Тяжкий шлях до порятунку Європи

Упродовж останніх місяців ми постійно говорили про те, що економічна криза породжує в країнах Європи кризу політичну. Вона призводить до зміни правлячих сил на локальному рівні і сковує волю лідерів усього Євросоюзу на шляху до радикальних рішень, які виправили б ситуацію. Сьогодні, очевидно, криза досягла тієї точки, де вже її політична складова починає, напевно, домінувати над економічною і впливати на неї. В економічному плані ситуація в єврозоні залишається стабільно критичною, і її подальше погіршення веде до катастрофи.

Але в політичній сфері у лідерів єврозони виявилося більше простору для маневрів, а деякі з них змогли використати тяжку економічну ситуацію з вигодою для себе. Щоправда, політичні ігри, вочевидь, найгірше, чим варто займатися в таких умовах, - вони не дають позитивного економічного ефекту. Та й, власне, політичні дивіденди для організаторів і учасників цих ігор досить сумнівні. Навіщо розгойдувати човен, який і так уже тоне?!

Політика проти економіки

Недовго тривала радість із приводу того, що лідерам Євросоюзу разом із МВФ і Європейським центральним банком після тривалих консультацій 27 жовтня вдалося домовитися про заходи фінансової підтримки Греції та порятунку банківської системи єврозони. Відразу на голови європейців ринув холодний душ з Афін - грецька влада другого листопада несподівано відмовилася від запропонованої допомоги і оголосила про намір провести референдум, на якому громадяни мали б відповісти, чи згодні вони з умовами кредиторів, чи підтримають заходи бюджетної економії. Фактично питання було поставлено навіть набагато жорсткіше: греки повинні визначитися, а чи варто взагалі залишатися в зоні євро?

Увесь тиждень експерти сперечалися, що, власне, підштовхнуло грецького прем’єра Гіоргіоса Папандреу піти на такий крок. На думку одних, причини лише внутрішні: Папандреу втратив підтримку однопартійців у питанні подальшого скорочення бюджетних витрат і вирішив винести питання на референдум (до якого, до слова, у Греції востаннє вдавалися 1974 року), щоб народ вирішив сам. Найцікавіше: хоч би якою була відповідь народу, Папандреу не програв би, а отримав можливість вчинити згідно з волею народу. Але все виявилося простіше - грецький прем’єр блефував, і, очевидно, його заяву про можливий референдум було адресовано колегам по Євросоюзу.

Європейці дуже хотіли продемонструвати свою єдність на саміті «великої двадцятки» в Каннах третього-четвертого листопада, але позиція Греції зруйнувала ці плани. Чи було це помстою за приниження, якого греки зазнали минулого місяця з боку партнерів, котрі вимагали від Афін дедалі більших поступок, чи Папандреу намагався вторгувати вигідніші умови за новим кредитом, невідомо. Зрозуміло тільки, що після цієї заяви Європа дивилася на прем’єра як на людину, яка в тісній залюдненій кімнаті приставила до скроні пістолет і каже, що збирається вистрілити, не переймаючись тим, що її куля може зрикошетити в когось іще.

Президент Франції Ніколя Саркозі та німецький канцлер Ангела Меркель були першими, хто намагався відмовити грецького прем’єра від задуманого. Ангела Меркель заявила того дня: «Ми хотіли б стабілізувати зону євро, в якій Греція залишалася б учасником, але стабілізація зони євро набагато важливіша, ніж порятунок Греції». За її словами, єврозона має бути готова до того, що Афіни ухвалять рішення про вихід. Фран­цузький лідер також підтвердив, що «грецькі друзі» самі повинні вирішити: «вони йдуть з нами чи ні», чи дотримуватимуться вони правил Євросоюзу. «Якщо будь-яка з країн захоче порушити ці правила, вона може вчинити на свій розсуд, але тоді вона має залишити єврозону», - додав Саркозі.

Хоч би що там задумав пан Папандреу, його план не спрацював: поступок він не отримав. Не тільки Європа, а й інші країни світу накинулися на нього з критикою, а Меркель заявила йому особисто, що тепер Греція не отримає ні цента з обіцяної суми в 130 млрд. євро, допоки не прийме всіх умов кредиторів. Європейська комісія зажадала від Афін письмових зобов’язань виконання всіх вимог за кредитом. Грекам у Європі вже перестали вірити на слово.

Греції довелося відмовитися від референдуму і спробувати цього тижня домовитися про створення уряду національної єдності, який узяв би на себе відповідальність за виконання умов кредитування на 130 млрд. євро, а потім оголосив би про дострокові вибори, які, можливо, відбудуться 19 лютого. Чотири дні переговорів, однак, до єдності не привели. Таким чином, підсумком маневрів грецького прем’єра стало лише поглиблення кризи. Заходи, що вживаються в Афінах, не ведуть до подолання кризи і, на переконання більшості спостерігачів, лише відтягують дефолт країни, який уже навіть у Європі не вважають чимось нереалістичним. Політичні хитрощі не допомогли грецькій економіці. Уряд Гіоргіоса Папандреу став черговою жертвою кризи.

У четвер стало відомо, що новим прем’єром Греції стане Лукас Пападемос, колишній заступник голови Європейського центробанку. Саме завдяки його зусиллям Греція ввійшла в зону євро десять років тому. Тепер перед Пападемосом стоїть завдання утримати її там.

Економіка проти політики

Слід віддати належне європейським політикам: вони встояли проти шантажу Афін і фактично вперше за останні три місяці розпочали спільні зусилля зі стримування кризи. Однак вона виявилася підступнішою, ніж багато хто очікував, і вдарила там, де її розкручуванню політики хотіли запобігти якнайбільше, але знову спізнилися.

У ході жовтневих переговорів політиків ЄС про заходи щодо порятунку Греції йшлося також про збільшення Європейського фонду фінансової стабільності (EFSF) до 1 трлн. євро. Гроші фонду хотіли використати для підтримки європейських банків, але при цьому зважаючи на те, що фінансова допомога знадобиться більшим країнам, а саме Італії та Іспанії. Зауважимо, що Європейський центробанк за останні три місяці витратив близько 100 млрд. євро, купуючи державні зобов’язання цих двох країн. Для Іспанії такий захід виявився достатнім, а от Італії не допоміг.

Ще під час жовтневого антикризового саміту ЄС 24 жовтня Ангела Меркель і Ніколя Саркозі провели окрему, як вони згодом повідомили, «дружню розмову» з італійським прем’єром Сільвіо Берлусконі. Про те, які питання обговорювалися і які рішення були на ній ухвалені, не повідомляли. Ніколя Саркозі лише зауважив: «Ми впевнені у відповідальності італійських політичних, економічних і фінансових інституцій». До речі, європейські політики демонстрували до Італії та Сільвіо Берлусконі тепліше ставлення, ніж, наприклад, до грецького прем’єра. Пізніше стало відомо, що італійський прем’єр узяв певні зобов’язання з проведення реформ. Зокрема, Рим раніше погодився на пакет скорочення витрат на
60 млрд. євро, щоб переконати ЄЦБ у необхідності скуповування італійських боргових паперів. Проте до початку листопада стало очевидно, що виконати заплановані заходи італійці не зможуть, і потрібні були нові гарантії. Економіка Італії становить 17% економіки єврозони, і вона в сім разів більша за економіку Греції. Італія вважалася стабільнішою у фінансовому плані, оскільки уряд витрачав менше, ніж збирав податків. Уперше за багато років цього не вдалося зробити в кризовому 2009 році.

Недоліками італійської економіки вважають слабку регулятивну базу, економічну корупцію, старіння населення і низький приплив інвестицій. Якщо додати сюди такі фактори, як низькі темпи економічного зростання й при цьому зростання зарплат упродовж останніх років, усе це сумарно призвело до необхідності великих запозичень - борг Італії наближається до 2 трлн. євро, що більше за сумарний борг Греції, Іспанії, Португалії та Ірландії. На відміну від Греції, борги тут збирав уряд, який позичав для того, щоб розрахуватися за старими боргами. Італія живе з боргом, який перевищує 100% ВВП, з 1991 року. І сьогодні в європейських столицях дуже шкодують, що, попри явні недоліки, цю країну прийняли в зону євро. Тільки наступного року Італія повинна сплатити кредиторам 300 млрд. євро. У разі ж дефолту країни потрібна буде сума в 600 млрд. євро, яку єврозона попросту не зможе сплатити самотужки. Отже, як кажуть оптимісти, Італія надто велика, щоб упасти. Однак і такий сценарій не виключений - Італія надто велика, щоб її врятувати.

Криза послабила італійський уряд, який і так не був згуртований. Його популярність знизилася до 20%, і 75-річний Сільвіо Берлусконі робив відчайдушні спроби зберегти більшість у парламенті, неодноразово ставлячи питання про вотум довіри своєму кабінету. Однак на початку листопада, напередодні голосування з бюджетного питання, з’ясувалося, що його фракцію залишили вісім парламентаріїв. І хоча в підсумку він дістав підтримку законодавців, опозиція скористалася даним фактом, щоб укотре закликати прем’єра подати у відставку. Восьмого листопада Сільвіо Берлусконі, який домінував в італійській політиці останні 17 років і зазвичай з легкістю і навіть зневагою переносив мінливість політичної фортуни, вийшов у прямий ефір власного телеканалу й оголосив про плани піти у відставку. «Питання про те, хто повинен і хто не повинен керувати урядом, сьогодні менш важливе, ніж питання, що буде краще для країни», - сказав він. Водночас Берлусконі висунув умови, за яких він піде з посади: наступного тижня парламент Італії все-таки має затвердити пакет заходів, які передбачають скорочення бюджетних витрат, прискорення продажу держмайна на 15 млрд. євро та збільшення пенсійного віку на два роки - до 67 років. Утім, на думку експертів, цих заходів і однієї відставки Берлусконі буде недостатньо. Ринок відреагував на новину зростанням дохідності італійських держ­облігацій до рекордного рівня - понад 7%, що ускладнить для Рима залучення запозичень. Крім того, такий рівень дохідності, що вважається критичним, створить додаткові складнощі в обслуговуванні Італією свого боргу. Зазначимо, що після досягнення такого рівня дохідності Ірландія та Португалія попросили Євросоюз про фінансову допомогу. Італія поки що мовчить, а європейські політики думають, до чого вдатися, щоб урятувати Італію.

Таким чином, криза звалила ще один європейський уряд, але, на відміну від Греції, в Італії правляча партія «Народ свободи» втримає домінуючі позиції, і тепер італійський президент Джорджіо Наполітано може або призначити політика для формування нового кабінету, або оголосити про дострокові вибори в січні майбутнього року. Крім того, країна має також практику створення технічних урядів, які на початку 90-х призначалися на нетривалий строк з метою проведення досить болісних для країни реформ. Сьогодні, можливо, саме такий варіант буде підходящим для імплементації жорстких заходів, адже коаліційний уряд може на місяці загрузнути в дебатах, зводячи нанівець усі зусилля щодо протидії кризі.

Єврозона: виходу немає

За умов, що склалися, головне завдання європейців - не допустити провалу антикризових заходів, узгоджених наприкінці жовт­ня. Грецію, очевидно, продовжуватимуть змушувати виконувати взяті на себе зобов’язання, а Італію - м’яко підштовхувати до імплементації додаткових антикризових заходів.

Іншого варіанта, крім як домогтися бажаного і від Афін, і від Рима, як з’ясувалося, просто не існує. У розпал запеклих дебатів із приводу ймовірності грецького референдуму журналісти поставили запитання представникові Єврокомісії Кароліні Коттовій про те, що передбачають європейські угоди для країни, яка вирішить залишити зону євро. За її словами, «договори не передбачають виходу із зони євро без виходу з Євросоюзу, така нинішня реальність». Утім, вона згодом зауважила, що жодного іншого варіанта, крім збереження членства Греції в рамках єврозони, в Євросоюзі не розглядають. Слова представниці ЄК, однак, суперечать тому, що казали Папандреу розгнівані Ангела Меркель і Ніколя Саркозі другого листопада, вказуючи Греції на двері. Створено прецедент, коли про можливість виключення країни з зони євро було заявлено на найвищому рівні.

Та з’ясувалося, що, за правилами єврозони, вихід з неї неможливий. Цієї про­цедури просто не передбачили в Мааст­рихтському договорі. А те, про що казала пані Коттова, стосується статті 50 Ліса­бонського договору 2007 року, яка єдина згадує про можливість добровільного виходу країни - члена з Євросоюзу, але передбачає попереднє повідомлення й досить затягнуту процедуру. Водночас змусити когось піти чи виштовхати в шию з ЄС або єврозони практично неможливо. Як виявилося, ця тема взагалі слабко прописана в документах ЄС. У спеціальному 50-сторінковому дос­лідженні правознавця Європейського центробанку Феба Атанассіо «Вихід і вик­лючення з ЄС і єврозони: деякі міркування», датованому груднем 2009 року, сказано, що країна, яка виходить із Євросоюзу, залишає і єврозону - це очевидно. Водночас експерт вважає, що вихід з монетарного союзу без виходу з ЄС буде «немислимим», оскільки «членство в єврозоні юридично обов’язкове». І якщо країна добровільно може за 50-ю статтею Договору відмовитися від виконання зобов’язань перед ЄС, зняти з себе зобов’язання перед єврозоною вона не може і «зобов’язана» в такому випадку провести переговори з партнерами. Так він пояснює той факт, що процедуру виходу з єврозони не було прописано. Тут також зазначено, що відсутність чіткого механізму виходу з ЄС і єврозони може в ряді випадків призводити до того, що євро залишатиметься в обігу на території країн, які вийшли з єврозони.

Однак усе вище описане практично малоймовірне, вважає експерт. Принаймні, зазначає автор, механізму примусового виключення ні з ЄС, ні з єврозони не існує. З висновками даного експерта згодні не всі (у тому числі навіть його начальник - колишній глава ЄЦБ Жан-Клод Тріше), але кращого пояснення цієї правової колізії знайти не вдалося. Проблема справді існує. Вочевидь, з огляду на це минулої середи правляча в Німеччині партія «Християнсько-демократичний союз» на чолі з канцлером Ангелою Меркель виступила з пропозицією спрощення процедури добровільного виходу країн з єврозони.