Туреччина від виборів до виборів: АТО, війна і коаліція, що не вдалася

Останній тиждень виявився насиченим офіційними зустрічами й гучними заявами як представників турецької влади, так і опозиції.

У вівторок, після півтора місяця невдалих спроб домовитися про створення коаліції з політичними силами, які перемогли на парламентських виборах 7 червня, прем'єр-міністр А.Давутоглу змушений був повернути президентові мандат на формування коаліційного уряду. Не вдалося заручитися підтримкою партнерів і з головної опозиційної Народно-республіканської партії (НРП).На жаль, як показали підсумки міжпартійних консультацій, принципових розбіжностей виявилося значно більше, ніж політичної волі йти на компроміси, і тепер країну очікують дострокові парламентські вибори. На тлі активізації діяльності радикальних організацій і згортання курдського "мирного процесу", посилення заходів безпеки та масових поліцейських рейдів у рамках розпочатої урядом антитерористичної операції, а також в умовах фактичної війни з бойовиками "Ісламської держави" (ІД) і силами Робітничої партії Курдистану (ПКК) у Сирії та Північному Іраку, країна стоїть на порозі нової передвиборної кампанії.

Reuters у п'ятницю повідомив, що президент Реджеп Ердоган оголосив про проведення дострокових парламентських перегонів 1 листопада.

Перше засідання парламенту і перші спроби домовитися

Уже на етапі формування президії та обрання спікера Великих національних зборів Туреччини (ВНЗТ) стало очевидно, що домовитися політичним силам, що пройшли до парламенту 25-го скликання, буде непросто. На початку липня в результаті тривалих переговорів у четвертому турі голосування спікером було обрано Ісмета Йилмаза - представника правлячої Партії справедливості і розвитку (ПСР), який на той момент обіймав посаду міністра національної оборони. Свого найближчого суперника - колишнього голову НРП і "старійшину" нинішнього парламенту Д.Байкала - він обійшов зі значною перевагою голосів (258 проти 182), продемонструвавши, що ПСР зберігає досить сильні позиції і в нових політичних реаліях. Однак відкриття першої парламентської сесії практично через місяць після проведення виборів і той ажіотаж у ЗМІ, яким супроводжувалася кожна заява лідерів на етапі її підготовки, явно свідчили про неготовність ключових сил поступитися своїми політичними амбіціями, уперше за останні 13 років отримавши можливість визначати "правила гри".

За турецькою Конституцією, у тому разі, якщо жодна з політичних партій не набирає достатньої кількості голосів для створення однопартійного уряду, президент доручає формування коаліції очільникові партії, яка посіла на виборах перше місце. Після цього між політичними силами, що подолали виборчий бар'єр, офіційно починається переговорний процес, на який за законом виділяється 45 днів.

На початку липня відповідний президентський мандат отримав голова ПСР - переможниці на виборах - чинний прем'єр-міністр А.Давутоглу. Після першого раунду зустрічей з представниками політичних сил, які пройшли до парламенту, Партія націоналістичного руху (ПНД) і прокурдська Демократична партія народів (ДПН) заявили про вихід з коаліційних переговорів. Тоді ж було запущено процес політичних консультацій між ПСР і головною опозиційною силою - НРП.

ПСР і НРП: партнери мимоволі

Минулого тижня, після п'яти раундів офіційних зустрічей, під час яких партійні делегації витратили понад 35 годин у пошуках точок дотику для вироблення загальної платформи майбутньої коаліції, сторони заявили про наявність "непереборних розбіжностей" і готовність іти на дострокові вибори.

Провальний результат переговорів між двома головними політичними конкурентами країни було нескладно передбачити.

По-перше, треба враховувати особливості політичної культури Туреччини, заснованої на принципі the winner takes it all - коли фактично будь-яка партія, що перемогла на виборах, як правило, прийшовши до влади, забуває про обіцянки створити інклюзивну, відкриту політичну систему і консолідує владу у своїх руках, звинувачуючи опозицію в державній зраді, терактах, змові із зовнішніми силами, спробах дестабілізувати ситуацію та інших гріхах. З іншого боку, опозиція часто бачить головну мету своєї діяльності в дискредитації партії влади, заявляючи про її неспроможність у ключових сферах держуправління, причетність до корупційних скандалів і вибудовуючи передвиборні кампанії на жорсткій критиці вищого керівництва країни.У результаті, змушені на певному етапі співпрацювати з політичними конкурентами, обидві партії ризикують втратити частину свого електорату, яка не готова зрозуміти і прийняти подібний "союз" в умовах уже значно поляризованого суспільства. Як показують нещодавні соцопитування, і виборці ПСР, і прибічники НРП або "не вітали", або ж повністю відкидали ініціативу створення цими партіями коаліції.

По-друге, підготовлений НРП список коаліційних умов продемонстрував, що її лідери розглядали переговори з ПСР швидше як зручну можливість озвучити свої вимоги і бути почутими владою, ніж як спосіб виробити єдину позицію, ідучи на взаємні поступки. Зокрема, серед т.зв. "14 пунктів НРП" - поновлення кримінальних переслідувань колишніх і нинішніх членів уряду ПСР, проведення антикорупційного розслідування щодо будівництва нового президентського палацу, отримання ключових посад у 14 з 16 міністерств, у т.ч. юстиції, економіки та іноземних справ. Чимало як для початку переговорного процесу.

По-третє, крім розподілу міністерських портфелів, істотні розбіжності виникли й на ідеологічному рівні, насамперед у сферах зовнішньої політики і національної освіти.

Нарешті, партії не змогли узгодити навіть назву і ключові завдання майбутнього коаліційного уряду. Пропозиція, озвучена ПСР, полягала у формуванні тимчасового (на чотири-шість місяців) "передвиборного" уряду або "уряду реформ". Згідно із цим сценарієм, оскільки існування коаліції ПСР-НРП протягом усього терміну повноважень є малоймовірним через істотні відмінності у політичних платформах партій, діяльність уряду мала би зводитися до реалізації двох завдань. Перше - провести реформи в тих сферах, де вдасться досягти компромісу. Друге - забезпечити підготовку до дострокових виборів, орієнтовно навесні 2016 р. Подібний сценарій дав би ПСР можливість, по-перше, бодай частково внести давно обіцяні поправки до Конституції (у т.ч. зниження виборчого бар'єра), по-друге - розділити з НРП відповідальність за необхідні країні, але досить болісні реформи. До того ж короткостроковий формат співробітництва дозволив би представити виборцеві такий несподіваний союз як "вимушений захід", зумовлений політичною відповідальністю за майбутнє країни і вимогами національної безпеки.

За версією НРП, коаліційна угода мала укладатися на чотири роки, бо кількох місяців було б явно недостатньо для вирішення всіх проблем, які накопичилися за 13 років однопартійного правління ПСР. При цьому сам уряд опозиційні лідери воліли називати "реставраційним", підкреслюючи тим самим складну ситуацію, в якій залишили країну їхні попередники.

У таких умовах шанси на створення коаліції були з самого початку близькі до нуля. Разом із тим, попри невдалий результат переговорів, їх не можна назвати зовсім безрезультатними. Більшість експертів схильні розглядати як головне досягнення вже сам факт встановлення конструктивного політичного діалогу між ПСР і НРП, які вперше вели переговори не з позиції непримиренних ворогів, а з позиції потенційних партнерів. Представники опозиції вперше отримали можливість докладно й публічно викласти своє бачення внутрішньої і зовнішньої політики ТР, а турецький політичний лексикон збагатився новим поняттям - "ознайомлювальні переговори".

Що далі?

Після невдалих спроб домовитися про створення коаліції з НРП і чергової зустрічі з лідером ПНД, яка також не увінчалася успіхом, А.Давутоглу змушений був повернути президентові мандат на формування уряду. З цього моменту головним на порядку денному стає питання - "хто?" поведе країну на дострокові вибори.

За законом, 23 серпня минає 45-денний строк, визначений Конституцією для формування коаліційного уряду. Оскільки ідея створення коаліції виявилася нежиттєздатною, Р.Ердоган має право особисто втрутитися у політичний процес і оголосити про формування технічного уряду, який і поведе країну на дострокові вибори. Що він і зробив.

У такому разі президент призначає прем'єр-міністра, який відповідатиме за створення "передвиборного" уряду, і кожна партія, що пройшла до парламенту, делегує своїх представників відповідно до відсотка голосів, отриманих нею на виборах. Цей технічний уряд і керуватиме країною до моменту відкриття першої сесії вже новообраного парламенту. Наразі ж представники всіх партій одностайні в одному: підготовка парламентських виборів - турбота парламенту, а втручання президента буде хоч і законним, проте надзвичайним заходом.

Разом з тим домовитися про створення перехідного уряду без втручання президента буде непросто. Голова ПНД Д.Бахчелі вже заявив, що його партія не делегуватиме своїх представників до технічного уряду, оскільки не уявляє себе за одним столом з депутатами курдської ДПН. Головна опозиційна сила - НРП, що прийшла на виборах з другим результатом, також має намір відмовитися від міністерських портфелів, щоб "не служити опорою" уряду, який більш ніж наполовину складається з представників ПСР.

Потрійний фронт турецької оборони: ПКК, ІД і ліворадикали

Особливістю нинішніх виборів, безперечно, стане визначальна роль факторів національної безпеки, які істотно вплинуть не тільки на процес підготовки до голосування, а й на його результати.

Поворотним моментом, що запустив новий цикл терору і збройного протистояння в країні, вважається теракт 20 липня в м. Суруч на кордоні з Сирією. Його жертвами стали понад 30 осіб - громадян Туреччини курдського походження, які зібралися на зустріч з представниками керівництва Демократичної партії народів для обговорення можливих варіантів надання допомоги сирійським курдам у їхній боротьбі проти сил "Ісламської держави". Терористом-смертником виявився 20-річний громадянин Туреччини, який, цілком ймовірно, перебував у лавах ІД.

Після вибуху в м. Суруч пролунала низка офіційних заяв перших осіб держави, було проведено екстрене засідання уряду, на місце події виїхав прем'єр-міністр. Однак незважаючи на загибель понад 30 осіб, жалоби в країні не оголошували, і загалом, на думку курдського населення Туреччини, подія викликала недостатню увагу й "неадекватно слабку реакцію" влади. У підсумку, у південно-східних областях країни (де компактно проживають етнічні курди) і найбільших містах (у т.ч. Стамбулі, Ізмірі та ін.) було організовано серію акцій протесту, під час яких у результаті сутичок з поліцією кілька людей було поранено, десятки - затримано.

Протягом кількох наступних днів теракти та збройні напади на поліцейські дільниці й жандармерії у південно-східних провінціях почали набувати масового характеру, у регіон перекинули додаткові сили внутрішніх військ і ЗС Туреччини. Це дозволило президентові ТР Р.Ердогану оголосити про початок повномасштабної антитерористичної операції по всій країні, згортання "курдського мирного процесу" і намір продовжувати боротьбу доти, доки "у країні не буде знищено останнього терориста і залито в бетон останню зброю, спрямовану проти Турецької Республіки". Тоді ж Генеральна прокуратура Туреччини розпочала розслідування у справі про можливу заборону курдської Демократичної партії народів, що перемогла на минулих парламентських виборах із 13% всенародної підтримки. Її співголів - Ф.Юксекдаг і С.Демірташа, як і ряд інших депутатів від ДПН, звинувачують у співробітництві з терористичними організаціями (насамперед ПКК), закликах до неправомірних дій та розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. Зокрема, досліджуються тексти публічних виступів партійних лідерів, у яких вони відкрито заявляли про співробітництво з курдськими загонами народної самооборони та "Демократичним союзом" у Сирії.

Паралельно з антитерористичною операцією, проведеною в країні силами поліції та жандармерії, 24 липня ВПС Туреччини завдали перших ударів по позиціях ПКК у Північному Іраку. Повідомляється про загибель більш як 300 і поранення близько 400 бойовиків ПКК. Реакція у відповідь не забарилася - по всій Туреччині прокотилася нова хвиля терактів, а новини з південно-східних областей країни тепер швидше нагадують воєнну хроніку.

Водночас уже через день після теракту в м. Суруч президенти ТР і США досягли згоди про посилення співробітництва в боротьбі з силами ІД. Головним результатом домовленостей стало надання ВПС коаліції права на використання турецької військової бази Інджирлик, що розташована за 150 км від сирійського кордону, для завдання повітряних ударів по цілях ІД у Сирії. Разом з тим Анкара наполягає на необхідності створення "зон безпеки" уздовж турецько-сирійського кордону, вільного не тільки від ІД, а й від сил загонів курдської самооборони. Поки переговори з союзниками з цього питання тривають, понад 2,5 млн сирійських біженців залишаються тимчасовими переселенцями на території Туреччини і важким тягарем для її економіки.

Минулого тижня Туреччині довелося згадати назву ще однієї терористичної організації - ліворадикальної "Революційної народної визвольної партії (фронту)" (РНВП-Ф), яка причетна до вибуху біля посольства США в Анкарі в лютому 2013 р. Цього разу збройного нападу зазнало американське генконсульство у Стамбулі, що ще сильніше дестабілізувало ситуацію у 15-мільйонному мегаполісі після нещодавньої серії вибухів у поліцейських відділках у різних районах міста.

В одному з останніх інтерв'ю віце-прем'єр-міністр ТР Н.Куртулмуш зазначив, що сьогодні Туреччина змушена вести війну з терористичною загрозою водночас на три фронти - з РНВП-Ф усередині країни, силами ПКК у Північному Іраку та бойовиками ІД у Сирії. Очевидно, що саме події на цих фронтах багато в чому визначать результат боротьби ще на одному, не менш важливому, - внутрішньополітичному фронті.

* * *

Сьогодні щось прогнозувати не беруться ні самі політики, ні експерти. Однак цілком імовірно, що кожна з партій, що бере участь у виборах, спробує максимізувати вигоди від несприятливої ситуації у сфері безпеки.

Украй права ПНД, мабуть, спробує зіграти на зростанні націоналістичних настроїв у суспільстві, зважаючи на провал "курдського мирного процесу" і спроби проголосити "курдську автономію" на території однієї з південно-східних провінцій країни.

Прокурдська ДПН підходить до цих виборів як демократично обрана партія з 13% загальнонародної підтримки, подальше майбутнє якої залежить уже не від волі народу, а від рішення Конституційного суду. Фактор, який може зіграти ключову роль у мобілізації підтримки електорату, що ще "не визначився".

Водночас правляча ПСР залишається для турецького виборця, який добре пам'ятає невдалий досвід коаліційних урядів минулих років, єдиною партією, потенційно здатною сформувати однопартійний уряд, гарантувавши тим самим стабільність політичної системи і швидкість ухвалення рішень в умовах подальшого зростання терористичної загрози, участі ЗС країни у воєнній операції в сусідній державі та стрімкого падіння курсу національної валюти. Головний радник президента Б.Кузу вже заявив, що всі нинішні проблеми в країні виникли через те, що вчасно не вдалося перейти до президентської форми правління. Іншими словами, хочеш стабільності - голосуй за партію влади.

Нарешті, хоч би якими були результати цих виборів, від них залежатиме не тільки майбутнє самої Туреччини, а й значною мірою - усього регіону. Член НАТО й активний учасник міжнародної коаліції в Сирії, яка має з нею 911 км спільного кордону, країна, в якій за різними оцінками проживають від 12 до 15 млн етнічних курдів і понад 2,5 млн сирійських біженців, - Туреччина сьогодні залишається одним з небагатьох "острівців стабільності" на Близькому Сході. Майбутнє ж цієї стабільності залежить переважно від того, чи зможе нова влада - незалежно від її партійної символіки - зберегти в країні крихкий баланс між бажанням демократії і вимогами національної безпеки.