Тепер про Віктора Ющенка не говоритимуть як про президента, що спілкується з Ангелою Меркель тільки в телефонному режимі. Пані канцлер викроїла час у своєму щільному графіку, щоб приділити півтори години тому, хто кілька місяців тому взяв українсько-німецькі відносини під свій контроль.
Але показово інше: точно так само канцлер країни, яка нині головує одночасно в Євросоюзі та G-8, знайшла час для ланчу з прем’єр-міністром Януковичем. Причому протягом одного місяця. За нашою інформацією, тим самим у Берліні хотіли продемонструвати: у Німеччині добре знають внутрішньополітичну ситуацію в Україні й не дозволять одній зі сторін використати зустріч із канцлером як зовнішньополітичну перевагу перед іншою.
Символічно, з погляду Берліна, має бути й інше: те, що Меркель, яка спочатку планувала поговорити про назрілі проблеми наприкінці року, вирішила зробити це в перші місяці своєї нової місії. І, що особливо важливо для України, доти, доки офіційно не стартували переговори щодо нової базової угоди між Україною і Євросоюзом.
Водночас ми б не перебільшували значення цієї зустрічі — із лідером білоруської опозиції Олександром Мілінкевичем фрау Меркель зустрічалася торік двічі. Та й Віктор Ющенко міг донести певні позиції Києва, не чекаючи, поки Рада ЄС надасть мандат для переговорів щодо нової угоди, яка не передбачає перспективи членства. За деякою інформацією, пані Меркель готова була з ним повечеряти напередодні торішніх парламентських виборів, проте в Києві вирішили, що тепер черга німецького канцлера прибути на береги Дніпра. Особливо, кажуть, на цьому акцентував увагу в розмові з главою держави один з головних на той момент євроінтеграторів країни...
Так чи ні, але ще напередодні берлінської зустрічі глав держав німці досить виразно продемонстрували Україні свій стиль роботи як євросоюзівського керманича. По-перше, під час згаданого засідання міністрів закордонних справ ЄС (22 січня 2007 року) Німеччина, за деякою інформацією, узяла на себе роль модератора. Тобто вона навмисно дистанціювалася від табору противників «європейської перспективи» для України, що його уособлюють насамперед Франція та Іспанія, при цьому не намагаючись примкнути до табору прихильників подання Києву більш чіткого сигналу. Так, як це робили Швеція, Польща, Литва, Естонія, Словаччина, Болгарія чи Чехія (Тарасюк, певне, недарма терпів гнівні окрики з Києва, перебуваючи з візитом у Празі). По-друге, Німеччина неабияк здивувала окремих українських партнерів по ЄС — найбільш поблажливих до внутрішньополітичних перипетій в Україні, — коли різко відмовилася брати участь у засіданні трійки Європейського Союзу, якщо до того моменту не буде врегульоване питання з міністром закордонних справ. У Берліні не бажали вести переговори із членом уряду, якого не визнає його безпосередній шеф. І це попри те що особисто Франк-Вальтер Штайнмаєр був зацікавлений приїхати в Київ, щоб перш ніж український десант висадиться в Берліні, мати повне уявлення про те, наскільки серйозні наміри Києва до кінця обстоювати «перспективу членства», і що, наприклад, криється за заявою Путіна про загадкові домовленості навколо української ГТС (останній момент міністр і президент обговорювали в Києві віч-на-віч). До того ж це була практично єдина дата, коли він міг відвідати Україну під час головування Німеччини в ЄС.
Є й інший момент: ще рік тому, після свого першого візиту в Україну, міністр Штайнмаєр мимохідь зауважив у кулуарах, що його українським колегам бракує почуття так званої real politiks. І стосувалося це не тільки нових маршрутів постачання нафти і газу через Україну в ЄС, які в його присутності малював на карті Віктор Ющенко, а й того, як у Києві подавали процес входження своєї країни в ЄС.
Правда, якщо тоді недостатні знання в частині real politiks демонстрували президент і міністр закордонних справ, то тепер вирішив прославитися Віктор Янукович, який, на відміну від Ющенка, котрий акуратно висловив свої побажання на переговорах, привселюдно закликав німецького міністра надати Україні перспективу членства в ЄС. Але показово, що німецьку сторону така рішучість прем’єра анітрохи не дивує. Скоріше насторожує. Окремі наші співрозмовники в Берліні схильні розглядати це як якусь гру: спочатку голосно закликати Євросоюз відкрити двері для України (пам’ятаєте звернення Януковича в Давосі до єврокомісара з питань розширення Оллі Рену?), а потім із чистою совістю пояснити цільовій аудиторії: от, бачите, хоч як я їх просив, а вони у Євросоюзі не хочуть нас до себе, та й годі.
Але хай як злагоджено українські візитери говорили в Берліні про своє бачення майбутньої угоди і хоч скільки президент повторював на переговорах, що для України мандат Ради ЄС — ще не вердикт, українські євроінтегратори мають узяти до уваги такі моменти. По-перше, максимум на що під час підготовки угоди вони можуть розраховувати від німців, — це на формулювання на кшталт «двері відкрито і процес розширення не завершено». І тут якраз доречно пригадати дві раніше озвучені Ангелою Меркель заяви — «немає Євроконституції — немає розширення» та «після Румунії і Болгарії ЄС призупинить приймання нових членів».
По-друге, у Берліні виходять із того, що євросоюзівська політика сусідства для всіх одна, а отже, Києву варто було б розпрощатися з ілюзіями, що Україну виділять із загальної маси сусідів і почнуть займатися з нею за «індивідуальним графіком». Таке твердження може видатися трохи дивним у світлі неодноразових побажань різних політичних діячів Німеччини реформувати цю саму політику сусідства з урахуванням інтересів східних сусідів Євросоюзу. Але в неформальних бесідах німецькі політики говорять про те, що будь-яка ексклюзивність стосовно України явно непрохідна за нинішнього розкладу сил у ЄС. Водночас не забувають повторювати: діалог Євросоюзу з Україною навіть станом на цей момент можна назвати глибшим, ніж, наприклад, із Росією, оскільки з останньою не йдеться про створення зони вільної торгівлі.
Проте якщо Росію в Берліні і далі називають стратегічним партнером, то Україна в розробках тамтешніх полісімейкерів означується як партнер стратегічного значення. Хоча Ангела Меркель і не є настільки в дружніх стосунках із Володимиром Путіним, як її попередник, і навіть дозволяє собі не приймати пропозиції російського президента щодо переорієнтування запасів Штокманівського родовища на Німеччину, дух колишнього канцлера, як і раніше, витає в німецькому уряді. Кожен факт порушення прав людини в Росії деякі послідовники політики Шредера (вони ж — рівноправні партнери з «широкої коаліції») сприймають не інакше, як ще один доказ, що Росії потрібно приділяти більше уваги і в жодному разі не намагатися її ізолювати.
Утім, партнер стратегічного значення — прогрес у порівнянні з тим, що за Герхарда Шредера Україна могла претендувати хіба що на звання найнадійнішого посередника в енергетичному діалозі між Росією і Німеччиною. Навіть попри те, що з моменту, коли в канцлерське крісло сіла Ангела Меркель, у Києві встигли переконатися: якщо між німецькими соціал-демократами та християнськими демократами і були зовнішньополітичні розходження, то стосувалися вони Туреччини, Іраку і певною мірою Сполучених Штатів, але аж ніяк не України. І, напевно, мали рацію ті представники німецького соціал-демократичного табору, котрі два роки тому запевняли автора цих рядків, що, видаючи себе за головного захисника євроінтеграційних інтересів України, ХДС веде нечесну гру: після приходу до влади навряд чи хтось із них пригадає, як за кілька місяців до виборів пропонував ухвалити в бундестазі документ із закликом надати Україні асоціацію в ЄС.
При цьому не можна сказати, що тих, хто приділяв Україні увагу, з приходом Меркель поменшало. Скоріше слід говорити про те, що група підтримки України, яка існувала в парламенті, не була розширена за рахунок представників уряду. Щоправда, деякі наші німецькі співрозмовники зазначають, що дуже прихильно ставиться до Києва держсекретар МЗС (практично заступник міністра) соціал-демократ Гернот Ерлер. Проте навряд чи може вважатися лобістом України людина, яка під час перебування заступником глави фракції соціал-демократичної партії в бундестазі неодноразово говорила про те, якою покинутою і незрозумілою почуває себе Росія і як їй потрібна підтримка, а не критика.
До того ж у бундестазі вже немає активних діячів на кшталт Фолькера Рюе, який будучи главою комітету з закордонних справ не тільки об’їхав пів-України, а й зробив усе можливе, щоб у свій перший після помаранчевої революції приїзд у Берлін Ющенко виступив із промовою в бундестазі. Досягнення ж нинішніх «лобістів» Києва в Берліні зводяться переважно до проведення Днів України в бундестазі.
Проте слід зауважити, що навіть найактивніші прихильники нашої країни в Берліні дотримуються формули, яка нікого ні до чого не зобов’язує, — «двері в ЄС не закрито, про інше не говоримо». За наявною інформацією, її дотримується і зовнішньополітичний радник канцлера.
Консенсус є й з іншого приводу: Україна має інтегруватися в ЄС з допомогою конкретних проектів. Ангела Меркель більш ніж чітко сказала про це Ющенкові в телефонній розмові в жовтні минулого року. Чи не тому окремі високопоставлені дипломати наче ненароком говорять на міжнародних конференціях, що євроінтеграції України напевно б посприяла приватизація «Дойчетелекомом» «Укртелекома»? І чи не тому Віктор Андрійович не забуває нагадувати німецьким колегам про те, що час уже поновити переговорний процес щодо створення українсько-німецько-російського газового консорціуму? І навіть в останню хвилину трансформував свій візит у Німеччину з одноденного у триденний для зустрічі в рамках Мюнхенської конференції з Володимиром Путіним? Нічого, що в багатьох німецьких полісімейкерів склалася думка, що насправді Берліну в цьому газотранспортному тріо відведено роль такої собі принади для обережного в таких питаннях Києва, а деякі тамтешні дипломати досі згадують, як німецьких переговірників з авіаквитками на руках російські колеги просили не приїжджати на консультації під приводом, що спочатку росіяни мають з’ясувати все до найменшого питання самі.
Як реагують нині на такі «з’ясовування» в Берліні, який визначив безперебійне постачання енергоресурсів як одну з головних цілей свого головування в ЄС? З одного боку, німцям дуже лестить, коли на переговорах українські колеги запевняють, що готові інформувати європейських партнерів про всі домовленості з росіянами. З іншого боку, німці не забувають нагадувати, що ключовими складниками енергетичної політики ЄС є прозорість, передбачуваність і обов’язковий мирний механізм урегулювання конфліктів.
І якщо для суб’єктів енергетичного ринку Німеччини анонсовані Путіним домовленості з Україною не є чимось надприродним, німецький уряд виходить насамперед із міркувань євросоюзівської антимонопольної політики. А тут таким угодам не місце.