Ціна миру

Вигравши війну на полі битви, Азербайджан намагається закріпити її за столом переговорів. Наступного дня після взяття азербайджанцями Шуші, ключового міста в обороні Нагірного Карабаху, коли бої йшли вже на околицях столиці невизнаної республіки Степанакерта і розгром вірменів був не за горами, президенти Азербайджану, Вірменії та Росії несподівано підписали заяву про припинення вогню з 10 листопада, яка складається з дев'яти пунктів. Із її повним текстом можна ознайомитися тут.

Згідно із заявою, Азербайджан відновлює суверенітет над тими районами «пояса безпеки» навколо невизнаної республіки, яких він ще не повернув під свій контроль воєнним шляхом, а також залишає за собою райони Нагірного Карабаху, котрі опинилися під контролем азербайджанської армії до 10 листопада, зокрема й Шушу. Баку також отримує транзитний коридор, що проходить по вірменській території, який з'єднає Нахічеванську автономну республіку та Азербайджан і перебуватиме під контролем російських прикордонників.

Своєю чергою, Вірменія, що змушена відповідно до досягнутих домовленостей вивести з Карабаху вірменські збройні сили, зберігає за собою Степанакерт, а також райони республіки, контрольовані вірменами до 10 листопада. Крім того, вона отримує для транспортного сполучення між Карабахом і Вірменією Лачинський коридор завширшки п'ять кілометрів. Його контролюватимуть російські миротворці наступні п'ять років. При цьому передбачено, що російський контингент, розміщений уздовж лінії зіткнення в Нагірному Карабасі й уздовж Лачинського коридору, може залишитися й довше.

Нарешті, внутрішньо переміщені особи та біженці повертаються в Карабах і прилеглі райони під контролем Управління Верховного комісара ООН у справах біженців.

Очевидно, що тристоронню заяву готували не одну-дві години, а протягом багатоденних консультацій за безпосередньої участі росіян і турків. А ось тригером для підписання заяви стало не тільки встановлення Баку контролю над Шушею, а й збитий азербайджанцями в понеділок увечері над територією Вірменії російський вертоліт Мі-24. Зважаючи на стан вірменської армії, дуже ймовірно, що ця угода про припинення вогню проживе трохи довше, ніж три попередні.

Загалом, Баку досяг усього, чого вимагав на переговорах останні чверть століття, і навіть більше: повернув контроль над районами, що входили в «пояс безпеки», отримав коридор у Нахічеванську автономну республіку, домігся повернення тимчасово переміщених осіб, узяв під контроль Шушу й не надав статусу Карабахові. При цьому Ільхам Алієв став в Азербайджані національним героєм і забезпечив своїй сім'ї владу на довгі роки.

Можливо, для Алієва все це переважило негатив від передбаченого в заяві розміщення в Нагірному Карабасі російського миротворчого контингенту. Однак зафіксовані в заяві положення ще не означають завершення нагірно-карабаського конфлікту. За великим рахунком, його знову заморозили. І таким конфлікт залишатиметься доти, доки Баку і Єреван не підпишуть мирний договір, російських миротворців не виведуть, а два народи не усвідомлять необхідності мирного співіснування.

Ну, а поки що збереження такої собі подоби вірменського анклаву під «парасолькою» російських військових — поступка Баку Єревану, що дозволяє вірменам зберегти обличчя в катастрофічній ситуації військової поразки.

Судячи з тристоронньої заяви, в короткостроковій перспективі Нагірний Карабах, що зменшився десь учетверо, залишається під контролем вірменів. І в цій ситуації абсолютно незрозуміло, як будуватимуться відносини азербайджанського уряду та нагірно-карабаської влади. Для азербайджанців Карабах — це Азербайджан, і на регіон поширюється суверенітет Баку. Інша річ, що суверенітет Баку над регіоном усе-таки буде обмежений присутністю там іноземного контингенту.

А ось у далекосяжній перспективі, зважаючи на майбутню зміну демографічної ситуації в регіоні, Карабах перейде під контроль азербайджанців. При цьому Баку, швидше за все, реалізовуватиме сценарій культурної автономії, про що вже неодноразово говорив Ільхам Алієв.

Якщо на азербайджанських вулицях тріумф і гуляння з приводу «капітуляції Вірменії», то на вірменських — протести проти «капітулянтської» угоди.

У ніч із понеділка на вівторок обурені вірмени штурмували будівлі уряду й парламенту, вимагаючи відставки Нікола Пашиняна. Не знайшовши прем'єра, протестувальники побили спікера парламенту, представника правлячого блоку «Мій крок» Арарата Мірзояна. Однак наступного дня ситуація у вірменській столиці вже була більш-менш спокійною. Проте становище Пашиняна, якого обвинувачують у зраді, хитке. Вірменські політики побоюються початку громадянської війни або перевороту.

 За словами наших співрозмовників, прем'єр-міністра підтримують армія та спецслужби. Проте рівень популярності Пашиняна в суспільстві значно знизився, а опозиційні партії налаштовані послати його у відставку. Та тільки чи був у вірменського прем'єра вибір у ситуації, що склалася? Глава НКР Араїк Арутюнян заявив: «Якби бойові дії тривали, то впродовж кількох днів ми б втратили весь Арцах (так вірмени називають Нагірний Карабах. — В.К.), мали б більше жертв».

Сам же Пашинян стверджує, що прийняв рішення підписати угоду стосовно Нагірного Карабаху після того, як на цьому наполягли військові. «Армія казала, що треба зупинитися, є певні проблеми, для вирішення яких або не видно перспектив, або ресурси для їх вирішення вичерпані», — заявив вірменський прем'єр-міністр. За його словами, в країні також були проблеми з мобілізацією резерву для продовження війни.

Якщо для Єревана ця угода — можливість утриматися на краю прірви, то мотиви Баку викликають запитання. Чому азербайджанське керівництво вирішило підписати угоду, коли повна перемога здавалася такою близькою? Адже позиції Баку на переговорах були б значно сильнішими, якби він захопив Степанакерт. Навіщо Алієв увійшов у пастку, погодившись на присутність російських миротворців в Азербайджані, які вирушили в Нагірний Карабах, коли ще не відлунали нічні заяви лідерів трьох країн?

В Азербайджані добре пам'ятають уроки присутності російських «блакитних касок» у Грузії. І розуміють, що російський миротворчий контингент в Азербайджані — це важіль тиску на Баку. Ось ці чинники й примушували до останку сумніватися в реалістичності плану Кремля послати свій контингент у Карабах. Проте Москві вдалося протиснути свій план і врятувати союзника по ОДКБ, посилити вплив на Єреван і Баку, а також зміцнити позиції на Південному Кавказі.

Які аргументи навели росіяни, що переконали азербайджанців і турків? Перспективи зростання міжнародного тиску на Баку у разі продовження воєнної операції в Карабасі? Компромат на сім’ю Алієвих? Обіцянки поставок нових озброєнь? Чи погрози припинити імпорт азербайджанських овочів та фруктів? Експерти, з якими я обговорював ситуацію в Карабасі, не наважуються висунути переконливі версії: поки що катастрофічно мало інформації, щоб відповістити на запитання «чому?».

Але, попри всі мінуси рішення Алієва погодитися на присутність в Азербайджані російських миротворців, є й плюси. Насамперед, тепер не азербайджанці, а росіяни відповідатимуть за вірменське населення Нагірного Карабаху. Таким чином Баку виводиться з-під критики за очікувані від нього етнічні чистки. Втім, навіть присутність двохтисячного російського контингенту — зовсім не гарантія того, що вірмени залишаться жити в Нагірному Карабасі у складі Азербайджану: висока ймовірність, що через п'ять років їх практично не буде в цьому регіоні.

Питання викликала й відсутність у миротворчій операції Туреччини — одного з основних регіональних гравців. І хоча про турецьких миротворців згадав у своєму нічному зверненні Алієв, пізніше в Єревані й Москві спростували їхню участь у миротворчому контингенті. «Про це сторони не домовлялися. Перебування турецьких солдатів у Карабасі не було погоджене», — сказав прессекретар президента РФ Дмітрій Пєсков. Подібне заявила й прессекретарка прем'єр-міністра Вірменії Мане Геворкян.

Однак на сайті президента Азербайджану викладено запис відеорозмови російського і азербайджанського президентів. Там Алієв прямо каже Путіну, що миротворча місія в Карабасі проходитиме з участю Туреччини, на що той не висловлює жодних заперечень. На тлі підозр, що Москва відступила від досягнутих домовленостей, російське МЗС пояснило: йдеться про участь турків у російсько-турецькому миротворчому центрі контролю над припиненням вогню, створення якого передбачається тристоронньою заявою.

Причина ж відсутності турків у миротворчому контингенті, швидше за все, криється в позиції вірменів, які пам'ятають про геноцид 1915 року й не забувають про військову підтримку Туреччиною Азербайджану під час другої нагірно-карабаської війни. Загалом, відправлення турецьких миротворців у Карабах не сприяло б стабілізації ситуації і несло б Анкарі певні репутаційні проблеми. За попередніми ж планами, якщо судити з витікань у російській пресі минулих вихідних, очікувалася поява і турецьких «блакитних касок».

Хоч Анкара й не взяла участі у формуванні миротворчого контингенту, вона не лишилась обділеною, продемонструвавши свою провідну роль у регіоні, де останні десятиліття домінувала Москва. Схоже, надалі вплив Туреччини посилюватиметься не тільки в Азербайджані та Грузії, а й в усьому Чорноморському регіоні. І тепер Росії доведеться конкурувати з Туреччиною в регіонах, які Кремль вважав традиційною сферою свого впливу. А з перемогою Джо Байдена на президентських виборах у США Москві доведеться суперничати на Південному Кавказі ще й із Вашингтоном.

Ставши посередником в укладанні угоди між Баку і Єреваном, Москва демонструє, що вона зберігає статус гравця на Південному Кавказі. Втім, уже не основного, а одного з кількох. Проте Росії вдалося отримати важіль впливу на Азербайджан і практично повністю узалежнити Вірменію від себе, дискредитувавши при цьому Пашиняна й покаравши вірменів за революцію 2018 року. Але платою за це стало погіршення її іміджу у вірменському суспільстві. Однак для Кремля це неістотно. Адже там думають, що Вірменія від Росії нікуди не подінеться.