ТВЕРЕЗИЙ ПОГЛЯД ІЗ ПАРИЖА

Раніше завжди чомусь вірилося, що паризьке повітря може лише п’янити. Виявилося, що так само добре воно протвережує, розсіює ілюзії та повертає на землю. Зі столиці Франції розрив (щоб не сказати провалля) між Україною та Європейським Союзом видно ширше і глибше, ніж із Києва. Тут дуже швидко виліковуєшся від набутого в Києві українського «центропупізму» й починаєш розуміти, що словосполучення «європейська інтеграція» незрівнянно частіше вживається без прикметника «українська», ніж з ним, і що писана торба «геополітичного становища України» не є тут найходовішим товаром. А при погляді на схід європейці, і насамперед французи, бачать кандидатів на вступ до ЄС, а потім Росію (чи навпаки). Ось десь між ними, у низині, затягнутій сірим туманом невідомості та непевності, і схована від французьких очей Україна. І крізь цей туман дуже непросто роздивитися, що відбувається в цій країні й куди вона реально рухається. Та, власне, і особливого бажання напружувати зір донедавна у французів не було. У Франції дуже мало знають про Україну і ще менше — хорошого. Втім, населення цієї країни взагалі мало цікавиться тим, що відбувається за її межами. Приміром, до 11 вересня на одному із найпопулярніших французьких центральних телеканалів не було жодної міжнародної передачі, а колеги з одного найбільшого і впливового видання розповіли, що останнім часом їхня газета змушена скорочувати свою зарубіжну кореспондентську мережу. Ось дуже показовий епізод, який досить наочно демонструє бачення місця України з Києва і з Парижа, й інтерес французів до нашої країни.

У той самий день, коли українські колеги захлинаючись розповідали, як «перелякана Європа» «прислала до Києва Шрьодера», щоб «не віддати Україну до рук Росії», ми, троє київських журналістів, розмовляли в Парижі з досвідченим колегою з одного крупного французького видання, що нібито пише про Україну. Нехай про наші парламентські вибори (про які в нас прийнято говорити, що за ними «пильно стежить уся Європа») вона довідалася лише від нас. Вразило інше: за час розмови журналіст (!), який начебто пише про Україну (!), не поставив нам, хоча ми щойно приїхали з Києва, жодного (!) запитання про нашу країну. Voila, як кажуть французи.

Офіційний Париж донедавна також мало цікавився Україною. І улюблена фраза всіх представників Заходу «Ви повинні допомогти собі самі» адресована українцям, у вустах французів (на відміну, скажімо, від оптимістично-обнадійливих інтонацій американців чи повчально-співчутливих — німців) найчастіше звучить відсторонено, холодно, а часом і зарозуміло.

Деякі вітчизняні експерти думають, що ще на зорі української незалежності наші політики та дипломати допустилися однієї грубої помилки, наполегливо порівнюючи Україну з Францією. Можливо, приблизна однаковість територій і чисельності населення здавалися їм достатньою підставою для таких паралелей, але для гордих французів, чия країна є членом ядерного клубу «великої сімки», постійним членом Ради Безпеки ООН, має великий вплив і в ЄС, і в НАТО, і взагалі вважає себе «колискою демократії», подібне порівняння межувало з образою. Крім того, у Парижа історично завжди були інші зовнішньополітичні пріоритети та інтереси.

Та, зрештою, він усе-таки помітив велику країну, що розташована південно-західніше від Росії. «Франція дуже довго йшла до розуміння, що Україна незалежна. Та коли французьке керівництво нарешті побачило, яка важлива Україна, з’ясувалося, що вже надто пізно — сьогодні ваша країна вже не така вільна, якою була після здобуття незалежності. Мені дуже не хочеться і дуже важко повірити, що після десяти важких років Україна знову повернеться до Росії», — заявив нам у Парижі один українознавець із Центру досліджень міжнародних відносин. Однак таких поборників української незалежності у Франції (на відміну, скажімо, від Штатів) мало. Всупереч існуючій у нас думці, що вся Європа страшенно налякана черговим сплеском «братерських почуттів» між Києвом і Москвою, жодної паніки на берегах Сени нам виявити не вдалося. Більшість наших співрозмовників із різноманітних французьких офіційних відомств цілком спокійно зауважували, що, знову ж, це справа виключно самої України, куди їй йти — до Росії чи Європи, «тим паче, що сьогодні Росія сама шукає зближення з Заходом». «Україна ще не визначилася зі своєю позицією, — пояснювали нам своє ставлення у французькому сенаті. — Нам усе зрозуміло з Прибалтикою, країнами колишнього соцтабору, усе зрозуміло з Білоруссю і Молдовою. Та куди піде Україна? Після спілкування з представниками дуже багатьох політичних груп у вашій країні ми були вкрай здивовані тим, що українська нація не усвідомлює необхідності для України мати власну державу, і що значна частина українського народу хотіла б створення неоСРСР».

У зовнішньополітичному відомстві Франції також вважають відносини України з Росією справою виключно цих двох країн.

Проте один із французьких дипломатів, у веденні департаменту якого знаходяться і зв’язки з нашою країною, визнав за необхідне нагадати і навіть підкреслити, що Росія, на відміну від України, не хоче вступати в Європейський Союз. А на запитання «ДТ», що в Парижі думають із приводу гасла деяких українських політиків (яке дуже подобається Москві) «До Європи — разом із Росією!», цей дипломат відповів дуже чітко: «Не треба ускладнювати. В України є всі можливості, щоб самостійно знайти своє місце в Європі». Інший же наш співрозмовник — співробітник Інституту міжнародних і стратегічних досліджень (мабуть, найпоінформованіший про нашу країну з усіх, із ким довелося спілкуватися в столиці Франції), вважає, що для України на даний момент найнебезпечніше — «йти до Європи повільніше, ніж Росія».

Чи вірять французи в те, що Україна справді зробила європейський вибір? «Є дуже багато слів. Вибір, мабуть, теж є. Та ще зовсім немає розуміння того, що несе за собою цей вибір, розуміння необхідності дуже великих реформ», — говорили одні дипломати. Інші ж обережно натякали: за нинішнього керівництва країни Україна навряд чи може розраховувати на серйозне зближення з Європейським Союзом.

У Парижі ми не помітили особливих очікувань із приводу підсумку наших наступних парламентських виборів. «Я думаю, вони будуть демократичнішими, ніж у Білорусі», — заспокоював нас один фахівець з Україні. «Я дуже не люблю і не поважаю вашого Кучму, але він усе-таки не Лукашенко», — втішав інший. Взагалі, підсумок українських виборів французькі експерти пророкувати не беруться і кажуть, що передумов для більшої демократичності, ніж на останніх президентських виборах в Україні, вони поки що не бачать. І досить скептично кажуть про роль західних спостерігачів: «Що з того, якщо вони можуть використовуватися вашою владою як прикриття: мовляв, у нас усе гаразд, дивіться, скільки було іноземних спостерігачів».

Крім «Репортерів без кордонів», нам здалося, що в «колисці демократії» мало кого справді хвилює розвиток демократії в Україні. На відміну від Німеччини і, особливо від Сполучених Штатів, чиї численні фонди й інститути вже давно працюють в Україні та допомагають нам «будувати демократичне суспільство», Франція віддає перевагу лише ролі стороннього спостерігача. «Це ваша країна, це ваші проблеми. Ви самі повинні будувати своє громадянське суспільство. Чим ми можемо вам тут допомогти?» — нерідко чули ми. Та, можливо, така позиція французів пов’язана ще й з тим, що в їхній країні взагалі немає системи фондів, аналогічної німецькій чи американській.

І останній штрих. На наше запитання, яке ми регулярно з образою ставили: «Чому ж у Франції так мало цікавляться Україною?» — ми дуже часто чули у відповідь інше: «А наскільки Україна серйозно зацікавлена Францією, якщо в Парижі вже рік немає українського посла?»