У НОВУ ЄВРОПУ ЗІ СТАРИМ «ЗАКОРДОННИМ ПАСПОРТОМ»?

Напередодні великих ювілеїв заведено не лише підраховувати й оспівувати досягнення та перемоги, не лише будувати грандіозні плани на майбутнє. Багато хто вважає не менш важливим, перш ніж зробити крок у наступне десятиліття, позбутися усього непотрібного і застарілого, провести інвентаризацію і переоцінку цінностей.

Якщо грунтовно пошукати в законодавчих архівах України, то можна виявити там чимало пожовклих і припалих пилом сторінок, зміст яких не тільки вже не відповідає сьогоднішнім реаліям, а й іноді не зовсім узгоджений з Основним Законом нашої держави.

Вже досить давно деякі експерти стверджують, що ухвалені в липні 1993 року «Основні напрями зовнішньої політики України» значною мірою застаріли, чимало поставлених у них завдань уже виконано, і тому необхідно розробити і затвердити новий документ. Тим більше, що нинішні «Основні напрями…» ухвалені постановою Верховної Ради, а Конституція (ст.92, п.9) вимагає, щоб «основи зовнішніх відносин» визначалися «виключно законами України».

І річ не лише в тім, що багато завдань, поставлених 1993 р., вже виконано. Документ застарів морально. Описана в ньому міжнародна обстановка, місце України у світі і цілі, що стоять перед нашою державою, багато в чому не відповідають реаліям початку XXI століття.

Ось, наприклад, у вступній частині документа сучасні міжнародні відносини характеризуються «виникненням нових незалежних держав», «появою нових регіональних центрів сили», «зникненням військово-політичного й ідеологічного протистояння в Європі». Сьогодні нові держави на нашому континенті вже не виникають, що ж стосується «регіональних центрів сили», то в майбутньому документі (якщо за нього все ж хтось колись візьметься) варто приділити достатню увагу розширенню Європейського Союзу й НАТО, а також дедалі більшій тенденції до перетворення США на головний економічний, силовий і гуманітарний «полюс» світу. Зрозуміло, що в документі 1993 р. нічого не сказано і про те, що світ входить в еру глобалізації й інформаційного суспільства. А ось із «зникненням військово-політичного й ідеологічного протистояння в Європі» розробники «Основних напрямів…», на жаль, дещо поквапилися. Безумовно, нинішню ситуацію ніяк не можна порівнювати з часами «холодної війни», але не варто забувати і про те, що замість Варшавського договору тепер з’явився Ташкентський блок, а НАТО не тільки продовжує існувати, а й розширює свої лави за різко негативної реакції Росії.

Автори «Основних напрямів...» чи то були оптимістами і романтиками, чи то не встигли тоді ще позбутися радянської «наддержавної» психології і записали в документ твердження, що «Україна може і повинна стати впливовою світовою державою». Твердження, безумовно, приємне для вух і тішить національну гордість, але, погодьтеся, сьогодні особливих підстав під собою не має. Будьмо реалістами: Україна, за світовими мірками, держава середнього розміру і навряд чи колись матиме істотний і глобальний вплив на характер розвитку світового співтовариства. Повернімося принаймні до обговорення згаданого формулювання через десять, а ще краще — через двадцять років.

А поки побіжно пройдемося розділами «Основних напрямів...» зовнішньої політики України. Протягом усього часу існування документа його критикували за розпливчастість і відсутність конкретики, особливо добре помітні в розділі «Національні інтереси України та завдання її зовнішньої політики», із якого навряд чи комусь удасться дізнатися, у чому ж ці інтереси полягають. Автори лише класифікували їх у три основні групи:

— стратегічні та геополітичні, пов’язані із забезпеченням національної безпеки України і захистом її політичної незалежності;

— економічні, пов’язані з інтегруванням економіки України у світове господарство;

— регіональні, субрегіональні та локальні, пов’язані із забезпеченням різноманітних специфічних потреб внутрішнього розвитку України.

Відповідно і «найголовніші» завдання зовнішньої політики за такого визначення націнтересів звучать загально. Крім того, половина з них, як заявлялося на високому рівні, уже виконана (зокрема, затвердження України як незалежної держави, забезпечення стабільності її міжнародного становища, збереження територіальної цілісності і недоторканності кордонів; хоча, на наш погляд, ці завдання нехай і втратили пріоритетність, але існуватимуть завжди), решта вимагає конкретизації та оновлення.

А ось більшість положень із розділу «Основи зовнішньої політики України», на наш погляд, можна було б перенести й у новий документ, оскільки базуються вони на усталених нормах міжнародного права і, здається, були б прийнятними для будь-якої європейської держави. Крім того, збереження актуальних, тих, які пройшли перевірку часом, положень «Основних напрямів...» стало б свідченням послідовності і передбачуваності зовнішньої політики нашої держави, що належним чином оцінили б у світі. Крім того, і в самій Україні сьогодні багатьом було б корисно згадати, наприклад, що «в сучасних умовах дотримання прав людини не є лише внутрішньою справою окремих держав». А також, що «Україна виступає проти присутності збройних сил інших держав на українській території».

На розділ «Напрями, пріоритети і функції зовнішньої політики України», мабуть, із великим нетерпінням очікує кошик для сміття. Хіба таким має бути сьогодні список «головних напрямів»:

1. Розвиток двосторонніх міждержавних відносин.

2. Розширення участі в європейському регіональному співробітництві.

3. Співробітництво в рамках Співдружності незалежних держав.

4. Членство в ООН й інших універсальних міжнародних організаціях.

Мабуть, лише формулювання першого пункту може бути збережене, проте загалом цей підрозділ треба переписати наново. На початку «ери багатовекторності» української зовнішньої політики автори «зовнішньополітичної біблії» віднесли до «пріоритетних» і «стратегічних» напрямів розвиток відносин з

а) прикордонними державами;

б) західними державами — членами ЄС і НАТО;

в) географічно близькими державами;

г) країнами Азії, АТР, Африки та Латинської Америки,

тобто, власне, з усім світом.

Що стосується прикордонних держав, то першочергові завдання в цій сфері давно уже виконані: повномасштабні договори про добросусідство і співробітництво укладені з усіма сусідами України. В майбутньому документі вже не варто всі сусідні держави зараховувати до стратегічних партнерів України, оскільки відносини з більшістю із них рівню стратегічного партнерства не відповідають. Не стали б ми і називати в документі відносини з Росією «домінантою відносин» із прикордонними державами. І, звісно ж, не тільки тому, що в ухваленій торік концепції зовнішньої політики РФ про Україну немає жодного слова (зате там згадуються і США, і основні західноєвропейські держави, і навіть Таджикистан із Киргизстаном). А хоча б тому, що за останні роки справжнім стратегічним партнером України стала сусідка Польща, про яку в теперішніх «Основних напрямах…» навіть не згадується (хоча знайшлося місце, наприклад, для Індії, Єгипту, Ізраїлю та ін.).

Авторам майбутнього документа нагадаємо: сьогодні вже не модно називати Україну «мостом» між Росією та країнами Центральної і Східної Європи, тим більше, що історія з обхідним газопроводом довела — далеко не всі і не завжди бажають цим «мостом» користуватися.

Відносинам із країнами ЄС і НАТО в документі 1993 року виділено найменший і дуже розпливчастий підрозділ. Зрозуміло, що в ньому нічого не сказано про європейську інтеграцію України і про те, що країни ЄС представляють першочерговий інтерес для нашої держави. У цей же розділ «запхнуто» і три рядки про відносини зі Сполученими Штатами, причому до стратегічних партнерів України автори цю державу не відносять.

У підрозділі, який ще раз демонструє вкрай невдалу класифікацію — «Географічно близькі держави»? — мимохіть згадуються балканські країни і зовсім не відображена сьогоднішня роль України в цьому регіоні. Набагато більше уваги в контексті участі нашої країни в Євро-Азіатському транспортному коридорі заслуговують і країни Кавказького регіону. Що стосується держав Азії, АТР, Африки та Латинської Америки, то вони, безумовно, важливі для України, однак не представляють сьогодні першочергового інтересу. Тож навряд чи варто приділяти їм так багато місця й у майбутньому документі. Також не варто виділяти цілий розділ і «співробітництву в рамках Співдружності незалежних держав», оскільки в Києві давно вже ставляться до цього об’єднання і його майбутнього з неабияким скептицизмом. (Краще присвятити кілька зайвих рядків ГУУАМ, про який, зі зрозумілих причин, у старому документі немає ні слова). Якщо ж і в новому «керівництві із зовнішньої політики» створювати окремий розділ «ООН й універсальні міжнародні організації», то як мінімум необхідно виписати його набагато конкретніше, а для «забезпечення першочергових торгово-економічних інтересів» країни визначити за мету членство не в міжнародній морській організації, а в СОТ (про який у старому документі не згадується взагалі).

І, в принципі, у нової «зовнішньополітичної біблії» має бути зовсім інша структура, оскільки і цілі, і пріоритети зовнішньої політики сьогодні інші, ніж 1993 р. Ще раз їх днями повторив Президент, виступаючи на Форумі українців: стратегічна мета — інтеграція в Європейський Союз, основні стратегічні партнери — Росія та США. Особливо варто відзначити, що, на думку вищого керівництва країни, «у трикутнику Україна—США—Польща наша держава може швидше й успішніше вирішувати низку проблем, зокрема, пов’язаних із реалізацією власних євроінтеграційних намірів».

Зрозуміло, що головний розділ майбутнього «керівництва із зовнішньої політики» має бути присвячений європейській інтеграції України (До речі, стратегічна мета нашої держави досі законодавчо, практично не закріплена). У старому ж документі говориться лише про «регіональне співробітництво в Європі», багато завдань якого давно виконано: наша країна вступила до Ради Європи і приєдналася до багатьох конвенцій під її егідою, стала членом ЦЕІ й ОЧЕС, підписала Угоду про партнерство та співробітництво з Європейським Cоюзом.

Відбулася і деяка переоцінка Києвом ролі в європейських процесах ОБСЄ. У документі 1993 р. діяльність у рамках тоді ще Ради з безпеки та співробітництва в Європі називається «пріоритетним регіональним напрямом зовнішньої політики України» і згадується першою, тоді як співробітництву з ЄС знайшлося місце лише наприкінці розділу. Та недавно в Києві прозвучала думка про те, що «перетворення ОБСЄ на діючу модель майбутнього панєвропейського співіснування можливе лише за умови ефективного реформування цієї структури».

Здається, було б цілком резонним закріпити в майбутніх «Основах…» і нинішнє бачення офіційним Києвом (нещодавно озвучене українським міністром закордонних справ) концепції нової Європи, «в основі якої стоять Європейський Cоюз, Рада Європи й Організація північноатлантичного договору». Саме ці інституції вважаються тепер «ключовими стовпами європейського курсу України».

Серйозної переробки потребує і розділ про забезпечення національної безпеки нашої країни. По-перше, Україна давно вже виконала обіцянку стати без’ядерною державою. По-друге, розширення НАТО і створення Ташкентського блоку створили нові умови на континенті. Крім того, 1993 р. в Україні не тільки ніхто й мріяти не міг про підписання з Північноатлантичним альянсом Хартії про особливе партнерство, а й навіть учасником програми «Партнерство заради миру» наша країна тоді ще не була.

Проте одну дуже важливу й корисну деталь, про котру певні сили в Україні намагаються сьогодні не згадувати, завбачливі автори «Основних напрямів...» у документ внесли. У ньому, зокрема, говориться про те, що «проголошений свого часу Україною намір стати в майбутньому нейтральною і позаблоковою державою повинен бути адаптований до нових умов і не може вважатися перешкодою її повномасштабної участі в загальноєвропейській структурі безпеки». Ця структура, сказано в документі, має бути створена на базі існуючих міжнародних інститутів, таких як РБСЄ (нині ОБСЄ), ССАС, НАТО, ЗЄС. «Безпосереднє і повне членство України в такій структурі створюватиме необхідні зовнішні гарантії її національної безпеки», — стверджують «Основні напрями зовнішньої політики України». Як свідчать реалії, 1993 р. їхні автори мислили значно сміливіше, ніж нинішнє керівництво нашої країни. Адже якщо розшифрувати останню цитату, то в документі перед Україною ставиться мета стати членом НАТО, оскільки очевидно, що членство в багатосуб’єктній структурі можна реалізувати, лише оформивши членство в кожній організації, що входить до цієї структури.

Напевно, було б правильним зберегти і розвинути ці положення в нових «Основних напрямах…», а частина експертів узагалі закликає, нарешті, визначитися і відкрито назвати членство в НАТО одним із завдань нашої зовнішньої політики. Що, втім, найближчим часом навряд чи буде зроблено з багатьох загальновідомих причин. Однак у новому документі теперішні формулювання цілком можна було б доповнити фразами про надзвичайну зацікавленість України в поглибленні формули особливого партнерства з альянсом і подальшим зміцненням його механізмів (про що вже вголос говорив офіційний Київ), а також підтвердити, що Україна не розглядає розширення НАТО як загрозу її національним інтересам, а навпаки, вважає, що цей процес здатний принести їй додаткові гарантії безпеки. Таке ставлення, здається, полегшило б і зробило б реальнішою участь України у формуванні як загальноєвропейської структури безпеки взагалі, так і спільної зовнішньої політики та політики безпеки Європейського Cоюзу зокрема, що значною мірою сприяло б подальшому зближенню нашої країни з ЄС.

* * *

Напевно хтось скаже, що розробка нових «Основних напрямів...» зовнішньої політики України сьогодні далеко не найважливіше завдання, що стоїть перед нашою країною. І що зараз досягнення якихось серйозних цілей на зовнішній арені неможливе без радикальних внутрішніх змін. Все це, безумовно, так. Але, напевно, варто дослухатися і думки тих, хто впевнений: вчасно зроблений, історично правильний вибір державою зовнішньої орієнтації може бути визначальним для перспектив розвитку країни.

Борис ТАРАСЮК, один із авторів Основних напрямів зовнішньої політики України,
екс-міністр закордонних справ України, директор Інституту євро-атлантичного співробітництва:

— Мені, як і іншим розробникам Основних напрямів, ніколи не було соромно за їх зміст. Ясна річ, читаючи цей документ зараз, можна знайти чимало положень, які не відповідають реаліям сьогодення, сформульованих, можливо, дещо наївно. Але слід пам’ятати, коли вони писалися. Необхідно також враховувати, що початок розробки Основних напрямів збігся з відрожденням нашої незалежності та державності: ми почали працювати над цим документом на початку 1992 р., ухвалили ж його в липні 1993 р. Вважаю, що на той час це був один із найважливіших документів Української незалежної держави: він систематизував погляди на українську зовнішню політику й визначив її завдання, основи та принципи. 1993 р. було досягнуто консенсусу між виконавчою та законодавчою гілками влади стосовно основних пріоритетів, основ і цілей зовнішньої політики, що мало неабияке значення і стало неможливим уже через кілька років, а, може, залишається таким і досі.

Варто відзначити, що за ці роки наша держава зробила дуже багато в плані розвитку зовнішньополітичної інфраструктури. Без перебільшення можу сказати, що Україна заслуговує на занесення до Книги рекордів Гіннесса за темпи цієї роботи: за сім-вісім років ми відкрили близько 90 закордонних установ за мізерного фінансування та критичного браку кваліфікованих фахівців.

Сьогодні впевнено можна твердити, що розробники Основних напрямів дивилися в майбутнє: ще 1993 р. членство в Європейському союзі визначалося як перспективна мета української зовнішньої політики, тоді ще тільки працювали над Угодою про партнерство та співробітництво з ЄС, а ми вже записали в документ, що виконання УПС стане першим етапом просування до асоційованого, а потім і повного членства в цій організації. Нині членство в Євросоюзі — наша стратегічна мета. Я з іронією сприймаю сьогодні деякі цілком серйозні міркування (зокрема й наших сусідів) про те, що Україна повинна йти до Європи через Росію або країнами ЦСЄ, що вони будуть нашим «мостом». Не потрібен нам цей «міст». Ми цілком самодостатня держава для того, щоб самостійно та безпосередньо розвивати відносини з ким завгодно. І ми теж не повинні в майбутньому документі називати себе якимось «мостом» — 1993 р. це була просто «дитяча хвороба» росту.

Тоді автори Основних напрямів не могли навіть припустити, наскільки сильно розвинуться наші відносини зі Сполученими Штатами.

З іншого боку, у документі пріоритетними називаються деякі країни, у яких ми досі навіть посольств не маємо (приміром, Сінгапур), або тільки починаємо розвивати з ними серйозні відносини (наприклад, з Австралією).

Сьогодні уточнення й розвитку потребує розділ відносин України з НАТО і ЄС — нашими основними партнерами.

Після того, як наша країна стала без’ядерною державою, повинно бути чітко сформульованим ставлення України до ядерної зброї взагалі з урахуванням сьогоднішньої обстановки у світі.

Актуальними й такими, що довели власну слушність, залишаються формулювання Основних напрямів про відносини у СНД. Визначивши ці принципи, Україна фактично не дозволила Росії перетворити СНД на інструмент відновлення власного домінування на теренах колишнього СРСР, на наднаціональну структуру, яка поглинула б усі нові незалежні держави та стала б прототипом нового Радянського Союзу з домінуючою роллю Росії.

Багато що потрібно конкретизувати в розділі співробітництва з регіональними організаціями: ОЧЕС, Радою країн Балтійського моря, Організацією економічного розвитку та співробітництва, членом якої Україна повинна стати в перспективі. Тоді ми дивилися на це інакше, а сьогодні членство в цій організації, на мою думку, повинно стати нашою метою.

Думаю, вимагає більшої конкретизації також положення про розвиток наших відносин із міжнародними фінансовими інституціями.

А в питаннях безпеки ми повинні, нарешті, конкретно визначити цілі. Наша невизначеність ставить у досить незручне становище партнерів, які для себе ніяк не можуть встановити, куди ж усе-таки прямує Україна. Я належу до прибічників перспективи членства України в НАТО. Немає жодної серйозної сусідньої країни Східної та Центральної Європи, яка не ставила б перед собою мету членства й у ЄС, й у НАТО. Наша влада повинна визначити чіткі пріоритети й зуміти донести їх до суспільства.

Дуже важливими й усе ще актуальними залишаються багато з основ і принципів зовнішньої політики. Ви згадуєте той із них, який проголошує, що дотримання прав людини не є лише внутрішньою справою окремих держав. Це не винахід України, а один із нових принципів міжнародного права того часу. І якщо сьогодні хтось дуже втомився від нагадувань Ради Європи, що час виконувати узяті зобов’язання у цій царині, та вважає їх «втручанням у наші внутрішні справи», то така думка суперечить одному з основних принципів зовнішньої політики України.

Знову і знову перечитуючи цей документ, я доходжу висновку, що він багато в чому не втратив своєї актуальності. До формування нової більшості у Верховній Раді я був опонентом будь-яких спроб переглянути Основні напрями зовнішньої політики України. І головним мотивом для мене була реальна небезпека того, що документ унаслідок змін може стати гіршим за той, що є (пригадаймо тодішню розстановку сил у парламенті), і здатен відкинути Україну назад у визначенні пріоритетів і стратегії її зовнішньої політики. Сьогодні ситуація у ВР, у принципі, змінилася (навіть якщо врахувати метаморфози, що відбулися з нинішньою більшістю): ліві зазнали нищівного удару й уже не матимуть більшості. І сьогодні я прихильник внесення в порядок денний питання про затвердження нового концептуального документа з питань зовнішньої політики. Більше того, я нині працюю над ним. Вважаю, що зміни у світі та Європі й те місце, якого Україна домоглася за десять років незалежності, вимагають перегляду Основних напрямів, постановки нових пріоритетів, цілей, конкретизації. Новий документ, можливо, і не буде ухвалений цією Верховною Радою, але однозначно повинен з’явитися до того, як скінчаться повноваження нинішнього складу парламенту. Повинна розпочатися робота над новими Основами зовнішньої політики України, які, відповідно до Конституції, необхідно ухвалити законом України. Тобто правова основа для ухвалення нового документа є. Існують і зовнішньополітичні реалії, які вимагають цього. Інша річ, чи є необхідна для цього політична воля? Такої політичної волі на сьогодні, на жаль, немає. І у виконавчої влади, і, побоююся, що не знайдеться її й у законодавчої. Але проблема, передусім,— у виконавчій гілці.

Михайло Гончар, Олександр Москалець, Міжнародний фонд «Стратегія-1»

«Наша країна повинна з третьосортної перетворитися на другосортну, а потім перейти до першого ряду і, зрештою, стати головною державою світу», — це формула японського історичного поступу, сформульована ще в ХІХ столітті. Вочевидь, вона має всі підстави стати визначальною для України у ХХІ столітті. Але почати втілювати цю формулу в життя, напевно, зможе тільки покоління, позбавлене атавізмів радянського менталітету. Це ті, хто з’явилися на світ на початку 90-х — ровесники незалежності. Однак вони зможуть узятися до справи десь після 2020 року... Як бути до цього?

З одного боку, необхідність зміни документа не викликає сумнівів. Але чи буде він, змінений, кращим за теперішній? З огляду на те, що консенсус у суспільстві відсутній, навряд чи варто плекати ілюзії. Документ буде гіршим. Візьмімо законопроекти, підготовлені раніше, коли основи зовнішньої політики намагалися переглянути ліві у Верховній Раді, очолюваній Олександром Ткаченком. Поява парламентської більшості свого часу давала хорошу можливість для швидкого ухвалення пакета основних законодавчих документів — Концепції національної безпеки, Військової доктрини, Основ зовнішньої політики. Однак для провідних політичних сил вирішення стратегічних завдань держави виявилося зовсім не пріоритетним. Така ситуація зберігається і, очевидно, зберігатиметься надалі. Настільки ж проблематичним є й досягнення жаданого консенсусу в суспільстві. Не сприяє зовнішньополітичному самовизначенню і незнищенне бажання пострадянського керівництва України всидіти на двох стільцях «стратегічного партнерства» одночасно.

Україна завжди намагалася виглядати «своєю» і на Заході, і в СНД. Однак реально її й там, і там вважали «чужою». Якщо проблема політичної й оборонної самоідентифікації не буде вирішена, країна приречена на зовнішньополітичну ситуацію, коли всі — і «стратегічні» партнери, і нестратегічні, і просто сусіди — сприйматимуть її як «чужу серед своїх». А нейтралітет України, доцільність якого вже зараз наш «головний стратегічний партнер» ставить під сумнів, стане просто бутафорією для внутрішньополітичного вжитку.

Тому краще залишити найближчим часом усе як є. Тим більше, що ухвалення Верховної Радою «правильного документа», як показує практика, ще не означає неухильне його виконання. Якщо економічне зростання України буде системним і тривалим, через 2—3 роки це спонукає (і навіть змусить) чіткіше сформулювати зовнішньополітичні цілі. Але рух уперед буде повільним, якщо гирями на ногах висітимуть невирішені проблеми минулого 10-річчя:

— одностороння енергетична залежність;

— іноземна військова присутність;

— хаотичність інформаційного простору;

— відсутність політичної й оборонної самоідентифікації.

Якщо їх не розв’язати, не лише українська зовнішня політика, а й Українська держава загалом приречені на хуторянське існування в центрі стрімко змінюваної Європи.

Анатолій ГРИЦЕНКО, президент Центру Разумкова

Якщо дотримуватися формальної логіки, то після десяти років незалежного розвитку, на рубежі тисячоліть варто було б розробити нові Основні напрями зовнішньої політики України й ухвалити їх як окремий закон. Нинішній документ, введений у дію постановою Верховної Ради від 2 липня 1993 р., далеко не повною мірою відповідає новим умовам. По-перше, за вісім років відбулися серйозні зміни у світі, у Європі й біля самих кордонів України: сусідні країни стали членами НАТО, вони готуються до вступу в ЄС і закривають кордони; створені Союз Росії та Білорусі, Євразійське економічне співтовариство; розширюється Європейський Союз; здійснюється інституційне оформлення ГУУАМ. Значною мірою змінилася й сама Україна. По-друге, низку актуальних для того періоду завдань уже виконано: Україна позбулася ядерної зброї, уклала широкомасштабні договори із сусідніми державами, підписала угоду з Європейським Союзом, хартію з НАТО, стала членом Ради Європи. Реалізовані й інші положення згаданого документа.

Якщо ж слідувати логіці українських політичних реалій, то, в принципі, документові можна дати спокій — за нинішньої системи влади у країні зовнішня політика формується і реалізується Банковою, незалежно від змісту документів. Тим більше, за відомого ставлення глави держави до парламенту і парламенторів, за відомого ступеня впливовості уряду та МЗС. Крім того, нові Основні напрями... мають узгоджуватися з новою Концепцією (основами політики) національної безпеки України. Як відомо, 15 листопада 2000 р. Президент Л.Кучма підписав указ №1237, яким визначив термін підготовки проекту Концепції — 1 липня 2001 р. На вулиці вже серпень, а документа немає. Гадаю, він не з’явиться ні у вересні, ні у грудні, ні в березні наступного року (указів у нас видається багато, але виконуються далеко не всі і не в повному обсязі). А після парламентських виборів — нові розклади, нові люди, нові структури, нові пріоритети; потім нові вибори — президентські... Тож політичних і організаційних передумов для підготовки і ухвалення нових Основних напрямів... сьогодні немає. Парламент не зможе ухвалити новий документ, навіть якщо його розроблять, приміром, неурядові аналітичні центри чи окремі фракції, а президентській команді він не дуже й потрібен.

Олександр СУШКО, директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України

Основні напрями... застаріли як змістовно, так і функціонально, тому ухвалити новий документ формально необхідно. З іншого боку, в політико-правовому трактуванні це — специфічний документ, логіку появи і видозмін якого слід розглядати в контексті конкуренції за вплив на процес прийняття державних рішень.

Що стосується застарілості як такої, то звертає увагу на себе потреба не тільки вилучити з тексту завдання, що є формально вирішеними (підписання угод про співпрацю з сусідніми державами, договору про співробітництво й партнерство з ЄС, вступ до Ради Європи, набуття без’ядерного статусу тощо), але й наповнити документ поняттєво-смисловим апаратом, адекватним сучасним напрямам розвитку міжнародної спільноти. Скажімо, в документі зовсім відсутнє таке поняття, як «глобалізація» (а відповідно, немає й спроби визначити стратегію України стосовно цього панівного явища сучасності); термін «інтеграція» вживається тільки для визначення зв’язків між країнами СНД в контексті пошуку нових її форм, тоді як відносини з Євросоюзом розглядаються лише як «співробітництво», «партнерство». Поняття «національних інтересів» України не зазнало в документі якісної конкретизації, і це дало простір для надто широких, нерідко суперечливих тлумачень.

З іншого боку, Основні напрями... слід розглядати як специфічний взірець вітчизняного нормотворення, породжений епохою становлення державних інститутів, що відображає боротьбу за верховенство повноважень в період утвердження президентсько-парламентської моделі. Верховна Рада, якій належить ключова роль в процесі ініціювання і правового оформлення незалежності України, ставши ареною зіткнення діаметрально протилежних поглядів на зовнішню політику, поступово втрачала вплив на неї. Основні напрями... були спробою досягти хоч якогось консенсусу. Теперішня активізація дискусій навколо перерозподілу сфер відповідальності між президентом, урядом і парламентом створює додаткові мотиви для ухвалення нового концептуального документа у галузі зовнішньої політики.

Отже про необхідність створення нових Основних напрямів зовнішньої політики свідчить як моральна, концептуальна та змістовна застарілість самого документа, так і інтереси оновленої парламентської еліти, яка відкрито або обережно готує грунт для еволюції в бік парламентської моделі влади.

У новому документі обов’язково мають бути визначені:

1. Стратегічні зовнішні національні інтереси України (тобто, чого ми хочемо від світу)

2. Наявні зовнішньополітичні ресурси України (тобто, що ми можемо запропонувати світові)

3. Конкретні цілі на коротко-, середньо- та довгострокову перспективу.

Ігор ОСТАШ, голова комітету Верховної Ради у закордонних справах

Сьогодні основним документом, у якому окреслені засади зовнішньополітичної діяльності України, є схвалені Верховною Радою у липні 1993 року Основні напрями зовнішньої політики України. Цей документ досить грунтовний — у ньому добре викладено багато фундаментальних «вічних» принципів, на яких повинна базуватися зовнішня політика будь-якої відповідальної демократичної держави. Проте, змінюється світ, і Україна також не стоїть на місці.

Значна частина положень Основних напрямів уже реалізована. Це стосується, зокрема, набуття Україною членства в Раді Європи, ЦЄІ, ОЧЕС, укладення Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО тощо. Підписана та набула чинності Угода про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС, прийнято Спільну стратегію ЄС щодо України, Україну запрошено до участі у Європейській конференції.

У світі сталися події, які також вимагають певної корекції нашого зовнішньополітичного курсу. Так, сусідні з Україною держави стали членами НАТО, утворено Російсько-Білоруський Союз, Євразійська Економічна Спільнота, розширюється Європейський Союз, йде процес інституційного оформлення ГУУАМ та ін.

З огляду на викладене вище, багато положень Основних напрямів потребують перегляду та конкретизації.

Якщо вести мову про реформування засад зовнішньої політики України, слід насамперед відзначити необхідність чіткого визначення її головного вектора. Ним, безумовно, має стати євро-атлантична інтеграція. Доки ми жорстко не зафіксуємо наш європейський вибір, доти нас ніхто не буде серйозно сприймати як державу, майбутнього повноправного члена європейських та євро-атлантичних структур. Сьогодні ж ми натомість бачимо лише активну імітацію бажаного процесу.

У цьому контексті варто зазначити, що в жодному, як внутрішньому, так і міжнародному, документі за Україною чітко не закріплено нейтральний та позаблоковий статус. Навпаки, в Основних напрямах 1993 року наголошується на прагненні стати повноправним членом загальноєвропейської структури безпеки, яка має бути створена «на базі існуючих міжнародних інститутів, таких як НБСЄ, РПАС, НАТО, ЗЄС». Конституція України та Концепція національної безпеки 1997 року також визначають стратегічний курс на європейську та євро-атлантичну інтеграцію. Проте багато політиків чомусь говорять про нейтральну та позаблокову Україну як про здійснений факт. Тому слід ще раз наголосити на необхідності якнайчіткіше зафіксувати наш європейський та євро-атлантичний вибір.

Звичайно, в Основні напрями потрібно закладати пріоритетність розвитку взаємовигідних відносин з нашими безпосередніми сусідами — Росією, Польщею та ін. Незаперечною є необхідність наголосу на регіональній співпраці в рамках таких об’єднань як ОЧЕС, ГУУАМ, ЦЕІ та ін. Тут в України є цілком достатньо потенціалу, щоб стати регіональним лідером.

Варто звернути увагу на найбільші центри сили, як сучасні, так і майбутні, — США, Китай, Японію та країни АТР. Проте для цього зовсім не обов’язково проголошувати всіх підряд стратегічними партнерами.

Крім того, з огляду на енергетичну залежність України, на сучасному етапі вкрай важливою є диверсифікація джерел постачання енергоносіїв. Це має стати одним з пріоритетів. Тому не треба забувати й про можливі країни-партнери.

Також слід наголосити на тому, що зовнішня політика покликана захищати інтереси перш за все громадян України, її підприємств, допомагати їм знаходити ринки для власної продукції, захищати економічні інтереси нашої держави — саме це має стояти на першому плані. Адже у сучасному світі міць держави частіше вимірюється не військовою силою, а рівнем економічного розвитку та розміром ВНП. Проголосивши такий пріоритет, нам потрібно нарешті перестати приносити в жертву економічні інтереси на користь політичних (а в нас це досить часто робиться на користь політичних інтересів окремих осіб).

Таким чином, зберігши основоположні засади зовнішньої політики України, слід їх дещо конкретизувати та модернізувати відповідно до змін, що сталися у світі за пройдений період. Крім того, потрібно виробити прагматичніший підхід до самої суті зовнішньополітичної діяльності, і, відповідно, окреслити прагматичніші її засади.

Однак цілком очевидно також, що новий документ, над яким зараз працює спеціальна робоча група Комітету у закордонних справах, буде ухвалений уже наступною Верховною Радою.