Третій етап революції троянд

Ні нічні обстріли Цхінвалі, ні грізні заклики Михайла Саакашвілі поки що не змогли переконати лідера Південної Осетії Едуарда Кокойти в хибності обраного ним курсу — на повне розмежування з Грузією, об’єднання з Північною Осетією та входження до складу Російської Федерації. Здавалося б, без застосування сили режим Кокойти не зламати. Однак грузинські власті запевняють, що вони здатні вирішити проблему за столом переговорів. Так само, як і контролювати ситуацію в зоні грузинсько-осетинського конфлікту. «Атмосфери війни немає, є спроба штучної мілітаризації й інформаційної агресії», — звучить із вуст високопоставлених грузинських дипломатів. Тим часом президент Саакашвілі не втомлюється повторювати: якщо вибухне збройний конфлікт, це буде конфлікт між Грузією та Росією.

Сказати, що ці слова мають якийсь магічний вплив на російських можновладців, було б неправдою. Не встиг ущухнути скандал зі зміною російськими миротворцями своєї бронетехніки в зоні конфлікту на новішу (йшлося про появу чотирьох десятків БМП і БТР), як представники грузинської влади заговорили про наплив у Південну Осетію російських найманців. Усього, за даними офіційного Тбілісі, у Джавському районі зібралося до тисячі бойовиків: «не тільки так званих добровольців з Північного Кавказу, а й арабів, котрі встигли повоювати в Чечні». Цікаво, що міністерство внутрішніх справ Південної Осетії також заявляло про наявність у зоні конфлікту найманців-кистинців (етнічних чеченців, які проживають у Панкіській ущелині), найнятих Грузією.

Водночас Кремль погодився задовольнити прохання Тбілісі й усунути з посади командуючого змішаними силами з підтримання миру в зоні грузинсько-осетинського конфлікту Святослава Набздорова. Грузинське керівництво генерал не влаштовував надмірною схильністю до усякого роду політичних заяв. Навіть сторонні спостерігачі стверджують, що Набздоров поводився останнім часом так, начебто він командував російськими військами, які вже захопили Грузію.

Швидше за все, вважають експерти, прийняти таке рішення Москву змусив ультиматум грузинської сторони: у разі продовження генералом своїх повноважень Тбілісі погрожував вийти з Дагомиських угод 1992 року. У Кремлі добре розуміли, що такий крок спричинив би ліквідацію миротворчих сил. Відповідно, російські війська втратили б юридичне право перебувати в Південній Осетії.

Грузинське керівництво не залишилося в боргу: Саакашвілі стримав своє слово і пом’якшив для російських громадян візовий режим. Відтепер, щоб отримати штамп у паспорті, росіянам не треба звертатися у диппредставництво Грузії в РФ або інших країнах: печатку можна поставити прямо в аеропорту Тбілісі або Батумі. Кроку у відповідь у грузинській столиці чекають і від російської сторони.

Однак відносини між Москвою та Тбілісі цього тижня знову напружилися до небезпечної межі. Однією з причин цього послужив обстріл у районі осетинського села Сарабук російської делегації на чолі з головою комітету у справах СНД Держдуми РФ Андрієм Кокошиним. Власті Південної Осетії відповідальність за цей інцидент поклали на грузинську сторону. Тбілісі свою причетність до обстрілу не підтвердив, а держміністр Грузії Георгій Хаіндрава зауважив, що грузинську сторону взагалі не сповістили про те, що російські парламентарії мають намір поїхати в зону конфлікту. «Якби нас заздалегідь поінформували про такий намір російської сторони, то ми попередили б усіх у Південній Осетії, що туди збираються гості», — запевнив міністр.

Тривають суперечки і навколо моніторингу Рокського тунелю силами військових спостерігачів ОБСЄ, чого домагається грузинське керівництво і що викликає у лідера невизнаної республіки надто хворобливу реакцію. Хто-хто, а він розуміє: якщо грузинам усе ж удасться довести міжнародній спільноті, що через тунель із Росії в Південну Осетію надходить зброя, військова техніка і наркотики (а не тільки огірки й помідори, як стверджують у Москві), то це стане першим кроком до фактичної блокади «уламка імперії».

От тоді Кокойти навряд чи знадобляться споруджені навколо Цхінвалі дзоти й бліндажі. Так само, як і «правові аргументи», до яких південноосетинський лідер початків звертатися із завидною частотою. В інтерв’ю російським виданням політик постійно стверджує: якщо кого і треба вважати сепаратистом, то це... Грузія. Вона, мовляв, вийшла з Радянського Союзу, порушивши конституцію, у котрій чітко прописано: «при створенні окремої держави має враховуватися думка тих утворень, які провели у себе референдум».

Утім, значно більший резонанс викликали зізнання південноосетинського лідера, що ще в січні цього року грузинська сторона намагалася підкупити його за двадцять мільйонів доларів і пост віце-президента Грузії. Е.Кокойти стверджує, що грошовими винагородами й посадами в грузинському уряді також «заманювали» інших південноосетинських чиновників.

Однак деякі експерти припускають, що розкручена президентом тема двадцятимільйонного хабара — не що інше, як ще одна спроба підвищити серед населення республіки свій рейтинг, що неухильно падає (за іншою версією, Кокойти просто сам призначив собі ціну).

Самі південноосетинці кажуть, що готові терпіти навіть нічні обстріли, аби ситуація в республіці зрушила з місця. «Ну скільки вже можна борсатися в цьому болоті!» — зірвався в розмові з автором цих рядків один цхінвальський підприємець. Вочевидь, дається взнаки так званий чинник другої генерації. Представникам нового покоління далека риторика Кокойти й інших «борців за незалежність». Вони класифікують себе як заручників Росії, котрі ніяк не можуть позбутися «стокгольмського синдрому».

Так чи інакше, вся подібність із аджарським сценарієм поки обмежується людьми з букетами троянд, що прибули на кордон між Грузією та Південною Осетією. А Цхінвалі ж не останній пункт у «хрестовому поході» Саакашвілі. До четвертого етапу революції троянд, який безсумнівно відбудеться після підкорення південноосетинських висот, уже готуються в Абхазії.

Минулого тижня власті невизнаної республіки провели військові навчання своїх збройних сил — усупереч жорстким заявам із боку Тбілісі. Маневри проходили на території, контрольованій колективними миротворчими силами СНД. Потім спішно організували кадрові перестановки в керівництві республіки. Президент Владислав Ардзінба призначив повноважного представника Абхазії в Росії Ігоря Ахбу міністром закордонних справ (причому з правом збереження за останнім його попередньої посади). Своє головне завдання шеф абхазької дипломатії окреслив приблизно так: домогтися визнання незалежності Абхазії міжнародною спільнотою, дотримуючись курсу на «тісніше зближення з Росією», чиїми громадянами, за його твердженням, є близько 70% жителів Абхазії.

І звісно ж, саме до РФ звернулося керівництво цієї невизнаної республіки в першу чергу після наказу Михайла Саакашвілі топити всі судна, що ввійдуть у порт Сухумі без згоди грузинської влади.

Це розпорядження президента Грузії викликало справжню дипломатичну війну між Тбілісі та Москвою, котра вкрай різко відреагувала на рішучу заяву М.Саакашвілі. Президент Грузії висловився проти відвідання Абхазії російськими туристами. Коли остаточно врегулюється ситуація навколо Абхазії й «коли всі минулі трагічні сторінки будуть закриті», тоді «російські туристи будуть найбажанішими в Абхазії», сказав він. «Тоді приїжджайте й витрачайте свої гроші. Нині ж, якщо хочете приїжджати на катерах у Сухумі, прийміть і те, що відбулося там кілька днів тому, коли наш бойовий корабель відкрив вогонь по судну-порушнику», — попередив М.Саакашвілі. МЗС РФ відразу заявило, що «російська сторона попереджає: будь-які спроби завдати шкоди і, тим більше, зазіхнути на життя російських громадян, зустрінуть належну відсіч», «відповідно до норм міжнародного права подібні демарші, якщо вони будуть реалізовані, можуть розцінюватися як ворожий акт з усіма наслідками, котрі звідси випливають», «російські громадяни мають право вибирати місця відпочинку, яким вони віддають перевагу». Натомість МЗС Грузії розцінив реакцію Росії «як агресивну і неадекватну». «Законна вимога Грузії про закриття акваторії Абхазії повністю відповідає нормам міжнародного морського права, рішенню глав держав СНД від 19 січня 1996 року і розпорядженню президента Грузії від 31 січня 1996 року», — говориться в заяві зовнішньополітичного відомства Грузії, яке також нагадало, що «Абхазія та її територіальні води знаходяться під юрисдикцією Грузії, що визнає й сама Російська Федерація».

Чия репліка наступна?