Тайванська карта

Формально непрості відносини Пекіна і Тайбея — проблема суто китайська, яка виникла всередині єдиного китайського народу та у цих самих рамках вирішується.

Цю позицію підтверджують десятки офіційних документів, у тому числі й міжнародних (адже більшість країн визнають КНР єдиним представником китайського народу: разючий контраст із двома корейськими державами або в нещодавній історії з двома німецькими).

На початку 1990-х Пекін і Тайбей досягли консенсусу з приводу існування лише одного Китаю, до складу якого входять території й КНР, і Республіки Китай (так офіційно називає себе Тайвань), а розбіжності починаються, коли мова заходить про те, чий уряд «єдиного Китаю» легітимний. Нехай нинішня тайванська президентка Цай Інвень і є послідовною противницею такого консенсусу, нехай її підтримує більшість (далеко не абсолютна) тайванців, але поки що статус-кво зберігається.

Однак насправді тайванська проблема (конфлікт, який, власне, й виражає суть відносин двох китайських республік) є важливою частиною протистояння двох великих держав — США та КНР. Саме їхнє глобальне протистояння визначає динаміку відносин між двома берегами Тайванської протоки та має вирішальне значення для перспектив розв’язання самої тайванської проблеми. Показові два приклади з нещодавньої історії конфлікту.

1995 року КНР улаштувала масштабні навчання в зоні протоки з ракетними стрільбами у бік острова, щоб здійснити тиск на Тайвань у переговорах про об’єднання. Хоча Тайбей не хотів ескалації та віддавав перевагу переговорам, США втрутилися в протистояння: зробили низку жорстких заяв із погрозами на адресу Пекіна, спрямували в Тайванську протоку авіаносну ударну групу, збільшили обсяги військово-технічної допомоги. Адже на цей момент відносини Вашингтона з Пекіном були не в найкращому стані, й розпалити конфлікт сильніше, щоб послабити позиції КНР, було американцям на руку.

Зате коли 2005 року Пекін прийняв закон, який передбачає заходи із запобігання «відторгненню території Тайваню від КНР» (аж до воєнних), і Тайбей відреагував на цей крок дуже болісно, Вашингтон обмежився лише черговими заявами про неприпустимість втручання Пекіна в справи острова та поставив на паузу деякі контракти на продаж острову озброєнь. Усе тому, що на цей момент відносини з Пекіном були на підйомі, а взаємна торгівля та інвестиції з КНР досягли того рівня, коли у Вашингтоні сформувалося та зміцнилося сильне прокитайське лобі. У середині нульових Вашингтону конфлікт із Китаєм був не потрібний. І питання про потенційно небезпечний китайський закон було спущено на гальмах.

Та вищесказане не означає, що сама тайванська проблема має для США другорядний характер. Навпаки, вона — один із найважливіших американських інструментів тиску на КНР.

Адже для Пекіна питання Тайваню має величезне політичне значення: тут і політика «збирання земель китайських», і принизливий спадок нерівноправних договорів XIX–XX століть (контроль над островом Китай втратив 1895 року після поразки у війні з Японією), і підтвердження власного статусу великої держави. Просто відмовитися від Тайваню, погодитися з його незалежністю та будувати нормальні двосторонні відносини сьогоднішній Пекін не може: доведеться переінакшувати надто багато політичних міфів. А Вашингтон уміло використовує цю слабкість китайського керівництва, контролюючи Тайвань.

Нинішній господар Білого дому Дональд Трамп, щойно ставши президентом, показав, що у своїй політиці активного стримування КНР використовуватиме тайванську карту. Ще до інавгурації він публічно висловлювався за активізацію військового співробітництва, розмовляв телефоном зі своєю тайванською колегою (перше офіційне спілкування лідерів двох країн із 1979 року — від часу встановлення дипвідносин із КНР). І всі роки його президентства підтримка Тайваню була частиною стратегічного курсу відносно Пекіна.

Політична позиція США виглядає всі ці роки не просто протайванською. Коли мова заходить про спроби тиску з боку Пекіна, відповідна реакція Вашингтона ледь не випереджає реакції Тайбея. Вашингтон на тлі загострення конфлікту з КНР значно збільшив масштаби підтримки Тайваню. Обсяги поставок озброєнь становили за останні роки близько двох мільярдів доларів. А проходи американських бойових кораблів стали рутиною: вісім разів тільки за минулий рік. Адміністрація Трампа офіційно дозволила візити високопосадовців на Тайвань і допомагає Тайваню отримати членство в ряді міжнародних організацій (наприклад, у ВООЗ).

Не забули й про економіку. На перший погляд, щодо Тайваню американська сторона реалізує звичайну політику тиску на партнерів, щоб змусити останніх обмежити співробітництво з КНР у стратегічних галузях (військово-промисловому комплексі, електроніці, авіабудуванні, нафто- і газовидобутку тощо). Але щодо Тайбея ці кроки виглядають набагато більш обережними та зваженими, які враховують якщо не інтереси Тайваню, то принаймні політичні та економічні реалії острова.

Так, вимоги Вашингтона обмежити доступ китайському капіталу в стратегічні галузі та компанії, які співпрацюють із держсектором США, у випадку з Тайванем було дуже вдало вписано у внутрішньополітичне протистояння на острові. Дві головні політичні сили дотримуються протилежних поглядів на співробітництво з Пекіном. Американські дипломати проводили активні консультації з прибічниками незалежності (партіями «Великої зеленої коаліції»), які з підозрою ставляться до китайського капіталу на острові та прагнуть позбутися закону 2014 року, який відкрив країну для інвестицій із КНР (його прийняли, коли парламент контролювали їхні опоненти з «Великої синьої коаліції», які виступають за розширення торгово-економічного партнерства з КНР). Завдяки цьому, американські вимоги не сприймалися як іноземний тиск, а стали невід’ємною частиною внутрішньополітичного порядку денного Тайваню.

І у випадку з одним із найбільших світових виробників напівпровідникової продукції — тайванською компанією TSMC — американці не обмежилися грубим тиском, а використовували політику «батога та пряника». Значна частина продукції компанії йшла партнерам до КНР, насамперед Huawei (до 15% загального обсягу поставок). Коли на початку нинішнього року Міністерство торгівлі США зажадало від партнерів китайської компанії обмежити поставки їй чипів, TSMC підкорилася цій вимозі серед перших: у травні поставки було припинено, у середині літа було прийнято рішення про розривання контрактів із Huawei.

Збіг чи ні, але наприкінці весни тайванські виробники напівпровідників отримали дозвіл на будівництво в Аризоні нового заводу, а на початку літа Apple заявила про намір вибрати TSMC як нового партнера з виробництва чипів для своїх комп’ютерів (продукція тайванської компанії вже давно використовується в смартфонах і планшетах Apple). За чутками, TSMC отримала допомогу від американських держструктур і в досудовому врегулюванні патентного спору з американською компанією GlobalFoundries.

Для Вашингтона принципово важливо зберегти дистанцію між Пекіном і Тайбеєм, не допустити втягування останнього в економічну орбіту КНР. Тому для тайванських компаній питання виходу на американський ринок часто вирішуються легше, ніж для компаній інших країн регіону, та й відносні обсяги американських інвестицій на острові перебувають на високому рівні.

Однак при цьому Вашингтон прагне не тільки не допустити занадто тісного зближення з КНР, а й уникнути незворотності «тайванізації» острова: прагнення останнього до формальної незалежності. Хоча на чолі острова вже другий термін перебуває палка прихильниця незалежності, хоча відсоток тайванців, які не вважають себе частиною китайців, зростає з року в рік, США не поспішають визнавати незалежність Тайваню та навіть відговорюють тайванських політиків від незворотних кроків у цьому напрямі. Бо інакше КНР зірветься з «тайванського гачка». Обидва сценарії, які можуть бути реалізовані після цього, не влаштовують США.

У першому випадку Пекін змириться із втратою (нехай навіть ціною переформатування «тайванського міфу» стане кар’єра деяких високопоставлених пекінських державних діячів, відповідальних за допущений провал політики), і тоді Вашингтон назавжди втратить один із вагомих важелів тиску на Пекін. У другому випадку Пекін вирішить силою «звільнити острів», США не зможуть залишитися осторонь і змушені будуть надавати Тайваню допомогу, ризикуючи втягнутися у війну з КНР.

Тайванська проблема для США хороша в тому вигляді, в якому вона перебуває сьогодні. І поки КНР не усвідомить, що прагнення заволодіти островом несе більше ризиків, ніж потенційних виграшів, Вашингтон продовжить підтримувати Тайвань у підвішеному стані, а проблема залишатиметься ще одним із багатьох «заморожених конфліктів».