У Лівані сьогодні мир. А завтра?

«Якщо не домовитесь, то не повертайтеся», — такими гаслами проводили ліванці до столиці Катару представників правлячої коаліції й опозиції на засідання з урегулювання політичної кризи в Лівані. Домовленості було досягнуто, але чи приведе вона до довгоочікуваної стабільності, поки що невідомо. Занадто великі ставки регіональних гравців на ліванську карту (США, Захід, Саудівська Аравія, Єгипет, з одного боку, та Іран із Сирією — з іншого), а політичні сили Лівану надзвичайно уразливі перед зовнішнім втручанням.

Очевидний розпач і водночас рішучість населення маленької близькосхідної країни цілком виправдані. За останніх 18 місяців вона неодноразово опинялася на порозі конфлікту, а на початку травня ц.р. відкритого зброй­ного зіткнення уникнути не вдалося. Стрілянина на вулицях ліванських міст і жертви (за різними даними, від 70 до 80 осіб) оживили картини громадянської війни 1975—1990 рр.

Рішучості ліванців покласти край кризі політики не поділяли. Протягом усього «національного діалогу» вони намагалися демонструвати оптимізм, але, попри це, атмосфера засідання була сповнена безвиході. Надії покладалися не на результати роботи, а «на якось буде», на останній момент. Адже нагромадилося занадто багато проблем, які здаються нерозв’язними через діаметрально протилежні позиції самих ліванських політичних таборів і зовнішніх сил, які стоять за ними. Окрім того, коаліція й опозиція у Лівані вже давно серйозно не довіряють одна одній.

Цієї середи, після шести днів напруженої роботи за зачиненими дверми готелю «Шератон», у Досі настав момент істини. Глава посередницької місії Ліги арабських держав (ЛАД), прем’єр-міністр і міністр закордонних справ Катару шейх Хамад бін Джасим бін Джабер Аль Тані оголосив, що правляча коаліція «Рух 14 березня» і опозиція на чолі з «Хезболлою» дійшли згоди щодо виходу з кризи. Обстановка в Лівані відразу ж помітно розрядилася. Населення не приховує радості, а на центральних майданах Бейрута почали демонтувати наметове містечко опозиції, що стояло там із грудня 2006 року. Проте, як свідчить досвід, угоди залишаються тільки на папері доти, доки не буде виконано їхні пункти. Накреслений шлях виходу з кризи зовсім не означає, що шлях цей буде пройдений і приведе до бажаного результату. А тому політичні перспективи Лівану продовжують залишатися туманними.

Важко погодитися з генеральним секретарем ЛАД Амром Мусою, що розв’язання ліванського рівняння базується на принципі «без переможців і переможених». Напевно, якби ця формула існувала, не виникло б такої складної боротьби, аж до демонстрації сили. У нашому разі опозиція диктувала правила, методично домагаючись поставлених цілей. Із самого початку кризи в листопаді 2006 року, коли зі складу нинішнього уряду Фуада Ас-Сеньйори вийшли шість міністрів-опозиціонерів, її основною вимогою була зміна пропорцій влади. Опозиція прагнула сформувати уряд національної єдності й отримати в ньому так звану третину плюс один міністерський портфель, що дозволяло б їй використовувати право вето проти будь-якого рішення кабінету. Коаліція спочатку й чути не хотіла про такі заяви. Тактика «майдану», вуличної боротьби хоч і чинила тиск на уряд, але, певно, недостатній, аби він пішов на поступки опозиції.

Ситуація нагнітилася, коли в листопаді 2007 року настав час обирати президента. «Хезболла» і її союзники, шиїтський рух «Амаль» та християнський Вільний патріотичний рух, змогли отримати дивіденди й тут. Скориставшись тим, що коаліція не може самостійно обрати свого кандидата (за конституцією, у виборах глави держави необхідний кворум щонайменше із двох третин депутатів, а коаліція має 71 місце у 128-місному парламенті), вони хоч і не змогли провести свою кандидатуру, але домоглися узгодження компромісної фігури командувача армії генерала Мішеля Сулеймана. Відповідно до першого пункту домовленості в Досі, останнього можуть обрати президентом уже цієї неділі. Але до діалогу в Катарі опозиція явно не квапилася обирати главу держави, чия посада залишається вакантною з листопада 2007 року. Блокування і вже перманентне 19-разове перенесення голосування було важливим чинником тиску на правлячу більшість.

Ситуація, здавалося б, вийшла з-під контролю 5 травня, коли уряд спробував ліквідувати комунікаційну мережу «Хезболли» і зняти з посади лояльного до угруповання керівника служби бейрутського міжнародного аеропорту. У відповідь «Хезболла» ініціювала бойові акції, які згодом зі столиці поширилися на інші міста. Прем’єр-міністр, побоюючись дальшого розширення конфлікту, змушений був скасувати рішення свого кабінету, і сторони протистояння повернулися до ситуації, що була до початку збройного протистояння.

Після такої демонстрації сили під час «національного діалогу» у Катарі питання надання опозиції блокуючої третини голосів в уряді національної єдності вже не стояло як основне. Його було вирішено практично заздалегідь. Згодом його закріпили другим пунктом угоди в Досі: 16 міністрів подає коаліція, 11 — опозиція, три — президент. Основна дискусія вже розгорталася навколо нового закону про парламентські вибори, що набував особливої актуальності у світлі запланованих на наступний рік у Лівані виборів до парламенту. Сторони діалогу в останній момент домовилися ухвалити закон про парламентські вибори на основі закону від 1960 року зі спеціальними змінами для виборчих округів у Бейруті.

Підбиваючи підсумки сказаного, можна констатувати, що «Хезболла» змогла скористатися зростанням після конфлікту з Ізраїлем улітку 2006 року народної підтримки в новій розстановці політичних сил у Лівані. Вона стала якщо не провідним гравцем ліванської політики, то, у кожному разі, гравцем таким, від якого багато що залежить. Цей вплив ще істотніший, якщо взяти до уваги її союз із іншими опозиційними партіями. Водночас можна констатувати, що в Лівані закріпився вплив Тегерана і Дамаска. Вони виграли цей раунд за Ліван. Ігнорувати «Хезболлу» вже не виходить, а отже, доведеться співпрацювати з нею. Мало того — постійно шукати з нею компроміс, оскільки тепер у її розпорядженні є право вето. У цьому, мабуть, і полягає основна заковика й проблема подальшого розвитку ситуації в Лівані. Досягнута угода — дрібниця, порівняно з необхідністю щоденної спільної праці в команді. Адже після «національного діалогу» ідеологія і платформа ні у правлячої коаліції, ні в опозиції не змінилася. І, що ще важливіше, зміни не спостерігаються в позиціях зовнішніх сил. Ліванський уряд національної єдності, якщо його буде сформовано, під час вирішення принципових питань опиниться під загрозою розколу.

Одним із таких принципових питань може стати зброя «Хезболли». З одного боку, останні збройні сутички засвідчили, що імідж зброї «Хезболли», яка може бути використана тільки проти Ізраїлю, хоч і похитнувся, але все ж таки є серйозним стримуючим чинником проти її застосування всередині країни, а тому певною мірою — і гарантією неможливості громадянської війни. Боячись показати, що зброя опору — небезпечна для самих ліванців, і втратити таким чином основну частину свого іміджу, «Хезболла» спробувала вжити силу за мінімумом і за першої ж нагоди закінчила конфлікт із активістами коаліції. Хоча і зроблених пострілів було достатньо, аби звинуватити бойовиків опозиції в застосуванні сили для досягнення політичних цілей. Щоб уникнути повторення таких подій, у дохійській угоді підкреслюється вимога про відмову протиборчих сторін від використання зброї для досягнення політичних цілей. Але хто може гарантувати виконання цього пункту надалі, тим більше що прецеденти були? У цьому контексті слід згадати і не таку давню невдалу спробу об’єднання палестинців угодами в Мецці. Уряд національної єдності в Палестинській автономії проіснував недовго. Політичні різночитання і протистояння регіональних гравців зрештою призвели до розколу між «Фатхом» і «Хамасом». У результаті ісламісти захопили контроль над сектором Газа. А деякі арабські ЗМІ тепер проводять аналогії між «Хамасом» і «Хезболлою», ставлячи запитання, коли ж останні наважаться на захоплення Лівану.

І хоча не відомо, чи приведе угода в Досі до бажаної стабільності в Лівані, незаперечним позитивом є те, що політичні сили знайшли в собі відвагу сісти за один стіл і розрядити обстановку в країні. Вперше за багато місяців на обличчях ліванців з’явилися усмішки і надія, що все буде гаразд, хай навіть тільки завтра. Традиційна для арабського Сходу відсутність чітких рамок і впевненості в майбутньому не дає їх і нам, а тому слід очікувати чергових напружених моментів у ліванській історії.