Тривалий тет-а-тет із переходом до па-де-труа

Нарешті у закордонних пересуваннях президента України та його команди з’явилася столиця, важливість відвідання якої є зрозумілою для українського загалу. Париж є співавтором Нормандського формату та Мінських домовленостей, саме йому (разом із Берліном) Європейський Союз довірив пошук дипломатичних шляхів стабілізації ситуації в Донбасі. На тлі її критичного загострення через провокації путінського режиму необхідність провести очні консультації з французьким керівництвом не викликає сумнівів, надто коли до двох президентів — хоч і віртуально — приєдналася канцлерка Німеччини.

Головна тема дво- і тристоронніх переговорів є майже самоочевидною: навіть в епоху пандемії немає для нас теми важливішої за протидію російській агресії, яка знову ризикує перейти у гарячу фазу. Набагато складніше визначити, що виклали на стіл переговорів лідери трьох держав і з чим вони залишили залу, в якій відбувалися перемовини.

У пошуках відповіді, яка бодай частково відображала б реальний стан речей, залишається тільки препарувати тексти офіційних повідомлень, матеріали прес-конференцій і пізніше аналізувати те, що вважатимуть за потрібне повідомити «джерела, близькі до переговорів». Мені вже доводилося писати, що таємниця є нормальним знаряддям дипломатичної практики. Втім, зовсім ненормальною є ситуація, коли громадськість не отримує достатньої та вчасної інформації щодо нашої позиції з екзистенційних для країни питань і результатів відповідних перемовин. Наприклад, хотілося б знати, яким є детальний зміст франко-німецьких «кластерів», які збираються обговорити 19 квітня радники президентів та канцлерки. До речі, там, мабуть, буде і пан Козак, який нещодавно лякав нас можливістю «кінця України як держави».

Якщо виходити з тексту інтерв’ю, яке Володимир Зеленський дав газеті «Ле Фігаро» напередодні візиту, то він їхав до Парижа насамперед із наміром «достукатися» до Емманюеля Макрона, спонукати французьких партнерів підвищити активність на нормандському напрямі аж до того, щоби зробити йому «штучне дихання» та примусити працювати «один орган», очевидно, Росію. Сподіваюся, що український президент знайшов правильні слова і переконливі аргументи під час зустрічі віч-на-віч, яка тривала понад півтори години, щоби його французький колега зрозумів усю драматичність і небезпечність сучасної ситуації для України та Європи — після місяців заспокійливої риторики про «перемир’я», яке начебто працює, незважаючи на постійні втрати з української сторони.

Наразі невідомо, якою була переговорна позиція Е.Макрона. Загалом характерною рисою управлінського стилю нинішнього очільника Франції є максимальна герметичність, нетерпимість до будь-яких несанкціонованих витоків інформації. Не стала винятком підготовка до нинішньої зустрічі: всі мої французькі співрозмовники констатували режим «радіо тиші» з боку Єлисейського палацу.

Якщо повертатися до лікарської аналогії з інтерв’ю президента України, то здатність Франції ефективно виконувати функції реаніматолога залежатиме від подолання амбівалентності французької дипломатії на російсько-українському напрямі, що полягає у наявності чіткої позиції із підтримки суверенітету та територіальної цілісності України, збереження режиму санкцій проти Росії поряд з ілюзією щодо можливості налагодити конструктивні відносини з нею навіть за путінського режиму.

Останнім часом я чув думки стосовно подальшої еволюції ставлення французького президента до путінської Росії. Він, буцімто, нарешті зрозумів безперспективність очікувань щодо зміни поведінки Владіміра Путіна завдяки «новій якості» діалогу з ним, появі в ній конструктивної складової, готовності до співробітництва із Заходом на цивілізованих умовах, принаймні в коротко- і середньостроковій перспективі. Разом з тим для нас (якщо припустити, що це твердження відповідає дійсності) суттєвими є насамперед практичні наслідки інтелектуальних вправ у формі нових політичних кроків чи, мінімально, нових політичних акцентів.

Зокрема, чітке розуміння того, хто є агресором, а хто — країною-жертвою агресії, яке публічно продемонстрував Е.Макрон ще в процесі президентської кампанії 2016–2017 років, не надто стикується з намаганням займати рівновіддалену позицію незаангажованого посередника під час майже кожного погіршення ситуації в Донбасі, закликаючи до стриманості обидві сторони. Саме такою була перша франко-німецька реакція на останню ескалацію напруги, спричинену нарощуванням російської військової присутності. Тональність почала змінюватися тільки після заяв Джозефа Байдена та інших американських високопосадовців.

Таким чином, важливо побачити, які рецепти для подолання нинішньої кризи та реанімації «Мінська» запропонував франко-німецький дует і якою була реакція української сторони. Можна з достатнім ступенем ймовірності припустити, що наріжною темою перемовин у всіх форматах був пошук варіантів «розмінування» ситуації в Донбасі, яка стала вибухонебезпечною. З іншого боку, важко уявити, щоб франко-німецькі партнери запропонували нам «ліки» інші, ніж заспокійливі, або були готові надати якісь нові типи допомоги на кшталт летального озброєння, або ініціювати посилення санкцій проти Росії. В цьому ж контексті, попри мою персональну підтримку закликів В.Зеленського до надання Україні ПДЧ або членства в ЄС, у системі реальних координат і Франція, і Німеччина явно не будуть серед наших промоутерів у вирішенні цих завдань. Якщо я правильно зрозумів слова президента України на його брифінгу в Парижі, Е.Макрон навіть не пообіцяв дати відповідь на переданий йому проєкт відповідної декларації.

Заява, зроблена за підсумками тристоронніх переговорів речником федерального уряду Німеччини, також свідчить про відсутність ознак «доданої вартості» після зустрічі в Парижі. Звичайно, важливо, що Франція і Німеччина разом із Україною закликали до відведення російських «підкріплень» від кордону з Україною, але в усьому іншому ця заява має загальний характер, до якого ми вже звикли (звикли, мабуть, і росіяни) і який явно не відповідає гостроті поточного моменту.

Нова хвиля російської агресії та міжнародна реакція на неї, включно із сьогоднішніми зустріччю і відео-конференцією, дає привід замислитися над двома речами.

По-перше, чи є майбутнє у Мінського процесу? Паризький саміт 2019 року, заяви В.Путіна на ньому і подальший розвиток подій остаточно показали неможливість — за умов тотально деструктивної позиції Росії — вирішити в його рамках проблеми, які є принциповими для врегулювання ситуації в Донбасі згідно з національними інтересами України. Чи може щось реально змінити ще одна зустріч радників чи навіть глав країн нормандської четвірки? Згадується один із канонів кремлівської дипломатії: для досягнення своїх цілей затягнути суперника в нескінченний переговорний процес.

По-друге, нинішня ситуація знову продемонструвала недостатній рівень практичної мобілізації владних інституцій і суспільства в справі протистояння російській агресії. Сплески активності та емоцій не можуть замінити повсякденної ефективної роботи з підвищення оборонної спроможності держави, якій має бути підпорядкована вся діяльність державного апарату й економіки країни. А ми маємо пам’ятати, що війна, на жаль, триває, і майбутнє країни та кожного з нас залежатиме від її підсумкового балансу.