Третій авторитарний експеримент Росії

Можна було б припустити, що саме російська новітня історія застерігає від ризиків надто тривалої та сильної централізації влади. Недавнє минуле Росії - як царське, так і радянське - наочно ілюструє, які в остаточному підсумку сумні наслідки для держави та її населення може мати багаторічна авторитарна удавана стабільність. Аж до середини 1980-х радянська влада здавалася настільки міцною, що російські дисиденти пили за «безнадійність нашої справи». Більш ніж за сто років до цього відомий російський поет і апологет самодержавства Федір Тютчев проголосив, що «в нинішньому стані світу лише російська думка достатньо віддалена від революційного середовища, щоб тверезо оцінити те, що відбувається в ній».

Читаючи тексти нинішніх захисників путінської «вертикалі влади», мимоволі згадуєш цей та інші приклади російського недорозуміння сутності сучасної політики (тим паче в поліетнічних державах). Різні недоліки авторитарного правління - починаючи з нечітких механізмів розв’я­зання конфліктних ситуацій та питання «престолонаступництва» або ж недостатньо міцного зворотного зв’язку із суспільством і до його обмеженого інноваційного потенціалу - добре відомі. На цьому тлі Росії сьогодні потрібні не третій і четвертий строки повноважень Володимира Путі­на, а швидше щось протилежне. З кожним новим роком, у якому країна перебуває з авторитарним вектором розвитку, їй буде дедалі складніше «плавно» піти з цього шляху в політичне «нікуди», яким Росія йде від початку другої чеченської війни та думських виборів 1999 року.

«Міжцарів’я» Дмитра Медведєва як президента РФ в 2008-2012 рр. дало короткочасну надію, що російська політична еліта усвідомлює ризики тривалих диктаторських повноважень для виконавчої влади. Медведєв сам відкрито висловлював подібні побоювання. Оголошення ж про повернення Путіна на пост президента, а також про його проект Євразійського союзу восени 2011 року були протверезними. Вочевидь, у наступні роки Путін консолідуватиме нинішній російський режим. У найгіршому разі він тим самим мимоволі закладе основи для третього колапсу російської держави за менш ніж 150 років.

Ідея про те, що Путін у змозі провести реальну модернізацію Росії «зверху», ґрунтується здебільшого на уявних успіхах двох його перших президентських строків. Однак дати об’єктивну оцінку фактичним управлінським досягненням Путіна в 2000-2008 рр. складно з двох причин. По-перше, Путін, несподівано призначений на посаду прем’єр-міністра влітку 1999-го, здобув значну політичну вигоду з економічної кон’юнктури, яка змінилася за кілька місяців до цього. Тодішнє «економічне диво» РФ не в останню чергу було пов’язане з різким знеціненням рубля в серпні 1998-го, яке поклало початок більш-менш безперебійному підйому економіки країни до 2008 року. Як добре відомо, стрибок цін на енергоносії в той самий період приніс додаткові мільярди в російську скарбницю. Це дозволило уряду істотно поліпшити соціальне становище, наприклад, до того злиденних пенсіонерів.

Проте жоден із цих чинників російського економічного відродження за останнє десятиліття не мав стосунку до нової «вертикалі влади», створеної в РФ до початку ХХІ століття. Навпаки, деякі спостерігачі вказували на прямі й непрямі економічні збитки таких путінських авантюр, як друга чеченська війна, знищення концерну «ЮКОС» чи інтервенція в Грузію в 2008 році. Отже, справжня роль так званої суверенної демократії Путіна у відносно успішному економічному розвитку Росії під час двох перших періодів його президентства залишається туманною.

По-друге, повага, якою Путін досі користується серед багатьох спостерігачів, базується на припущенні, що без його рішучої централізації політичної влади з 1999 року Росія була б приречена на розпад. Це твердження, звичайно ж, використовував і сам керівний прошарок для виправдання дедалі більших повноважень для виконавчої гілки влади. Однак питання про те, чи справді РФ наприкінці дев’яностих перебувала за крок від краху, також залишається відкритим. Швидше виникає підозра щодо цілеспрямованості зчиненої паніки російськими апологетами авторитаризму. Особливо, якщо, наприклад, порівняти ситуацію в РФ із політичним розвитком України - країни, яка ще більше постраждала в результаті різних економічних криз останніх 25 років і так само етнічно розділеної. Цій багато в чому схожій на Росію пострадянській державі з початку дев’яностих повторно пророкували громадянську війну, наприк­лад, у Криму, як і поділ на Західну та Південно-Східну Україну. Але ця держава існувала далі - і за повної відсутності чогось схожого на путінську «вертикаль влади». Більше того, Україна провела в 2004 році мирну масову акцію громадянської непокори (так звану Помаранчеву революцію), спрямовану саме проти створення українського варіанта «суверенної демократії». Потім Україна пережила в 2005-2010 рр. безперервні політичні розбірки між українськими демократами, які вперше опинилися при владі після Майдану. В останній же час виниклі побоювання щодо майбутньої єдності Української держави пов’язані не з українською демократією, а, навпаки, з наслідками політичних маніпуляцій, що явно копіюють «російський досвід».

Усе це змушує сумніватися як у путінських управлінських заслугах у минулому, так і в потенціалі його політичного керівництва в майбутньому. Залишається сподіватися, що російське суспільство - насамперед московська еліта - вчасно усвідомить, у який новий добре знайомий глухий кут веде країну колишній співробітник КДБ.