, сукупний бойовий потенціал європейських країн НАТО складає лише 10—30% від потенціалу США, оскільки європейці витрачають на військові дослідження та закупки озброєнь набагато менше коштів, ніж Сполучені Штати. Крім того, порівняно з європейськими арміями, США встановлюють значно вищі вимоги до рівня боєготовності військ. Так, середній наліт європейських військових льотчиків НАТО наприкінці 1990-х складав 160 год. на рік (за вимоги НАТО в 180 год.), тоді як у США цей показник становив 220 год.

Найбільш яскравим свідченням дисбалансу можливостей США та їх європейських союзників стала операція НАТО в Косово у 1999 р. В операції брали участь 13 країн—членів альянсу, однак 80% ударів високоточними боєприпасами, 85% вильотів вночі та у важких погодних умовах, 95% ударів крилатими ракетами були здійснені силами США. Загалом, ця воєнна кампанія НАТО стала дуже неприємним відкриттям для європейських лідерів; вона засвідчила, що європейські держави дуже відстають від США в питаннях розгортання військових контингентів, використання сучасних військових технологій, комп’ютерних і розвідувальних систем.

Декларації про бажання європейців скоротити «прірву», що відділяє їх від США за ознакою військових можливостей, поки що не підкріплюються ресурсами. Відразу після Косово загальні витрати на оборону європейських країн НАТО зросли (на $8 млрд. у 1999 р.), однак пізніше це зростання припинилося і навіть почався спад. За підрахунками французьких фахівців, реалізація СЄПБО потребуватиме збільшення щорічних витрат країн ЄС на модернізацію і закупівлю нових озброєнь майже вдвічі — з теперішніх $30—35 млрд. до
$60 млрд. З огляду на припинення зростання оборонних бюджетів у країнах ЄС (і навіть їх зниження в 2000 р.), перспективи СЄПБО виглядають не дуже оптимістично.

Поки що європейці не можуть спрямувати достатньо коштів навіть у сфери, визначені пріоритетними, — транспортні засоби та космічну розвідку. США інвестують на аналогічні цілі в 10 разів більше, ніж усі країни ЄС. Не бажаючи (не маючи змоги) суттєво поступитися своїми соціальними програмами заради збільшення витрат на оборону, європейські країни намагаються підвищити боєздатність збройних сил двома шляхами: більш ефективним використанням наявних коштів і реформуванням збройних сил (переведенням їх на професійну основу).

Визначаючи ресурсні потреби, ЄС очевидно не враховує реальні умови виконання військових завдань. Задекларована мета створення сил швидкого реагування чисельністю 60 тис. чол. означає, що держави ЄС повинні мати в готовності контингент принаймні втричі більший, тобто 180—200 тис. чол., оскільки при повному розгортанні 60-тисячного контингенту потрібно мати стільки ж військових у режимі підготовки до виконання завдань і ротації, а у випадку довготривалої операції ще третина буде відновлювати боєздатність і відпочивати після виконання завдань.

Проблемним питанням залишається і невизначеність ЄС щодо стратегії безпеки союзу та зони його відповідальності в рамках СЄПБО. Особливо це проявляється в питанні географічної зони відповідальності ЄС в рамках СЄПБО. Якою має бути ця зона? Такою, якою вона визначається для НАТО — з можливістю застосування сили за межами країн-учасниць — чи іншою? Буде ця зона охоплювати всі регіони (країни), в яких ЄС має свої інтереси (тобто без будь-яких обмежень), чи це будуть дії ЄС у радіусі 4000 км від Брюсселя, про що заявляють окремі європейські лідери? Чітких відповідей на ці питання немає. Більше того, в дипломатичному лексиконі ЄС та НАТО вже прижився термін «конструктивна двозначність», за яким намагаються сховати наявні протиріччя сторін і неготовність узгодити позиції у рамках ЄС і НАТО, не кажучи вже про позиції інших європейських держав поза межами цих двох організацій.

На думку багатьох фахівців, ситуація потребує нових рішень, які блок НАТО через свою специфіку організації колективної оборони не завжди може запропонувати повною мірою. Цю прогалину, очевидно, доведеться рано чи пізно заповнювати європейцям у рамках СЄПБО.

Сили швидкого реагування, створювані ЄС, зможуть протидіяти загрозам на етапі прямого зіткнення ворогуючих сторін, ескалації конфлікту, при цьому лише частково охоплюючи інші етапи — загострення напруги між ворогуючими сторонами, розведення конфліктуючих сторін після завершення конфлікту; водночас, етапи зародження протиріч, їх переростання в кризові явища, а також відновлення миру, післяконфліктного врегулювання.

Таким чином, процес створення нових структур безпеки і оборони у складі ЄС, незважаючи на активність діяльності і гучні заяви, поки що ставить набагато більше запитань, ніж дає відповідей. До сьогодні, в умовах наявності в Європі потужної дієздатної оборонної (воєнної) структури, якою є НАТО, нові структури безпеки створювалися не як органічне доповнення до НАТО, а скоріше у вигляді європейського дублера (філії) альянсу. Замість орієнтації на попередження і протидію сучасним загрозам європейській безпеці там, де міжнародні структури ще слабко зорганізовані і підготовлені — тобто у сфері загроз переважно невійськового характеру — є спроби орієнтуватися лише на проведення миротворчих операцій, тільки вже під егідою не НАТО, а ЄС, — і лише тоді, коли США або НАТО не вважають за потрібне брати в них участь. Тобто, на зміни характеру загроз адекватних відповідей Європа поки що не має.

Оцінку учасників конференції щодо характерних особливостей сучасного етапу розвитку сфери безпеки в Європі найбільш, мабуть, ємно висловив доктор Анджей Каркошка — представник Центру демократичного контролю над збройними силами (Швейцарія): нині вже немає чіткої межі між воєнною і невоєнною сферами безпеки, немає чіткої межі і між внутрішньою та зовнішньою безпекою держав.

Тобто, світ глобалізується і сховатися від сучасних загроз не вдасться ні за яким нейтралітетом, і ні за якими жорсткими візовими режимами. Отже, як промовляє заголовок конференції, — нові загрози дійсно вимагають нових підходів і спільних зусиль. Причому, від усіх сторін трикутника — і від НАТО, і від ЄС, і від України.

Україна налаштована на активну співпрацю як з НАТО, так і з ЄС: вона підтримує досить плідні стосунки особливого партнерства з альянсом і намагається розвинути відносини стратегічного партнерства з ЄС. Як заявив міністр закордонних справ України А.Зленко, «Доктринально Україна поділяє концепцію нової Європи, в основі якої стоять Європейський Союз, Рада Європи та Організація північноатлантичного договору. Саме ці інституції є ключовими стовпами європейського курсу України».

Україна намагається бути надійним партнером і пропонує свою допомогу у вирішенні європейських проблем. Це її право і обов’язок як невід’ємної частини Європи, адже безпека Європи — це безпека України.

Україна—НАТО очима населення: ланцюг проблем і парадоксів

Між Україною і НАТО встановлені досить конструктивні відносини, що грунтуються на взаєморозумінні й налаштованості на встановлення та підтримання миру в проблемних точках світу. НАТО розглядає Україну як невід’ємну складову Європи. Для України особливі стосунки з НАТО є передумовою поглиблення взаємодії з країнами — членами альянсу та наближення до ЄС. Формування СЄПБО надає Україні додаткову можливість використати партнерські відносини з НАТО для побудови нової системи європейської безпеки.

Україна має чи не найбільшу програму співробітництва з НАТО серед 27 країн-партнерів і є єдиною державою, крім Росії, серед інших учасників програми «Партнерство заради миру» (ПЗМ), з якою НАТО розвиває відносини особливого партнерства.

Крім спільного вирішення суто оборонних питань, НАТО істотно допомагає Україні в розробці законодавчої бази, впровадженні демократичного цивільного контролю над воєнною сферою, сприяє адаптації військовослужбовців, звільнених у запас, підтримує діяльність неурядових дослідницьких організацій, українських вчених, надає інформаційну й технічну підтримку тощо. Значні перспективи має співробітництво з НАТО у сфері ліквідації наслідків природних і техногенних катастроф.

За підтримки НАТО, Україна вже зараз бере практичну участь у зміцненні стабільності й безпеки в європейському регіоні та в світі. Крім активних військових контактів в рамках ПЗМ, Україна співпрацює з НАТО у миротворчих операціях у Косово та Македонії.

Новим моментом у відносинах України з НАТО є твердження Генерального секретаря НАТО Дж.Робертсона, що «заходи співробітництва між Україною і НАТО спрямовані на те, щоб доповнити загальний процес реформ в Україні. Вони є чітким свідченням рішучості альянсу не залишити Україну наодинці на шляху до майбутнього».

У важкий для НАТО час, після терористичної атаки на США, Україна беззастережно виступила на підтримку альянсу. «НАТО й Україна, — йдеться у заяві комісії НАТО—Україна від 12 вересня 2001р., — рішуче засуджують ці звірства і спільно виступають за те, щоб винних було притягнуто до відповідальності й покарано. В дусі особливого партнерства з НАТО Україна заявляє про свою готовність зробити все можливе для забезпечення цієї мети».

Водночас, окрім офіційної позиції державних органів України, є й позиція населення, яку не слід недоооцінювати, хоча й не слід перебільшувати.

Яким бачать НАТО наші співгромадяни? Слід нагадати, що за даними Фонду «Демократичні ініціативи», в січні 1997р. лише 17,3% громадян України вважали НАТО агресивним блоком. Однак протягом наступних років ця частка різко зросла. Визначилася стабільна тенденція явно негативного ставлення значної частини громадян України до НАТО. Це підтверджують результати загальноукраїнських соціологічних опитувань, проведених УЦЕПД у червні 2000 р. та в серпні 2001 р. Відповідні оцінки населення співставлені в діаграмі «Чим є НАТО в першу чергу?»

Попри те, що більшість населення України (в 2000 р. — 53,8%, в 2001р. — 51,9%) не вважають НАТО агресивним воєнним блоком, залишається стабільно великим (46,2% і 48,1%) число тих, хто, навпаки, погоджується саме з такою характеристикою НАТО. Тобто, чисельність респондентів, які негативно ставляться до альянсу, становлять майже половину дорослого населення України.

Така динаміка ставлення громадян до НАТО абсолютно логічно кореспондується з динамікою їх оцінок процесу розширення альянсу. Тут також, при співставленні результатів опитувань, проведених у червні 2000 р. та в серпні 2001 р., вимальовуються досить тривожні тенденції.

Число тих, хто з різних причин вважає процес розширення НАТО несприятливим, помітно зросло — з 46,1% до 50,2% (діаграма «Ставлення українських громадян до процесу розширення НАТО»). Серед половини опитаних, у яких розширення альянсу викликає тривогу, значно (з 19,5% до 26,2%) зросла частка тих респондентів, які вважають, що експансія альянсу на Схід може спричинити втягування України в протистояння НАТО та Росії.

Загалом, ситуація, на перший погляд, здається парадоксальною. З жодною світовою структурою Україна не має такого високого рівня воєнного співробітництва, вигідного як з політичної, так і з економічної точки зору. Однак, майже половина (!) українців ставляться до НАТО критично і, м’яко кажучи, не вітають процес розширення альянсу на Схід. Так у чому ж причини?

На наш погляд, причин критичного ставлення українських громадян до НАТО декілька. По-перше, на негативні оцінки альянсу безумовно впливають консервативно-ностальгійні настрої певної частини населення України, «спадщина» антинатовської пропаганди радянських часів. По-друге, на фоні зміцнення останнім часом впливу РФ на Україну не знижується гострота відносин між Росією і НАТО (зокрема, довкола проблеми розширення альянсу). Російські ЗМІ мають потужні позиції в українському інформаційному просторі й відповідним чином впливають на ставлення українців до НАТО. По-третє, більша частина громадян просто не обізнані з конкретними напрямами співробітництва України з НАТО, зокрема, в рамках програми ПЗМ: майже дві третини опитаних (64,4%) або не знають про цю програму взагалі, або про те, що Україна бере в ній участь. Західна інформація про НАТО до пересічного українця не доходить.

З огляду на ці причини, складається враження, що НАТО оцінює ностальгійно налаштований українець, який мало що знає про альянс і дивиться на нього «східними» очима. У кожному жарті, як відомо, є частка істини...

Четвертою причиною є ставлення населення до військової операції альянсу на Балканах (при проведенні якої не була достатньою мірою врахована позиція України). Тут ідеться не стільки про особливе ставлення українців до Югославії, а, скоріше, про переконання більшості громадян (56,6%) в тому, що НАТО взагалі не мав права втручатись у внутрішні справи суверенної країни, навіть для вирішення гуманітарних проблем.

Як видно з вищенаведених результатів дослідження, в українському суспільстві зберігається (принаймні, протягом останніх двох років) стійка тенденція критичного ставлення до НАТО значної частини населення. Можна по-різному дивитися на альянс, але не рахуватися з цією найпотужнішою і найвпливовішою воєнно-політичною структурою неможливо. Якими мають бути взаємовідносини України з НАТО? Думки українців з цього приводу, безумовно, становлять інтерес.

Цікаві відповіді українців на запитання «Яка форма взаємовідносин з НАТО відповідає національним інтересам України?» На думку найбільшої частини населення, з різних можливих форм взаємовідносин України з НАТО, її національним інтересам відповідає саме позаблоковий (нейтральний) статус (хоча число прихильників цього варіанту протягом року дещо зменшилося — з 45,6% до 42,1%). Помітно (майже вдвічі) знизилося число респондентів, які підтримують вступ України до НАТО (з 15,4% до 8,8%). Однак, і прихильників воєнної інтеграції на Схід, тобто вступу України до Ташкентського договору сьогодні не надто багато — 12,5%.

Такі оцінки мають багаторівневу мотивацію й одним лише скепсисом стосовно НАТО не пояснюються. Очевидно, люди усвідомлюють, що сьогодні Україна перебуває поза процесом розширення НАТО та ЄС, і поза рамками відповідних трансформацій у СНД. Така ситуація об’єктивно накладає на Україну функції саме нейтральної (позаблокової) «держави-мосту».

Україна—ЄС: бажане
і реальне

Після прийняття в 1999 р. спільної стратегії ЄС щодо України та визначення рівня стратегічного партнерства між Україною і ЄС постало питання про інституалізацію відносин у сфері зовнішньої політики і безпеки.

У вересні 2000 р. Україна розробила й подала до ЄС меморандум «Зміцнення співробітництва між Україною та Європейським Союзом у сфері зовнішньої політики, безпеки, військового та військово-технічного співробітництва». Однак, ЄС виявився не готовим прийняти широкомасштабні українські пропозиції.

Нещодавно, у спільній заяві за підсумками Ялтинського саміту Україна—ЄС (11 вересня 2001 р.) Сторони «відзначили подальший розвиток нашого діалогу, співробітництва та консультацій з питань безпеки та оборони» а також констатували, що «Україна може бути запрошена до участі в операціях, які проводяться ЄС».

Проте, реальна двостороння співпраця у сфері безпеки поки що значно відстає від задекларованих цілей. Водночас, на окремих напрямах здійснюються конкретні практичні кроки.

Це стосується, в першу чергу, юстиції і органів внутрішніх справ, оскільки саме цей напрям набуває особливої актуальності в контексті розширення ЄС — Європейський Союз зацікавлений у зміцненні безпеки своїх cхідних кордонів після вступу кандидатів з числа країн Центральної Європи.

Вже зараз допомога з облаштування кордонів надається не лише країнам—кандидатам на вступ до ЄС (Польщі, Словаччині, Угорщині), а й Україні. Зокрема, суттєву допомогу в зміцненні українсько-російської ділянки кордону надало МВС Німеччини (DM3 млн. у 2001р.). В результаті, потік нелегальних мігрантів через Україну помітно (утричі) зменшився.

Загалом, досвід співробітництва України з ЄС свідчить, що Україна має реальні перспективи стати членом об’єднаної Європи. Безумовно, швидкість зближення України й ЄС залежить, перш за все, від зміцнення демократичних засад українського суспільства, розвитку ринкової економіки. Попри наявність певних проблем у цих сферах, навіть за нинішніх умов потенціал поглиблення співпраці України з ЄС у сфері безпеки не варто недооцінювати.

По-перше, серед інших країн, бажаючих вступити до ЄС, Україна помітно вирізняється: у сфері безпеки вона може бути не лише споживачем, а й реальним вкладником — у галузі стратегічних транспортних перевезень, використання космосу, розвідки, миротворчої участі, правоохоронної діяльності, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій тощо.

По-друге, в напрямі вступу до ЄС Україна може рухатися як через безпосереднє співробітництво з союзом, так і використовуючи наявні можливості співпраці з НАТО: на думку голови Державної комісії з питань оборонно-промислового комплексу В.Горбуліна «Статус України як держави, що має особливі стосунки з НАТО, відкриває реальні перспективи для наближення до стартової позиції, з якої вона могла б розглядатися як потенційний член Європейського Союзу».

Результати проведеного опитування дають підстави стверджувати, що ставлення населення України до військової структури ЄС є в основному стримано-позитивним. Майже третина респондентів (32,8%) вважають, що сили швидкого реагування ЄС стануть «ефективним інструментом забезпечення безпеки в Європі», вдвічі менше (17,1%) — відводять їм роль «європейського жандарма».

Отже, вимальовуються певні риси ставлення мирних українських громадян до НАТО й сил швидкого реагування ЄС. Співставлення їх узагальнених характеристик є досить контрастним. Однак, не в останню чергу, такий контраст пояснюється тим, що історія НАТО містить чимало неоднозначних, невиважених дій, альянс має чимало опонентів. Сили ж швидкого реагування ЄС починають з «чистого аркуша». Вони, скоріше, — бажаний образ військової структури. А порівняння реального й бажаного завжди на користь останнього.

Тому не дивно, що на питання «Кому Україна повинна віддати перевагу: НАТО чи військовій організації ЄС?» більша частина респондентів (35,8%) дають відповідь: «Військовій організації ЄС». На користь НАТО віддали свої голоси вп’ятеро менше (7%) респондентів (діаграма «Кому Україна повинна віддати перевагу: НАТО чи військовій організації ЄС?»).

Однак, на фоні явного переважання симпатій населення до співробітництва з військовою організацією ЄС, привертає увагу те, що понад половина опитаних або утрималися від відповіді, або взагалі проти співпраці як з військовою структурою ЄС, так і з НАТО. Однак, більш виразним є наступний результат. На питання «Чи повинна Україна брати безпосередню участь у формуванні сил швидкого реагування та миротворчих операціях під егідою ЄС?» майже половина респондентів (49,7%) відповіли — «так»; 23,6% дотримуються протилежної думки, а 26,7% — утрималися від відповіді.

При цьому, більшість громадян України (57,3%) переконані, що ЄС зацікавлений у залученні України до співпраці у сфері безпеки і оборони.

Отже, відбувається складний процес формування у суспільній свідомості ставлення до ключових для нашої держави проблем: розширення ЄС до кордонів України та матеріалізації Спільної європейської політики безпеки і оборони. Вже сьогодні можна відзначити позитивне ставлення населення України до сил швидкого реагування під егідою ЄС.

Очевидно, що деяка суперечливість, невизначеність позицій населення України стосовно процесів, які тривають на європейському континенті, обумовлена як кількістю та складністю проблем внутрішніх трансформацій ЄС (зокрема, у воєнній сфері), так і браком інформації.

Отже…

Ситуація безпеки в Європі за останні 10 років суттєво змінилася. Основні «гравці системи» — НАТО і ЄС намагаються відреагувати не зовсім адекватно на ці зміни — шляхом звичних, військових, що не зовсім відповідають ситуації, заходів. Під тиском обставин відбуваються суттєві зміни в архітектурі європейської безпеки. Зокрема, ЄС — це вже не тільки економічна і політична організація, — це вже і організація безпеки.

З ЄС Україна намагається розвинути співробітництво, яке, з огляду на наш потенціал та досвід співробітництва з НАТО, тепер має найбільші перспективи саме у сфері безпеки. Тобто нинішні зміни — це для України шанс і відповідальність.

Це шанс тому, що саме у сфері безпеки Україна є не прохачем до ЄС, а реальним і спроможним партнером. Але цей шанс ми реалізуємо лише в тому разі, якщо пам’ятатимемо про відповідальність у власному домі — про необхідність зміцнення засад демократії і ринкової економіки, прискорення реформування, особливо оборонної і правоохоронної сфер.